Українська столиця лозоплетіння і сувенірів – закарпатська Іза. Від школяра і до старожила – тут усі працюють з лозою, і найгарячіший сезон мають перед Великоднем. Адже товар номер один – це найрізноманітніші «фірмові» кошики, в яких святити паску і писанки підуть по всій країні, та і за кордоном, – розповідає Opinion.
«Спершу ми робимо денце. Потім обрізаємо ці копачики – так ми кажемо на ці кінчики – і кладе ся (встромляє в проміжки) такий прутик, один за один. Я беру кольорові, аби було файно. Як фарбуємо? Варимо у спеціальному розчині, його називаємо «бейц»: може бути бордовий, рудий, коричневий колір… До цієї лози зараз даємо білу. Досі я робила з вареної, тепер дам нової – так роблю малюнок», – розповідає Тамара Ізай, і її прізвище, вочевидь, місцеве.
Пані, в якої невеличка ятка поблизу дороги, і більшість товару виготовлена саме власноруч, можна вважати навіть не доцентом, а професором лозоплетіння. Звісно, якби в Ізі – селі в Закарпатській області, розміщеного між двома гірськими пасмами поруч із містом Хуст – був би такий навчальний заклад, що б, власне, і годилося для української столиці лозоплетіння. Але тут і так вміють виготовляти лозяні вироби мало не з колиски. До речі, колиски теж плетуть, як і меблі та навіть санчата. Але перед світлим святом товар номер один – звісно, кошики.
«Як я навчилася плести? Од мами. Але вона рано померла, то я вже більше вчилася від людей. Малі кошики робила ще з нею, то називається «кейзичка», дитяча кошарочка («кошарка» – так в Ізі й загалом на Закарпатті називають кошик). Знаю плести й отакі: це – «рибак», це – пасхальна, це – «йопанка», вона і на гриби, і на ринок; це «ташка», ручки, як у сумки («ташка» – так у певних районах Закарпаття називають сумку, торбу, з угорської – прим. авт.); а це польська, з цілої лози, така, як у польських журналах. Робимо і з колотої лози. І, от видите, з кольорової», – «лекція» пані Тамари триває без відриву від виробництва.
Названі – це лише частина різноманіття кошиків, ще є «голандери» (для пікніка) та «дроварі» (таким місце біля пічки), та ще, вочевидь, 101 назва. І багато роботи та майстерності за кожною. Великодні – тільки один із видів, серед них є кошики на підставці, ажурні, «протягувані», із зубчиками, з косою тощо. Є класика і є змінні тенденції. От цьогоріч всі просять ажурно обплетену широку ручку. «Це «кобра» називається. Навіть для дітей такі шукають, «кобровані», – каже наша майстриня й уже виводить свій кошичок на «вуй» (обідок, що тримає форму), після якого із кінців лозин, обернених навколо, зробить і «спуд» (низ, підставка, – прим. авт.): кошик нехай і малий, але вміння треба велике…
Але плетіння – це хоч і цікавий, але далеко не перший етап виробництва, здавалося б, простої речі. Йому передує заготівля лози. «Для кожного кошика є й своя лоза, з хоч-якої не мож то зробити. От для меблів беремо лозу із саджанців, міцну. Біла лоза – то літня, сяка червона – це варена, а ся – і варена, і фарблена. А ще є колота і ціла. Цілу беру на кулочки – основу для кошика. Наша лоза – то зарінка називається», – розповідає Тамара Ізай. Вона каже: гарного кошика, вміючи, можна сплести і за годину, але от підготовка матеріалу – дуже копітка. Залежно від розміру і ґатунку лози, її не лише пропарюють і чистять, але й розщеплюють та вибирають серединку. Основна вимога – аби була міцна, але пружна: гнулася, але не ламалася. Тоді й виріб буде добрий.
В Ізі лозу не просто збирають дикорослу, але й вирощують (зараз до цього долучилися й сусідні села), ба навіть закуповують з-за кордону. Цінують польську лозу, так звану «американку». Вартість кусюча – 100 грн за кілограм готової, уже почищеної та випареної, але й вироби з неї можна продати дорожче. Мовляв, мають «модний», «європейський» вигляд. Але більшість, звісно, працює зі своєю. І працює пекельно.
На околиці села Іван Кемінь в чорнющому чані варить свіже пруття, приваливши лозу металевою пластиною і камінням. «Щоби не тікало!» – сміється старожил. Лозу зібрав сьогодні, і без доброго пропарювання, каже, не почистити від шкірки – молода іще, весняна. Найціннішою ж вважають лозу, котру збирають «після Петра» – уже зрілу влітку, а ще краще – восени, саме в жовтні, на Покрови, в Ізі головний етап «збору урожаю».
Відколи в Ізі плетуть кошики? «Йой, та чи двіста годов (200 років), чи триста! Казали старі люди, ну, і я теж не дуже молодий, – жартує 83-річний чоловік, – що, коли ще село було малоє, хтось із ізян сидів у в’язниці. Там і навчився плести з лози. Привіз то сюди. А лози коло села є, ми ж коло ріки… Так і почали від нього сусіди помалі, і пішло. Майже, то було за Ференца-Йовжки! (Франц Йосип, імператор Австрії, а з 1867 року – Австро-Угорщини, до складу якої входила територія Закарпаття)». Висунувши свою історичну гіпотезу, ізянин говорить: «То тяжкий труд – гірше чоботаря!»
Насправді ж ще ніхто не дослідив, як в Ізі всім селом взялися до цієї справи. Сьогодні тут, окрім виробництва плетених товарів, займаються загалом продажем сувенірів: центральна дорога – такий собі постійний ярмарок. Під виробами умільців, і не лише з лози, а й, наприклад, із дерева – цілі ангари при дорозі. А перед Великоднем мало не кожен паркан – виставковий стенд саме кошиків.
А з цього подвір’я вирушають на ринок у Хуст кошики інші – для квітів.
Марія Кемінь керує відвантаженням міцно зв’язаних до купи кошичків і каже: плете вже майже навпомацки, у свої 82 роки дуже погано бачить, але пару сотень кашпо для вазонів таки виготовила, от матиме додаток до пенсії. «Хто нас вчив то робити? Скільки років плету? Та все життя! Тут не можна цього не вміти!» – каже літня пані. Її чоловік готує матеріал для наступних виробів: 92-річний пан Василь чистить молоду лозу, вже добряче випарену.
В Ізі згадують традицію: на кожен Великдень іти святити писанки і паски неодмінно з новим кошиком. Виглядає на те, що вони самі цей звичай і придумали, але мають право: ізянські кошики хочеться змінювати з кращого на ще ліпший. Щороку тут нова мода. Якщо торік «у тренді» були кошики із зубчастим краєм, а також мальовані (білі, салатові, рожеві, бузкові – ну геть як мультяшні поні), то тепер найбільш запитувані «прибрані». Тобто прикрашені квітами і стрічками.
Не всі майстри погоджуються з модою. «А я звідки знаю, чи хоче ота туристка стрічку рожеву до білих квітів чи блакитну! Най сама прибирає! На свій смак! А я сплету гарний кошик, аби служив і після Паски», – пан Йосип Кучерявий, один із найвідоміших ізянських продавців сувенірів – чоловік принциповий: віддає перевагу класиці. Він в Ізу прийшов «в прийми» – сам із Донбасу, оженився на ізянці й швидко вивчився добре плести. Робить кошиків небагато, зате добірних: вишуканого вигляду й доброї якості, і всім показує, як перевірити: стиснути кошика руками – повинен бути пружний, але хрустіти не має. Радить брати виріб із цілої лози, і ще – нюхати корзинку: вона не має пахнути хімією, і через це до фарбованих кошарок ставиться скептично.
Класику виготовляють і тут: оскільки весна цьогоріч пізня, то Андрій Якубець плете свої кошики не на дворі, а в хаті, під образами. Чоловік за фахом реставратор, працював у півсотні церков по всьому Закарпаттю. Нині відтворювати розписи під склепінням храмів уже не має здоров’я, а пенсія – мізерна. Тож і заробляє в старий ізянський спосіб: плетінням кошиків.
На один іде менше години: справа майстрові знайома. Спершу виплітає основу, а потім вже візьметься за ручки. Його «японочки» (невисокі, ніби як розгорнуті, кошики) – невигадливі: поспішає зробити чимбільше: сезон «високий» – ізянські вироби чекають ринки по всій країні.
І не лише країні! От із цього складу вантажівки з кошиками вже поїхали в Молдову і Білорусь. А на початку Страсного для католиків тижня переслали велику партію в Харків. На сусідньому подвір’ї, де виготовляють кошики саме «модні», мальовані, вже збираються на ринок до Києва. Та й у Львові, і в Одесі, і Полтаві теж понесуть святити паски в закарпатських кошарках. Ціни ж, які в Ізі правлять за власні вироби – від 30 грн за маленьку дитячу корзиночку і до 400 за найвигадливіший великодній кошик із різноманітною оздобою – на ринках і в продажах перекупників злетять в рази.
Самі ж ізянці здебільшого святять паски в тому, що лишилося із продажів. Тут не просто кладуть у кошик святковий хліб і до хліба, аби на світле свято піти з ним до церкви. Свій щоденний хліб вони й їдять із кошика, виготовленого натрудженими і такими вмілими руками…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.