Якщо коли-небудь візьмуться за укладання Книги визначних імен Закарпаття періоду незалежності, то ім»я цієї жінки неодмінно стане його окрасою. І не через особистісні якості, які до слова, однозначно – того заслуговують. Марта Гнатівна Волощук – очільник першої податкової регіональної служби самостійної держави. І саме вона творила ту команду, службу, яка нині успішно виконує завдання з поповнення державної казни. Творила, звичайно, не сама. А все ж її тихого голосу дослухалися в усіх кабінетах, незалежно від місця їх дислокації…
А Роботу у державному фінансовому секторі Марта Гнатівна, а тоді ще, мабуть, просто Марта, розпочала у 17 років. Після закінчення технікуму вона приїхала за розподілом на Закарпаття. І приїхала здалеку…
– Ми жили спочатку у селі, а згодом – у районному центрі Тернопільщини. Я була 5-ю, наймолодшою у великій родині Золотих. Як Ви розумієте, життя було непростим, і в ньому кожний член родини мав чітке завдання. Моїм була корова. У буденні українських селян не так багато місця для пестощів, і наша мама була доволі суворою жінкою. Тому особливих поблажок, не зважаючи на статус наймолодшої, у мене не було… Та й говорити «по душам» у нашій родині було не прийнято. А, може, просто не було на це часу… Нас виховували так: усе, що роблять діти родини, має бути найкращим – «золотим». Тому оцінки в школі у нас були відмінні, корова наша – найвгодованіша, мішки з травою, що збирали худобі, найповніші… Зрештою, такий підхід дав свої результати, і всі мої брати і сестри мають гарну освіту, достойні посади…
– Вам вдалося зробити визначну, не лише на мою думку, кар»єру. Адже жінка-генерал – словосполучення для нашої країни – майже ексклюзивне…
– Так склалося в моїй професійній діяльності, що кожних 5 років я піднімалася на одну сходинку: економіст, старший економіст, заступник, начальник… І Ви знаєте, кожного разу було певне хвилювання, чи вдасться, чи вже зможу… Але проходив час, налагоджувалася робота і хотілося нових випробувань! Я дуже люблю математику, тому до кожного завдання підходжу, як до математичної задачі, яку необхідно розв»язати…
– Але створення податкової служби було задачею з багатьма невідомими…
– Ой! Тоді ми починали, практично, з чистого листа: ані приміщень, ані кадрів, ані законодавчої бази. Кадри добирали так, що їздили по районам, говорили з людьми (а тоді дійсно не хотіли змінювати престижний фінвідділ на податки). Не було ж закладів, які готували податківців! У нас працювали і філологи, і перукарі, добре – програмісти! Однак, ми починали зі 100 чоловік, а перед моїм виходом на пенсію у системі Закарпаття працювало більше 1000…
– І все ж кар»єра генерала для жінки України – геть не типова. Як жилося Вам у цьому світі чоловіків?
– На зорі становлення податкової служби її керівниками, як правило, призначали людей, що мали досвід роботи у фінансових управліннях. Нас, жінок – начальників обласних податкових, було троє. Викликали на співбесіду з Азаровим до Києва, затвердили якось без особливих, наче, проблем… А далі була вже робота. І кожну із нових «задач» ми з командою заступників, начальників відділів обговорювали, знаходили рішення і, знаєте, помилялися відсотків на 5, не більше! Не можу сказати, що було важко із чоловіками. Хоча… Коли усередині 90-х до податкової приєднали підрозділ МВС – податкову міліцію, і я прийшла на першу зустріч, а в залі – лейтенанти, майори, підполковники… Стою і думаю: а що ж я буду з ними робити? Але – спрацювалися. Один із міліціонерів мені сказав: «У нашій системі так. Якщо ти викрив, упіймав – ти герой! Якщо ні – тебе «зливають, здають». Я відповіла: «У нас не «здаватимуть»! Мені повірили, більше того – активно допомагали! Ми виявили в Закарпатті 60 нелегальних складів контрафактного спиртного! Недаремно ж в Києві казали: все почалося із Закарпаття!
Ті, непрості 90-ті, про які багато говорять, але так хочуть не згадувати, залишили слід не в однім серці, не однією долею проїхалися, розчавивши, знівечивши… І втриматися, витримати своє реноме на посаді – вищого у регіоні рівня, вдавалося, далебі, не кожному. Зрозуміло, цій жінці, хоча й генералу, було непросто…
– Ви згадали про Азарова. Як Вам працювалося з ним?
– За ті 10 років, що я працювала у податковій системі незалежної України, змінилося 3 її керівники. І кожний із них заслуговує особливих слів. Проте саме Азаров зробив найбільше для розбудови структури, для її працівників. Однозначно – його зусилля були найбільш вагомішими, чи що… Однак, головною його рисою було ставлення до людей. Наведу лише один приклад. Можливо, хтось пам»ятає справу по Свалявському району. Тоді розголосу набула історія із нібито хабарем в 55 грн, які начебто взяв один із керівників районного рівня. Для нас було очевидно: справу сфабриковано, і зрозуміло, через що. Я їздила в Київ, де Азаров мене спитав: «Ви вірите цій людині?». Я відповіла: «На 100%!». Згодом, на колегії, в присутності президента Азаров захистив нашого працівника, який, до речі, працює донині. А могло ж статися навпаки…
– Зараз чимало говорять про так зване «телефонне» право. Зловживали цим до Вас?
– Хочете вірте, хочете – ні: ніколи! Можливо, мені так пощастило…
– А, можливо, ще руки не доходили, чи не навчилися…
– Можливо… Але ні з «білого» дому, ні з міліції, ні з СБУ чи прокуратури нікого «не замовляли»!
– Але ж робота в малому регіоні має свою специфіку. Вам ніколи не було страшно?
– Було! У ті, 90-ті роки я, комуністка, активістка, пішла до церкви… І донині є щирою прихожанкою. І обов»язково замовляю служби: за податківців, за платників податків. Було й таке, що особиста охорона, яка існувала не за моїм бажанням, а за наказом з Києва, проводила мене додому. Звідти я «чорним» ходом проходила до дітей і внучки, поверталася назад… Нічого… Така робота.
Така робота змусила її відмовитися від багатьох життєвих «вільностей», що їх дозволяли собі інші: спокійно ходити містом, дозволяти собі виглядати не за «протоколом», без жодного упередження спілкуватися із людьми…
– Часто доводилося розчаровуватися?
– У роботі – ні, у людях – так! Особливо з виходом на пенсію… Ті, хто колись чітко о 24.00 вітав мене з Новим роком, сьогодні забувають про День народження… Найприкріше, що йдеться про тих, кому реально допомогла! Але то – таке…
– А Ви вибагливі у доборі друзів?
– От із друзями якось не склалося… Ви знаєте, в період роботи на керівних посадах завжди намагалася дотримуватися дистанції – усе здавалося, що від тебе чогось хочуть. Після смерті чоловіка, якось і сама себе відчувала не дуже затишно в компаніях … Звичайно, багато знайомих, звичайно, багато колишніх колег, з якими – гарні стосунки. Маю чудесну сусідку – Марію Петрівну Бадиду! Але класичних «друзів»…
– Чого Вас бракує для повної гармонії зі світом?
– Мені бракує мого чоловіка… Ми з ним прожили 17 чудових років! І іншого, такого, не зустріла! А Ви знаєте, я його собі наворожила! Колись у гуртожитку ми з дівчатами ворожили, я вискочила в коридор і спитала першого зустрічного, як того звати – Йосип. А вже через короткий час перед філармонією молодий чоловік запропонував мені квиток на концерт, згодом мусив провести, бо грошей із собою я не захопила. От він і був – мій Йосип…
– Ви все життя працювали на державу. Не шкодуєте?
– Мені держава дала все: досвід, визнання! Я маю чимало державних нагород, звання, генеральські погони! А я ж не лікар, не винахідник, не вчений – простий чиновник… Значить, моя робота була важливою! Не вважайте мене нескромною людиною, але зараз, ідучи вулицями міста, я зустрічаю усміхнених людей, багато хто підходить до мене, каже: «Я у Вас був і ви мені допомогли». Я думаю, що зараз пожинаю плоди своєї роботи… Я пишаюся своїм життям, я пишаюся своєю професією!
Любляча мама, бабуся і навіть прабабуся… Нині серед означень пані генерала не лише прадавньо жіночні іпостасі. Голова закарпатського осередку Асоціації платників податків, ветеранської організації, а ще – науковець, викладач, автор підручників, Марта Гнатівна Волощук щоденно доводить: її звання, державні нагороди і визнання здобуті недаремно. Адже призабуте у сьогоденні визначення «активна громадська позиція» – ще залишається актуальним. Щонайменше, для тих, кого виховували за «золотими» правилами…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.