5 червня виповнюється 90 років Івану Коршинському — людині, яка належить до тієї категорії, в кого є чому повчитися, брати приклад й ким Закарпаття та вся наша Україна може пишатися.
Іван Юрійович Коршинський — лікар-хірург, котрий провів тисячі операцій й врятував не одне людське життя, кандидат медичних наук, заслужений лікар України, доцент Ужгородського національного університету, народний депутат України ІІ скликання, голова Закарпатської крайової організації політв’язнів та репресованих, а ще, через свої політичні погляди, любов до України й прагнення, щоб вона була вільною й незалежною державою, – багаторічний в’язень радянських таборів ГУЛАГу.
Народився Іван Коршинський 5 червня 1928 року в селі Буштино (нині це селище міського типу в Тячівському районі Закарпатської області). Навчався у місцевій сільській народній школі, в якій діяла патріотична молодіжна організація “Пласт”, активістом якої був, і вже у десятирічному віці очолював “вовченят” – майбутніх пластунів.
Одинадцятирічним хлопчиною відвідував віче на підтримку Карпатської України, був свідком вишколу сільського осередку Карпатської Січі, яким керував його вчитель Дмитро Маснюк, виборів до Сойму. Під час громадсько-політичних та національно-культурних заходів в селі виконував різні доручення, з радістю відвідував зібрання патріотично налаштованої молоді, разом з якою співав козацьких та стрілецьких пісень, гімн “Ще не вмерла Україна” та “Боже великий, єдиний”. Як згадує Іван Юрійович, це був період неабиякого піднесення й підняття патріотичного духу.
Сільську народну школу Іван Коршинський закінчив відмінником. Продовжив здобувати освіту у Хустській гімназії.
В 1944 році, після приходу на Закарпаття Червоної армії, в краї розпочалися арешти інтелігенції — вчителів, лікарів, священиків. Радянська влада намагалася знищити все українське й жорстко переслідувала та розправлялася з тими, хто проявляв спротив й прагнув самостійності Української держави. Водночас на території Тячівського й Хустського районів активізувала свою діяльність молодіжна патріотична організація “Юнацтво ОУН”. Наприкінці 1944-го Іван Коршинський, навчаючись у 5-у класі гімназії, також вступив до її лав.
І вже на початку 1945-го разом з юними гімназистами, буштинцями Іваном Андришиним, Василем Новаком, Петром Паращинцем, Василем Микитою та багатьма іншими долучився до процесу національно-визвольної боротьби — за незалежну Українську державу.
Оунівці проводили пропаганду й агітацію серед населення проти тоталітарного комуністичного режиму, поширювали антирадянську пропагандистську літературу, займалися постачанням харчів підпільникам, вишколами, збиранням й передачею документів тощо.
Та сталося так, що Івана Коршинського вислідили. Референт проводу з служби безпеки Юрій Бандусяк викликав його на явочну квартиру й попередив про можливий арешт, порадив виїхати за кордон й запропонував допомогу в цьому питанні. Проте Коршинський відмовився.
А вже в липні 1945 року спецслужби радянської влади його заарештували. Причиною послугувало те, що дівчина, зв’язкова, на допиті зізналася, що передала Коршинському записку. 17-річного юнака спочатку доправили до хустської в’язниці, до камери із закривавленими стінами, де свого часу розстрілювали людей.
Після трьох діб нічних допитів – перевезли до Ужгорода, де він відбув ще дев’ять тижнів, п’ять з яких – в карцері. В Ужгороді юному патріотові знову довелося пройти через численні допити й катування. Проте він нікого з підпілля не видав, в приналежності до ОУН не зізнався. Через відсутність доказів був звільнений. Та, як зазначає Іван Юрійович, з тих пір довелося діяти вже набагато обережніше, адже розумів: відпустили тільки з однією метою — що він виведе на більшу підпільну мережу.
Вийшовши на волю, продовжив здобувати освіту — у Тячівській (Тячівщина, Закарпаття) та у Великобичківській (Рахівщина, Закарпаття) середніх школах. Після закінчення 10-го класу, в 1947 році, вступив на навчання до Ужгородського державного університету – на медичний факультет.
Проте уже на 2-у курсі, 14 жовтня 1948-го, під час однієї з лекцій його заарештували вдруге — за членство в антирадянській організації українських націоналістів. Фактично за повністю сфабрикованою справою: щоб продемонструвати начальству бурхливу та результативну роботу з виявлення “ворогів народу”, чекісти вирішили “викрити” цілу таку “банду”, і найкраще на цю роль підходили національно свідомі студенти, які мали стосунок до “Просвіти” і “Пласту”. Окрім Івана Коршинського, тоді арештували ще чотирьох випускників Великобичківської школи – Й.Ягнюка, П.Тракслера, С.Васька та І.Андришина. Студентам “приписали” диверсійну діяльність.
Трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу засудив Й.Ягнюка до 25 років позбавлення волі, всіх інших — до 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення громадянських прав.
Відбувати “покарання” радянська влада відправила Івана Коршинського до таборів ГУЛАГу. Близько семи років його життя пройшли в Казахстані в таборі особливого режиму “Спаськ”, який політв’язні називали “Долиною смерті”. Там ув’язненого відправили на роботи до каменоломного кар’єру, важка й каторжна праця в якому вкрай його виснажила. Фактично з рук смерті в’язня вирвав табірний лікар, колишній директор Будапештського психоневрологічного інституту, професор Йосип Червені, котрий зміг домогтися, щоб Івана Коршинського, який до того навчався на медичному факультеті, залишили працювати в лікарні. А пізніше Йосип Червені посприяв, щоб Коршинський перейшов на роботу до хірургічного відділення табору, яким тоді керував відомий хірург, професор Колесніков.
До ув’язнення Сергій Колесніков був заступником міністра охорони здоров’я СРСР, головою Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР, а після виходу на волю — очолив Інститут серцево-судинної хірургії АМН СРСР у Москві.В 1955 році Іван Коршинський був звільнений з ув’язнення умовно-достроково з поразкою в правах. Він повернувся до Ужгорода й хотів поновитися на 2-у курсі в університеті. Проте це не вдалося – бо був нереабілітованим, залишався так званим “ворогом народу”. Коршинський тоді спробував поступити повторно на перший курс навчання. Подолав прохідний бал, проте це знову виявилося неможливим — до вишу його не прийняли.Та допоміг уже реабілітований професор Сергій Колесніков, завдяки якому Івана Коршинського, після 8-річної перерви, поновили на другий курс Вітебського медичного інституту в Білорусі.Після третього курсу навчання з Івана Коршинського зняли судимість і він повернувся на навчання до Ужгородського університету, який закінчив у 1961 році.
З 1963 року — аспірант при кафедрі госпітальної хірургії УжДУ з прикріпленням до Інституту серцево-судинної хірургії АМН СРСР в Москві. У 1967-у після захисту кандидатської дисертації працював асистентом кафедри, в 1971 році — доцентом, в 1972-у — старшим науковим співробітником УжДУ.Особливо тепло та з великою вдячністю згадує Іван Юрійович свого вчителя і наставника лікаря-хірурга, професора Олександра Фединця, під керівництвом якого став кандидатом медичних наук та доцентом.
З ініціативи земляків та побратимів по ГУЛАГу в 1994 році Іван Коршинський приймав участь у виборах до Верховної Ради від Тячівського округу Закарпатської області, на яких здобув перемогу, таким чином ставши народним депутатом ВР другого скликання (1994-1998 рр.). Належав до фракції Конституційного Центру. Обіймав посаду заступника голови Комітету з охорони здоров’я, материнства і дитинства, а впродовж останнього року каденції виконував обов’язки його очільника.
Брав участь у підготовці ряду законів. За його допомоги Тячівщина отримала декілька санітарних автомобілів, велику кількість інсуліну, значні суми на протипаводкові заходи, був одним із тих, хто активно сприяв поверненню у власність Закарпатського крайового товариства “Просвіта” Народного Дому в Ужгороді, впродовж всієї своєї каденції постійно проводив активну роботу зі своїми виборцями, захищав інтереси політв’язнів.
З 2004 року Іван Коршинський очолює Закарпатську крайову організацію політичних в’язнів і репресованих. До того, з самого початку її заснування в 1992 році, – був заступником голови організації. Доклав чималих зусиль для вшанування пам’яті загиблих закарпатців, борців за незалежність України, всіх невинно постраждалих, котрі не повернулися додому з таборів ГУЛАГу — завдяки його зусиллям в Ужгороді з’явився пам’ятник жертвам політичних репресій. Як зазначає Іван Юрійович, цьому передували довгі роки байдужості і черствості з боку чиновників. Вдалося встановити такий пам’ятник аж на 17 році незалежності України – 5 червня 2008 року.
Іван Коршинський за понад п’ятдесятирічну медичну практику провів тисячі складних хірургічних операцій, рятував людські життя, допомагав долати недуги.Викладав хірургічні дисципліни, десятиліттями співав в університетській капелі “Боян”, впродовж 15-и років керував доцентським курсом дитячої хірургії. Написав близько 100 наукових робіт на медичну тему, дослідження про історію хвороби Тараса Шевченка, понад 60 статей на суспільно-політичну тему та про національно-визвольний рух на Закарпатті, в якому свого часу брав участь. Є автором книг “Скальпелем і пером: факти, події, роздуми у дзеркалі преси” (2011 р.) та “Сторінки життя: мої гулагівські, депутатські та громадські університети у спогадах, роздумах, бувальщинах, листах, публікаціях” (2010 р.). Почесний член Закарпатської крайової “Просвіти”, благодійник, надає підтримку бібліотеці, просвітянському хору.
Захоплюється садівництвом, нині своєму саду присвячує чи не весь свій вільний час. Має гарну, дружню, щасливу родину. Дружина Марія Іванівна — інженер за фахом. Познайомилися, коли Івану Коршинському було 17 років, а Марії — 13. Довгий час листувалися. Коли Марія була студенткою Львівського лісотехнічого інституту, за це її ледь не відрахували — бо переписувалася з “ворогом народу”. Допоміг колишній партизан, який займався в одній підгрупі з Марією, і водночас був секретарем парткому інституту; завдяки йому продовжила навчання, не відрахували. Як згадує Іван Юрійович, лише Марія і його мама — єдині, хто писав й надсилав йому листи в часи ув’язнення.
У подружжя троє доньок: Маріанна — лікар, доктор медичних наук, професор УжНУ, Анжеліка — композитор, співачка, Наталія — хімік, викладач. А ще в Івана та Марії Коршинських — вісім внучок та онуків. І, як каже Іван Юрійович, троє зятів-синів.
На життєвому шляху Івана Коршинського було чимало викликів і випробувань. Та попри все — вистояв. Не втратив людяність, доброту й шляхетність. Зберіг любов до рідної землі, залишився вірним сином України. Є справжнім моральним авторитетом з числа інтелігентів-закарпатців старшого покоління.
На запитання “Що вам допомогло вижити, не зламатись?” відповідає: “Пережити всі труднощі допомогли віра в Бога, всі ті добрі люди, котрі траплялися на моєму життєвому шляху, яких направляв на допомогу Всевишній, та любов, тепло й підтримка коханої людини – дружини Марії”.
З 90-літнім ювілеєм, Іване Юрійовичу! Здоров’я Вам і наснаги!
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.