Моя таємна подруга Падолиста

Задощило.

Мокрі дні та сирі ночі, сумні будні.

Ще нещодавно Бог Ярило навідувався в гості, навіть природа не розуміла, що діється, знов зацвіли каштани та сакури.

Гілки шуміли вітерцем, спрагло ловили сонячні промені та тихо-тихо перешіптувалися між собою, хто ж сильніший: чи то Бог Ярило, що дарує наснагу на життя, а чи Мати-Осінь, яка багатством золота обдаровує, а потім нищить всю красу, оголюючи стовбури дерев, скидаючи трепетні листочки, що тільки-но набрали міці від богині Літа.

Потім Мати-Осінь довго плаче: довкруги потроху накрапає дощ, далі чутно ледь надривистий плач, затим – як уллє, то й світа білого не видно. І з якого то дива так щороку – ніхто не знає.

А це зустріла чудне дівчисько:

– Привіт! Чого мокнеш під дощем, холодно, застудишся.

Дівча сполохано підняло сльозливі оченята та одвернулось:

– Це Падолист прийшов. Тепер так і годиться. Прощатися з красою і мокнути, мокнути. Поки дід з посохом не прийде та не заморозить все навкруги.

– Дитинко, який дід, хто ж вигнав тебе на вулицю в таку погоду і чому ти плачеш? Образив хто?

– Я не плачу. То моя пісня. Дід почує і прийде, він завжди приходить, коли я співаю.

– Та який же то дід, що змушує дитя на холоді стояти. Он руки в тебе геть побіліли від холоду.

– Суворий Дід, Студень.

– Та який там ще Студень? Ой, ти, часом, не Падолист? Ой, знов щось не те говорю. У Матері-Осені три сини. Дівчинко, пішли краще чаєм гарячим пригощу.

– Мені зараз чаю не можна, – і сльозина за сльозиною котилися по юному обличчю.

– Чого ж ти плачеш, золотиночко моя? Чим тобі зарадити?

– Кажу ж, не плачу я. Просто дощинка потрапила в око.

– Яка там дощинка? А ти переодягнись. Тут недалеко затишна кав’ярня. Там і відігрієшся, і переодягнешся. От купила собі кофтину, думаю, тобі личитиме. Тримай мій зонт. Мені недалеко, добіжу й так. Як звуть тебе?

– Падолиста. Тільки не кажи нікому, – сльозини дужче покотились з очей. – Мати-Осінь, коли приходить мій час правити, щоб не здогадався ніхто, що я дівчина, швидко забирає всі мої наряди: он, бачиш, на тих кущах мої намистинки. А там, на дереві, мої сережки. А моросить – то моя пісня. Дід Студень чує, брат він мій двоюрідний, – і приходить раніше. Тому Михайло й «приїжджає на білому коні». Один дід і знає мою тайну, окрім Матері-Осені. А тепер і ти.

Фото – Володимир Боднарчук

– То що, ми більше не зустрінемось? Ми ж тепер подруги.

– Ти мене просто чекай. І я приходитиму щороку о тій самій порі. А зараз, пробач. Я мушу доспівати свою пісню.