Народний художник України Василь Габда входить, на думку експертів, у десятку кращих художників закарпатської школи живопису, його вже можна назвати класиком, а ще ж неперевершеним колористом. Його вчителями з фаху були знані засновники живописної школи Закарпаття Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай та Федір Манайло. Він відійшов у вічність з десяток років тому, але досі живе у серцях тих, хто його знав.
Ми навідались у майстерню Василя Габди, яка тепер належить його сину, щоб поспілкуватись у невимушеній атмосфері з Владиславом Габдою, для якого батько був другом та наставником.
Як розповів Владислав Васильович, нещодавно до нього навідалася знімальна група «Тиси-1», впродовж чотирьох днів вони знімали програму про батька. Героями стали члени родини, які ділилися своїми спогадами та почуттями. Вони разом спробували відтворити ту атмосферу, яка панувала під час життя живописця. Владислав Васильович зазначив, що цей фільм ніби маленький театральний сюжет, який дуже схожий на мистецтво його батька. «Чим більше живу без нього, тим мені важче. Отже, час не завжди лікує» – зізнається Владислав Габда. Нещодавно відзнята сімейна бесіда про Василя Габду вдало відтворює ті почуття, які родина довгий час тримала у собі.
Владислав Габда завжди, не зважаючи на свою самостійність, користується настановами батька, які отримав, коли був ще зовсім юним: «Ти не повинен перетворити своє мистецтво в рутину. У творчості – потрібно грати та намагатися отримувати від роботи максимальне задоволення. Батько був моїм першим викладачем. Коли він ще працював художником-оформлювачем, то я малий міг по 4 години сидіти біля нього й собі щось малювати», – згадує син.
Василь Габда дуже любив сучасне мистецтво і залишив для сина домашню бібліотеку з цінними книжками, з читання яких він навчився сприймати та бачити мистецтво по-своєму. Велика кількість з них вже не продається у книгарнях. «Він постійно читав. Казав, що художник, який закінчив школу чи інститут за напрямом, має постійно займатися самоосвітою. Він, до речі, дуже самокритично ставився до свого мистецтва. Постійно був незадоволений собою. А планку ставив для себе досить високу, бо дехто зациклювався на Ерделі, Коцці та Бокшаї, але ж за ними ще стоїть світове мистецтво! Десь це закарбувалось і в мені».
Василь Габда був всебічно освіченою людиною. Любив класичну музику, привчав до неї сина. Владислав Габда згадує, що колегами вони з батьком стали тоді, коли йому було вже за 30 років, бо їх завдання у творчості почали розходитись.
Ми побували у майстерні, де проходили зйомки фільму та, здавалося б, зовсім нещодавно творив Василь Габда. У ній якийсь час (доки не побудували будинок), жила сім`я Габди. Саме там народилися і діти майстра. У майстерні син завжди відчуває дух загадкової святості батька. Такий дух панує і у самому будинку, де вони мешкають зараз.
Донька Олена Зимокосова розповіла, що саме батько навчив її любити природу та дивитись на світ не так, як інші. Пані Олена каже, що він ніколи нікого не засуджував та не виховував, а давав зрозуміти, що є правильним, а що – ні.
Згадують рідні і про те, що він був дуже небагатослівним, проте його розуміли і без зайвих слів. Свою творчу роботу організовував завжди залишаючи час для родини.
У бесіді пані Галина, дружина живописця, згадує, що навіть при знайомстві, він вів себе як художник. Запам’ятав колір її сукні. З 1949 року в них почалось палке кохання, яке вони пронесли через усе своє життя.
Мистецтвознавець Галина Рижова влучно підкреслила, що пейзажі майстра – це зізнання у любові рідному і дорогому серцю Закарпаттю. «Щоб писати так, як писав Василь Габда, потрібно бути ліриком у душі. А він, не зважаючи на неліричну зовнішність – все ж був таким».
У майстра були свої місця, куди він приїздив один, або виключно зі своєю родиною. Як розповів Владислав Габда, батько на пленери їздив часто. І їздити разом з ним син, тоді ще зовсім юний, вважав своїм обов’язком. «А готуючись до цих поїздок, я набував і «технологічних навичок»: ми разом обтягували підрамники, ґрунтували полотна. Спершу на пленери з нами їздила й мама. А як я підріс, то вже сам допомагав батькові. Доки він шукав тему, я розкладав етюдник. Живопис, до речі, він вважав дуже інтимним заняттям. Хоча їздив на пленери із компанією, любив працювати в тиші», – каже Владислав Габда.
Побували ми і в саду, до якого приклався митець, і в якому любив проводити багато часу. Серед висаджених майстром дерев відчувається атмосфера спокою, який так любив Василь Габда…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.