Манайлові гарбузики – незвична фотозона

Сьогодні – День музейного селфі. З цього приводу численні культурні заклади України запросили до участі в акції, яка популяризує і їх. Укрінформ зібрав враження своїх кореспондентів. Закарпаття теж мало, що запропонувати

Гарбузики Федора Манайла – унікальне мистецтво, створене спільно з природою. До дня селфі в музеї кореспонденти Укрінформу із Закарпаття відкрили унікальну палітру творів художника Федора Манайла – його серію декорованих диньок-лагенарій. Художник Федір Манайло на Закарпатті, його вотчині, відомий як один зі стовпів Закарпатської школи живопису. По той бік Карпат його знають за спільною роботою із зірковим режисером Параджановим над фільмом «Тіні забутих предків» – цей фільм усіх часів і народів виглядає так саме завдяки художнику Манайлу – унікальному знавцю побуту Гуцульщини.

– Декорованих диньок є приблизно сотня, Федір Манайло розпочав їх створювати в середині 60-х років, і працював над ними вже до кінця свого життя. Пішов із життя дід у 1978-му, тому усе, що створено – це робота протягом трохи більш як десятиліття, – розповідає онука художника Вікторія Манайло-Приходько, директор дому-музею художника в Ужгороді, де власне й зберігається ця унікальна колекція гравірованих диньок. – Плоди оброблені формальдегідом самим художником ще під час роботи – тобто, майже 40 років тому. Але, вочевидь, потребують догляду реставраторів.

 Розглядаємо унікальні диньки – вони зберігаються в домі-музеї за склом, на полицях, деякі – в окремих експозиціях. Кожна – справді дивовижа: чи це обличчя дівчини, або жінки, або мисливця, або діда-гуцула, або колоритної баби. Вочевидь, форма плоду підказувала художнику, що саме там зображати. Цікаво, що кожній роботі художник давав назву. На деяких диньках – цілі триптихи, як-от на «Ткалі»: тут показано, як дівчина пряде кужіль, як намотує нитки і тче рушник. Також вражає «Хор дівчат» – видовжена динька, на якій зображено сімох дівчат, що співають.

– В Україні художником-декоратором гарбузів-лагенарій був тільки Федір Манайло, – розповідає Вікторія Манайло-Приходько. – Згодом ще одна художниця, Ганна Мигович, приходила до нього на спеціальні студії з цього виду прикладного мистецтва. Цікаво, що художник сам і вирощував диньки. Спочатку на невеликій ділянці ужгородської Станції юних натуралістів, потім у своєму дворі та на сусідніх із будинком ділянках. Майстер іноді не чекав дозрівання диньки, а гравірував «на корені» – згодом нанесений голкою циркуля чи ножем візерунок разом із динькою виростав, змінювався, набрякав: природа брала участь у створенні витвору мистецтва. Але все ж таки, більшість диньок декорована після зрізання. Збирав художник урожай у жовтні, давав їм висохнути, а тоді вже на затверділій оболонці створював візерунок. Іноді майстер у надрізи орнаменту втирав чорну або червону туш, аби рисунок набув більшої виразності. Такий вид декоративно-прикладного мистецтва був популярний на початку, навіть до середини минулого століття у закарпатських лемків і долинян. Селяни широко використовували декоративний гарбуз із твердою скоринкою у якості різноманітного посуду.