Коли ще не зріла Революція гідності, а до війни на Донбасі лишалося непростих чотири роки, на Закарпатті з’являється група патріотичних друзів. 18-річні студенти гуртуються і створюють «Карпатську січ».
Був серед них і Тарас Деяк – студент інженерно-технічного факультету, натхненний юнак, якому болить доля краю і України.
Тоді, у 2010-му, хлопці організовували вишколи, спортивні змагання, футбольні турніри, виховні лекції для школярів… Усе, аби привити молоді любов до свого, рідного, аби спробувати виховати молодь на українських ідеалах.
«Хороша наша робота почалася у 2012 році, коли ми організовували не лише закарпатські футбольні турніри, але ми стали співорганізаторами Всеукраїнських турнірів, проводили закриті чемпіонати із бойових мистецтв, Марші Героїв, УПА, Карпатської України. Ми показували людям, що є патріоти на Закарпатті, проводили лекції по здоровому способу життя, патріотичні уроки по школам», — додає Тарас.
Склалося так, що Тарас став лідером «Карпатської січі». Зізнається, що часто хлопців не розуміли. Скептики звинувачували у крайньому націоналізмі. Усе змінив Майдан. Зима, що змінила погляди і людей, і самих хлопців. Тоді, під час Революції гідності, у серці нашої країни – у Києві – «Карпатській січі» довелося на практиці застосувати вишкільні знання.
«У 2013 році ми були одними із співоранізаторів Ужгородського Майдану. Але скоро розпочалася активна фаза протистоянь у Києві, і уже 29 листопала основний актив нашої організації був там. Потім сталася окупація Криму. І саме тоді наша організація із громадської стала отримувати військовий напрямок. Ми із 2011 року проводили військові вишколи. Нам допомагали люди, котрі пройшли Афганську, Чеченську війну. Ми говорили про те, що щось чекатиме нас. Припускали війну. На нас же дивилися як на фанатиків, називали нас терористами нацистами – мало хто нам вірив. Але 14-ий рік змінив нашу організацію, змінив нас усіх», — підкреслює Тарас Деяк.
А потім грянула війна. І розпочалася уже мілітарна сторінка в історії «Карпатської січі». Після окупації Криму, в організацію була оголошена мобілізація. Добровільна. Тут, на Закарпатті, на кількох базах своїм коштом хлопці проходили перші бойові злагодження. І згодом відправилися на Східні рубежі. На справжню війну. Добровольцями. Без регалій і офіціозу. Бо завжди знали: відстоювати рідну землю потрібно з Україною в серці. Не за гроші чи медалі. Для нащадків.
«Перші бойові дії, у яких ми взяли участь, — це були бої у серпні 2014 року, біля Донецького аеропорту, селище Піски. Там ми примкнули до 1 роти ДУКу, ми були 5 відділенням – Карпатська січ. Ми не були офіційно оформлені, ми не йшли за війну за якимись регаліями, зарплатами, статусами, землями учасникам АТО. Ми йшли обороняти нашу країну, тому що у Конституції написано, що кожен громадянин має стати на захист своєї держави у випадку зовнішньої агресії. Багато запитань виникає: чи страшно на війні. Страшно, безстрашних немає. Багато було такого, що навіть згадувати не хочеться», — каже Тарас.
Нині «Карпатська січ» — уже легалізована рота батальйону «Донбас», тримає оборону у Маріупольському напрямку. Середній вік закарпатських вояків формування – 21,5 років. Хлопці мріють про завершення війни перемогою і знають: сильний український дух не зламати.
«Ми стали на шлях боротьби й іншого шляху у нас немає. Ми не хочемо, щоби наші діти у майбутньому знали, що таке війна. Бо це найстрашніше, що може бути. А ми хочемо жити у вільній країні, без війни, у мирі і продовжувати нашу роботу – виховувати молодь на основі національних ідеалів», — резюмує Тарас Деяк.
Насправді Герої – посеред нас. Потрібно уміти побачити їх і зрозуміти. Закарпаттю є ким пишатися! Принаймні за те, що виховало гідних людей українського народу.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.