Історія “поклоніння” вогню…

Кореспонденти Укрінформу мали нагоду спостерігати унікальний тисячолітній звичай, збережений у гірському селі на Закарпатті

…Велика удача натрапити у наш час на збережений звичай. Тому коли дізналися, що у далекому гірському селі Вишка на Закарпатті побутує цікавий обряд, пов’язаний з вогнем, поїхали подивитися. На свято Петра і Павла у цьому селі (цей звичай, до слова, практикують ще тільки у двох сусідніх селах, що так само загубились поміж гір, – Люта та Тихий) палять великі ватри на лісових виступах, урочищах, полонинах. Називають ці варти «субітками». Вогнів – за кількістю вулиць чи кутків у селі. У Вишці ми їх надибали чотири. 

РУБАЙТЕСЯ, БУЧКИ, ВЕЛИКІ Й МАЛІ!

Готують субітку заздалегідь,  а запалюють пізно ввечері 12 липня, годині в 22-ій вечора. Займається цим хлопчача громада кожної окремої вулиці.

Ми йдемо подивитися, як закінчують збирати свою субітку на одному із кутків Вишки. Тут палять субітки в чотирьох урочищах, що найкраще проглядаються із села – Магерка, Загорди, Плішка, Скала.

 Маємо провідника з місцевої хлоп’ячої ватаги – Юру Качмара. Дорогою до Скали, де палитимуть субітку, він розповідає про специфіку звичаю. (Варто зазначити, що хлопець гордий увагою до їхньої традиції зі сторони, розповідає з гордістю, відзначає найменші подробиці).

Отож, дізнаємося, що субітка – це назва великого вогнища, яке готують хлопці, й запалюють на Петра-Павла по горах. Власне, це не просто ватра, це ціла конструкція, яка готується до урочистого підпалу. Використовують на субітку бук та березу. Із високих бучків роблять жердини висотою мінімум 5 метрів, їх закопують у землю на 1, 2 м. Тут – скала, тому такі ями вирубувати важко, ось чому субітки відбуваються завжди на одних і тих же місцях. Кожна вулиця має два такі у постійному використанні, міняє їх через рік. Установлені букові жердини хлопці зв’язують уверху товстим дротом (їм домотають дорослі), перекладають 2-3 метровими поперечинами й на них згодом накладають березові гілки, попередньо висушені. Виходить конусоподібна або трапецієвидна конструкція. ЇЇ поверху ще обкладають високими сухими березами.

Цікавлюся, чи не мають проблем із лісівниками – чи дозволяють рубати дерева на субітку. 

– Навпаки, дорослі ще й допомагають, – розповідає колега Юрка Федько Костик, який теж будував субітку на Скалі, – ще на етапі,  підготовки ходимо по селу, з кожного двора дають якісь гроші – адже купуємо бензин, ним обливаємо субітку, аби швидше та яскравіше спалахнула, дають від 20 до 100 грн. Туристичні бази, що працюють у Вишці, дають й по 1000 грн. На ці гроші купуємо матеріал, платимо за довіз, ще й лишається трохи на гостину хлопцям біля субітки. 

 Субітка на Скалі, до якої привів нас Юрко Качмар, мала цього року 6 метрів у висоту. На неї пішло чотири бучки та щонайменше 150 беріз. А бувають й 10-метрові, й вищі. Це вже як хлопці постараються. 

– Раніше субітки готували більше тижня, це ж треба було нарубати дерев, стягнути їх на одне місце, обтесати, дати, щоб висохли – бо сирі не горітимуть, – розповідає Юрко, для якого ця субітка вже чи не десята за рахунком, а починають вишівські хлопчаки палити субітки, до слова,  років з десяти. – Зараз проблем менше: є бензопила, трактор, яким це можна звезти на одне місце, тому готуємо буквально за 2-3 дні. Цього разу так вирішили, що не працюватимемо в празник, тому субітку склали ще вчора (зазвичай складаємо на самі Петра-Павла). А вночі хлопці лишалися на полонині, вартували.

ГОТОВУ СУБІТКУ ТРЕ ВАРТУВАТИ – БО СУСІДИ ПІДПАЛЯТЬ

Питаю, для чого – невже хтось може субітку пошкодити? Тут же з таким трепетом до цього збереженого звичаю ставляться. Виявляється, ще й як! Адже між парубоцькими ватагами у селі відбувається ціле змагання – звісно, на найкращу субітку. Переможці матимуть добру славу у селі – а це, хто знайомий із сільською дипломатією, дорого вартує. Отож ще до запалювання опоненти можуть вам її розвалити чи навіть раніше підпалити. Тому кожна хлопчача громада свою субітку береже, немов  зіницю ока. 

Змагання між хлопцями не припиняється навіть тоді, як уже власне приходить час субітку підпалювати. Відбувається це щойно стемніє. Тут уже йде боротьба на витримку, й переможець – той, хто найпізніше запалить свою субітку. Сенс змагання, мабуть, у тому, що вона найдовше горітиме – тобто, у мого противника уже догорає, а моя ще палає над горами. За цим спостерігаємо уже ввечері. 

СПРАВА СПРАВЖНІХ… ПАСТУХІВ

До моменту, як приходить час іти на субітки, устигаємо поспілкуватися із місцевими про звичай. Кого з чоловіків не спитаєш – з радістю говорять про це, у старих дідів ще й сльоза проскочить, як почнуть згадувати про часи молодості. Люди раді, що до їхнього звичаю така увага. Раді дорослі й тим, що хлопці не лінуються, звичай бережуть. Хоча й відзначають, що дедалі менше народу цим цікавиться – бо ж хлопців у селі меншає. Раніше субіткові ватаги нараховували до 15-20 чоловік, зараз – 5-6.  Примітно, що загрозу зникнення звичаєві вбачають не в недбальстві та байдужості  молоді, а з боку Євросоюзу. 

– Як прийде Європа – субітки можуть заборонити, бо там узагалі заборонено у лісі розводити вогонь, – переживає Юрко Качмар. 

Аби заспокоїти парубка, використовую два аргументи. Перше: ми ще не Європа, й при усьому оптимізмі навряд чи так швидко нею станемо, а друге: у Європі уміють шанувати й зберігати звичаї, тим більше у туристичних регіонах. 

Цікаво, що місцеві вірять, що субітки – це не просто древній звичай, який тут пам’ятають з діда-прадіда. Тут вірять, що цей вогонь захищає село, людей, худобу й навіть урожай. Очищає й освячує – усе й усіх. 

А витоки традиції субіток нам пояснює Марина Жганич, методист Великоберезнянського районного будинку культури. Мовляв, з давніх-давен жителі Великоберезнянщини, зокрема сіл Вишка, Люта і Тихий, займалися випасанням корів. Пастухи не лише доглядали за худобою, але й очищали пасовища від старих дерев та чагарників, які з року в рік розросталися і захоплювали частину земель, зменшуючи площу пасовищ. Отож першими будівничими субіток були саме пастухи, підлітки та юнаки, які гуртом випасали кожен свою худобу. Однак зараз не кожне дворогосподарство тримає худобу, тому і череда поріділа, і пастухів поменшало. Уже майже двадцять років у цих селах установили черги і потреба випасати худобу гуртом зникла. Однак звичай палити субітки залишився. 

ЩЕ ВІД СУБІТКИ НІ РАЗУ ЛІС НЕ ГОРІВ!

Тим часом вечоріє. Дорогою в гори підіймаються групи дорослих з дітьми, «модні» бази вивозять своїх туристів на позашляховиках та квадроциклах: їм теж кортить подивитися на забаву, автентичне «фаєр-шоу» у горах. Багато людей залишаються дивитися на субітки внизу, адже у селі видно усі 4 локації, де палять субітки. 

Ми йдемо наверх, на Скалу. Тут хлопці закінчують останню підготовку, інші  гостяться біля вогнища, розпаленого неподалік субітки. Поміж наїдками є й пиво, горілка. Але п’яних не бачу. Навпаки, усі місцеві стримані, навіть розмовляють стиха. Відчувається, одним словом, що вони тут не їсти-пити зібралися, а священнодіяти. 

Один із хлопчаків, Федько Костик, вибирається на 6-метрову субітку. Спускає нитку,  внизу до неї прив’язують каністру із соляркою. Федя обливає нею конструкцію з деревини, й спускається. Але , незважаючи на нетерплячку, ватру ще палять. Тим часом бачимо, що запалало на березі навпроти. 

– Це у Лютій хлопці «приманку» запалили, – пояснює Юрко Качмар. – Це робиться для того, аби змусити нас запалити свою субітку першими. А нас не проведеш, ми уміємо розрізнити, чи то субітка, чи приманка. 

У відповідь лютянським, вишівські хлопці на Скалі теж запалюють приманку. Це теж величенька варта, розташована метрів за 5-6 від субітки. Полум’я здіймається на 4 метри. Поки догорає приманка, хлопці запалюють ще й шину. Коли вона добре запалала, її запускають вниз, у напрямку села. 

– Там же підлісок, ви не боїтеся, що пожежу спровокуєте?

– Ніскілечки, – упевнено, з якимось не пояснюваним знанням відповідає мій візаві. – Ще ні разу від субітки ліс не горів! 

…І ФАКЕЛЬНА ХОДА НА ЗАВЕРШЕННЯ 

За кілька хвилин по тому, як згоріла приманка та покотилося униз палаюче колесо, хлопці таки запалюють субітку. Й усі як один гучно кричать: «Ура-а-а-а-а!»  Вогняний стовп здіймається у небеса, його священні іскри розсипаються золотом навкруги, повітря стає розпечене… Якусь мить усі стоять зачаровані – і ні пари з вуст. Що тут скажеш, у відношенні до вогню й ми – як неандертальці, здатні йому поклонятися, й наші душі наповнюються якимось блаженним трепетом. Стояли б ми на цьому місці століття тому, то певно, що в момент загорання хтось би з чоловіків затяг якусь обрядову субіткову пісню, що виконувалася тільки у цей день та в цьому місці. Але ми у цьому сенсі поступаємося предкам, тому можемо тільки німо диву даватися. Або улюлюкати, свистіти, плескати в долоні  й кричати «ура». Щоправда, серед маси знайшовся й оригінал, хтось із «підігрітих» не вогнем туристів не витримує й затягує: «Горіла, со-осна, па-алала!» Подумки дякую, що це хоч не сакраментальна фраза із «дванадцяти місяців» про «гори, гори ясно». 

Тим часом, з десяток підлітків беруть наготовані заздалегідь факели (це 2-3-метрові  палиці, на кінці яких обсмолене лахміття) , підпалюють їх й із криками «Ура, ура»  швидко рушають із ними вниз, до села. Вони йдуть вервицею, через сотню-півтори метрів зупиняються на урочищі, хвилин зо п’ять ходять тут колом, ходять швидко й енергійно, так же вигукуючи «Ура! Ура!». Ловлю себе на думці, що це схоже на рудимент якогось обрядового танцю-хороводу з вогнем (до слова, Юра Качмар казав, що він зі своєю ватагою кілька років тому теж обов’язково тут зупинялися й ходили «вісімкою», тобто за уявним знаком безкінечності «?» ). 

О цій порі у Вишці звідусіль чути ці ж вигуки «Ура! Ура!» – так само з інших чотирьох урочищ у селі спускаються підлітки з факелами, вони несуть їх вниз, у село, й кінцева мета – затушити ці «факлі», як їх тут називають, у капусті. 

Сенс обряду « тушіння факелів у капусті» мені так ніхто й не пояснив. Місцеві з приводу цього озвучують сакраментальну фразу українців: «на врожай». Ще почула таке: на захист від попелиці. Примітно, що дехто із хлопчаків просто кидає свої палаючі «факлі» у потік. 

Тим часом на полонині ще догоряють субітки. Біля них залишаються старші парубки та чоловіки, гостяться, співають народних пісень. Цікаво, що йдучи вниз, кожен повертається й хрестить догораючу субітку. Примітно, що у Вишці на субітки ходить й місцевий священик із синами. 

На загал, свято завершується близько другої ночі. 

ЗВІДКИ КОРІННЯ?.. 

Спускаючись униз, думаю над сенсом цього безсумнівно древнього, якимось дивом збереженого тут на задвірках Закарпаття,  звичаю.  Безсумнівно, що вишівські субітки – це одна й та ж система купальських ігрищ з вогнями. Адже усі знають назву цих вогнів «соботки». У тлумачному словнику Брокгауза та Ефрона є стаття про соботки. «Так називають купальські вогні білоруси, галицькі поляки і словаки в Угорщині. Влаштувавши багаття з дерева або соломи на горі або якій-небудь височині, хлопці й дівчата, узявшись за руки, стрибають навколо цих вогнів і приспівують. Найдавнішу згадка про соботки зустрічаємо у поляків Мартіна z Urzedowa (1596 р.) і Яна Кохановського (1639 р.). Звичай запалювати купальські вогні і скакати навколо і через них відомий і іншим слов’янам, але назва «соботки» ні у кого, крім білорусів, галицьких поляків і словаків тепер не зустрічається, хоча раніше воно вживалося, ймовірно, на більшому просторі: у Прусській Сілезії є гора з назвою Sobotka (нім. Zobten)». 

Села Вишка, Люта та Тихий розташовані акурат на стику трьох країн – Словаччини, Польщі та України. Тому назва зрозуміла.  А от сам звичай – та ще й тушіння в капусті «факлів» ні. Адже навколо цих субіток ні хороводи не водять (чи може бути відгомоном хороводів факельне ходіння по колу чи вісімкою?), ніхто через них не перескакує. Та й готують, палять субітки, й перебувають на горі хлоп’яцька ватага – дівчата хіба з дорослими перебувають тут як глядачі, а не учасники дійства. Та й власне сам час проведення – чому саме на Петра-Павла, коли купальські вогні (й язичницькі на сонцестояння 20 червня, й мішано-християнські Івано-Купальські 7 липня) уже відгоріли?

Цікава у цьому сенсі теорія дослідниці закарпатських традицій, гіда Олени Кудрі. 

– Я часто привожу сюди туристів, на них ці місцини на Великоберезнянщині справляють величезне враження. Окрім усього іншого, тут дуже архаїчні християнські звичаї, незвичні ікони в церквах, мелодики гімнів на службах… У працях настоятеля Мукачівського монастиря Василя Проніна, який вивчав історію християнства на цих землях, я знайшла цікаву інформацію. Він писав, що ймовірно, християнство прийшло на Закарпаття набагато раніше до святих Кирила та Мефодія. 

Посилаючись на різні історичні джерела, Пронін зокрема, а крім нього й інші дослідники розповсюдження християнства у слов’ян, писав, що сюди, на Закарпаття, на край Римської імперії колись висилали перших християн, зокрема, на солерудні. Особливо багато їх з’явилося тут у часи Нерона, після пожежі в Римі, у якій звинуватили християн. Тому ймовірно, що першими були тут християни, які пам’ятають пожежу Риму та апостолів – зокрема, Петра й Павла. Примітним щодо цього є цей звичай на Петра-Павла – гасити факели в капусті. Завважте: не в огірках, не в кукурудзі чи в картоплі, а саме в грядці з головками капусти. Згадаймо на хвильку, який дивний збіг – стосовно головок капусти та апостолів Петра і Павла. Адже Павла як громадянина Римської імперії за християнство скарали, відрубавши голову (перегук з головкою капусти), а Петра розіп’яли вниз головою (факел тушать в капусті саме «вниз головою»). Тому можемо припускати, що цей звичай має не тільки язичницьку природу, а розповідає нам про перших християн на Закарпатті.

Як воно палає на Закарпатті – дивимося і захоплюємося…