Приїхав, познайомився, закохався — так можна сказати про приїзд мандрівного музиканта, американця Зеба Саута в Ужгород.
Перший його приїзд у місто був справді неймовірним: цілком випадково одним із перших його знайомих у нашому місті став журналіст місцевої радіокомпанії. Дізнавшись, що Зеб — музикант і співає кантрі, Антон одразу ж організував гостю концерт того ж вечора в одному з місцевих барів.
Виявляється, зібрати аудиторію для музиканта на той же вечір в Ужгороді — не проблема. Зеб Саут виконував кантрі-хіти 4 години поспіль і публіка ніяк не хотіла його відпускати! Замовляли пісні, дарували подарунки (квіти-орігамі з серветок), поїли пивом та співали разом з ним — такі вечори трапляються не щодня…
Наступного ранку Зед помандрував далі, у Львів, а потім в Румунію, але незабаром повернувся і тут ми вже затримали його на коротеньку розмову. Він розповів, що подорожує країнами Східної Європи, співає кантрі і так виконує свою мрію про подорожі незнайомими країнами.
– У першу чергу, маршрут мій формується таким чином, що я багато подорожував країнами Західної Європи й дуже хотів поїхати в нові місця, де я раніше ніколи не був. Я попередньо багато читаю про місця, де я ще ніколи не був, розпитую людей, які можуть знати про ту чи іншу країну, — розповідає він.
Він проїхав 22 тисячі кілометрів і за природньою красою, у фаворитах у Зеба — Словенія, за музичною складовою — Румунія, а за рівнем спілкування та культури – Україна і Сербія. Тут йому подобаються саме люди.
– Як відбувається весь процес концертів-спілкувань? Ви приїжджаєте в нове місто і виходите на вулицю?
– Я справді не знаю, як це відбувається… Часто це — випадкові зустрічі, пов’язані з музикою. Люди самі ідуть на контакт: когось цікавить музика, когось те, що я американець, і вони починають розпитувати мене про життя в Америці. Так сталося, що в кожній країні, де б я не бував, я зустрічаю щонайменше, одну людину, яка стає моїм другом на все життя, і для неї завжди відкриті двері мого дому.
– За час вашої подорожі, напевно, траплялись історії, які запали вам у серце.
– Коли я був в Албанії, в Національному парку Тара, я знайшов хостел і неподалік орендували житло серби, які просто відпочивали. Ми познайомилися, і це було дуже тепле спілкування. Майже кожний з них мав із собою якийсь музичний інструмент — і я прийшов із гітарою!.. Словом, наприкінці чудового вечора ці люди ще мені й заплатили, тому що в них так заведено – платити музиканту за гру!.. Тим паче, мені був приємне це знайомство, практично дружба, бо в Америки не дуже теплі стосунки з Сербією.
Ще один випадок стався в Албанії, коли я потрапив в аварію. Водій, який буксирував моє авто, спілкувався німецькою, але для кращого порозуміння зі мною він покликав свого племінника і вони возили мою машину з одного сервісу до іншого, аби її полагодили, урешті, знайшли механіка, який її відремонтував, і крім цього, ще й знайшли мені житло. Вони – рибалки, ці люди, і покликали мене на риболовлю, ловили рибу в якийсь традиційний для них спосіб. А коли я забрав машину з ремонту, вони влаштували для мене цілу вечірку. І це — дуже теплий спогад!
Після ремонту моєму білому Форду Фієсті приварили чорне крило і я назвав свою автівку Касаткою (усміхається).
Де б я не був, у кожній культурі до мене ставилися надзвичайно щиро і відкрито! Без виключень!
– Ви сприймаєте ваші подорожі як роботу? Чи хобі?
– Інколи це може сприйматися як робота, інколи – як хобі, але я тепер не знаю, чи зможу повернутися до звичайної офісної роботи, після цих моїх подорожей, після того, як я стільки всього побачив… Дуже в цьому сумніваюся. Співати, грати – це для мене не проблема, я легко даю 4-5-годинні концерти. Це більше, ніж робота.
– Зароблених грошей вистачає на життя? Чи траплялося, що ви не мали, за що їсти?
– Ні, таких ситуацій не було, тому що, по-перше, я рік готував цю подорож, а по-друге, в мене є «справжня» робота, на час, коли я не подорожую. Так, я не заробляю навіть стільки грошей, щоб підтримувати себе під час подорожі, але це мене не засмучує, тому що я подорожую не для заробітку. Ці подорожі – мені в задоволення, я це роблю для душі. Якби я грав щодня, то не було б питань, я заробляв би необхідну кількість грошей.
– Ким ви працюєте?
– Я 11 років працював в Міністерстві оборони, за освітою я — спеціаліст з добору персоналу. Враховуючи те, що я служив в армії, то згодом мав можливість працювати в Міністерстві оборони. Увесь цей час, працюючи, я мав можливість підтримувати свою дружину, яка навчалась тоді в медичній школі.
– Чи купуєте якісь сувеніри в містах, якими проїжджаєте?
– Ні (сміється), моя машина для цього занадто маленька. Тільки в Києві купив вушанку, тепер її вдягну (сміється).
Автор – Зоряна Попович для Ужгород ін
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.