Одна з найвідоміших сьогодні молодих українок – підкорювачка Евересту, бізнес-леді і просто красуня – ексклюзивно розповіла Uzhgorod.in…
Розповіла про те, якою бачить свою подальшу місію, що втратила, а що знайшла на найвищій горі світу, та – що любить і що ненавидить у житті.
А ще ми питали в Ірини Галай про секрети її краси, улюблені ласощі і – чи вільне її серце. Та, звісно, спершу – про те, як це бути на «даху світу», і бути там – першою українкою!
Зауважмо в дужках: тут практично нема розповідей про технічний бік цього звершення, про метри і кілометри висоти, температуру і кисень, коридор, яким піднімаються і спускаються підкорювачі, решту альпіністських справ. Про це вона розповідала в інших інтерв’ю і на прес-конференціях… А тут ми просто під яскравим закарпатським сонцем і біля термального басейну говоримо із дівчиною, котра підкорила Україну тим, що ввігнала свій рожевий льодоруб у Дах Світу.
28-річна Ірина Галай, вродлива блондинка, уродженка Мукачева, котра у Києві працює в сфері продажу нафтопродуктів і лише три роки займається альпінізмом, 20 травня піднялася на вершину найвищої гори світу Еверест і стала першою українкою, котра підкорила цю вершину. Почалося все з обіцянки, даної другові під час чергової експедиції, де дівчина лише наблизилася до Джомолунгми: «Я увіб’ю у вершину свій бандерівський льодоруб!». Вірили не всі, але близькі і, що ключове, сама Ірина – не сумнівалися. Рік інтенсивної підготовки і 30 днів самої експедиції на найвищу на планеті і смертельно небезпечну для підкорювачів гору, серед яких – десятки годин безперервного підняття і спуску. Те, що Ірина стане першою українкою на Евересті, було лише додатковим, утім, важливим стимулом. Суперниця, Тетяна Яловчак із Донецька, стартувала майже паралельно. «У неї не було шансів. Навіть якби вона вирушила одночасно зі мною чи трохи раніше – я б була перша. Я швидша», – каже Ірина. Та ключове – вона це зробила не лише для себе, а для України. І, як з’ясувалося, для Закарпаття. Про це ми ще скажемо. Але зараз у нас – ексклюзивний і доволі таки жіночий діалог.
– Іро, що далі? Вище тільки небо…
– Ох, не знаю, подивлюся… Є в мене на увазі кілька гір складних. Цікавих саме з точки зору технічного альпінізму, який я дуже люблю. Це такі скелі… Там не те що українок, там наших чоловіків іще не було. Але рішення поки нема. Та і мама… Батьки, звісно, за мене щасливі, але ж хвилюються.
– Ти, певно, згодна зі знаменитою фразою Висоцького «Краще гір можуть бути тільки гори, на яких іще не бував»?
– Абсолютно! На 100%! Підтверджую це!
– Зізнавайся – пісня «Океану Ельзи» «Еверест» із нового альбому – Тобі? Спілкувалася з Вакарчуком?
– Так, ми спілкувалися. Ну… Це – збіг у часі… От моє сходження і от з’являється ця пісня, саме напередодні підйому була презентація. Вакарчук привітав мене у соцмережах, оприлюднивши посилання на пісню. Це було сюрпризом для мене. Ще один сюрприз мені зробили хлопці із Мукачева – ми вчора піднялися на Ловачку, розгорнули прапор, і це буде наш кліп на пісню «Еверест». Певно, відправлю його йому. Власне, я сама вражена цим ажіотажем. Ну от – Ти пам’ятаєш, коли перший чоловік, українець, піднявся на Еверест?..
– Власне, вибач, я навіть не знаю, скільки їх узагалі таких…
– Ніхто не пам’ятає. І, схоже, коли я піднялася, це запам’ятають надовго… А щоби щось для цього робити – для цього ажіотажу – ні. Я нічого не робила. Всі звертаються самі, знаходять мене, людям цікаво про це знати і чути. А мені цікаво про це розповісти!
І вона це робить. Вона розповідає: і найтренованіші спортсмени можуть відчувати вже після чотирьох тисяч метрів гірську хворобу, їм дійсно дуже важко. На щастя, Ірина цього позбавлена. Вона підкреслює: давалося легко. Вона провела в таборі на висоті 6400 метрів рекордних десять днів. «Там усім важко. Втрачають вагу, не можуть їсти, ледве пересуваються. Я ж доводила гіду: я здатна, я можу. Я стояла у планці. Щоби показати: зі мною все добре, пішли далі. Утім, я дійсно почувалася чудово». Згодом вона скаже, вже про саме сходження: «Так, я кажу, що легко… а що, я маю всім розповідати, як лізла, віддихувалася і як чіплялася руками за камені?!». Гірська хвороба її не бере. Можливо, що її організм ще стане предметом зацікавлення науки. Уже сьогодні кажуть про «феномен Галай». «Мене порівнювали з Анатолієм Букрєєвим, ми навіть десь подібні, і у таборі я навіть погоджувалася, коли питали – окей, я його онука. Це унікальна людина. Легенда альпінізму. Він бігав по серйозних вершинах в кросівках і ходив на Еверест без кисню». Наша альпіністка, тим часом, вивчила матеріал. «Без кисню, дійсно, напевно, можна спробувати піднятися на Еверест. Але для цього треба місяці зо три готуватися лише там, міняти табори, підніматися і спускатися, ходити жити в міста і знову вертатися в табір. Словом, трохи стати шерпом», – каже Іра. Амбіційна закарпатка додає: «Я зараз упевнена: в принципі, таких гір, на яких я б не змогла піднятися, нема в світі. Якщо я буду належно підготована і триматиму форму. А я буду».
– Україні сьогодні, як ніколи, дуже потрібні перемоги. Усілякі перемоги. А тут ще – перемога жінки, і вкотре Україна довела, що є батьківщиною не лише красивих, але й сильних, цілеспрямованих, успішних пані, водночас – таки жіночних…
– Я не буду приховувати: я задоволена собою і тим, що у мене вийшло. Розумієш, а могло ж бути по-різному… Знаєш, що мені, певно, найбільше допомогло? Почуття гумору!
– От же ж він, секретний інгредієнт перемоги!
– Ага. Він рятував щоразу. Я прокидалася з ним. Щоранку, в наметі, вся холодна, їсти нема що, все зледеніло… Якби я себе шкодувала: ну от, ноги геть змерзли… А я прокидалася і сміялася з себе – ну що, дівчино?.. Пощастило, що і гід мій – Віктор Бобок – теж такий при гуморі, і ми весь час сміялися. Це допомагало.
– Як там, на вершині, вище якої вже нічого нема?
– Нереально! Там уже нема жодної горизонтальної лінії, ти – в небі, далі – космос, ти розумієш, що ось тут може зараз літак біля тебе пролетіти… Нереальні відчуття, просто нереальні!
– До речі… Так, Ти кажеш – є складніші гори, але – вершина подолана, вищої – нема. А Ти молода, і світ не стоїть на місці, технології тим паче, і вже йде мова про космічних туристів… Цікаво піднятися таки ще вище?
– Я б із задоволенням! Якби була така можливість… Навіть в один кінець!
– В один кінець?.. Лишити Землю? На Марс?
– Ну а що… Ми живемо тут як усі, звичайним життям. Ми ж знаємо сценарій. Буде чоловік, діти, усе за планом, прогнозовано, в принципі… А там – незрозуміло що. Ніхто ще не бачив! Я би спробувала! Я не відкидаю будь-яку ідею, навіть ту, яка здається нереальною.
Сходження на Еверест – справа не лише неможлива для непідготовленої людини, але й небезпечна для життя й екстремала-професіонала. Це – цілком очевидна річ. І Ірина це усвідомлювала. «Я доволі розважлива людина. Я не хотіла помирати. І ще я на 100% довіряла своєму гіду. Але, так, якби мене спробували зупинити вже близько до вершини, то спустили б хіба на мотузках… Я знала, що зможу, що дійду і що буду перша! Звісно, я знала, що ризик є. І робила все, щоби все було добре. Від спорядження і до психологічного налаштування. Справа така: щоби підкорити гору фізично, спочатку ти маєш здолати її в своїй голові». Й Еверест їй, схоже, не лише підкорився, а й віддячив.
– Ну, щодо енергетики (та й Ти на прес-конференції говорила, що не відчуваєш якоїсь «єдності з горою», не «говориш» із нею), то, дійсно, часом здається, що не Еверест зарядив Ірину, а Ірина могла б зарядити Еверест (сміється, – авт.). Але – чи нема «ломки», знову не тягне в гори? Є ефект «підзарядки»?
– Ой, вже хочу! Але от знову тривожити батьків… Манить мене, звісно. Це такий наркотик… Уже не можеш без того.
– Я завжди вважала, і це підтверджує мій досвід спілкування, що люди, які з горами на «ти» – це люди, котрим можна вірити, адже лише такі прагнуть підкорювати вершини. Це так?
– Я переконана у тому, що в гори ходять тільки хороші люди. Річ у тім, що якщо в людині є певна «гниль», вона прагне вийти назовні. А там не буде де. Там люди прагнуть світлого, великого, справжнього. Я зустрічала тільки хороших людей у горах! І теж завжди це кажу: в гори ходять тільки хороші люди.
– Взаємодопомога там існує попри жодні обставини і конкуренцію?
– Без сумнівів. От навіть питання: чи зупинюся я, щоби допомогти моїй конкурентці, якщо побачу, що їй погано на маршруті? Звісно, зупинюся! Як не зупинитися? Сходження – це одна справа. А тобі далі з цим жити. Це питання життя і смерті, а вже друга річ – перша ти чи не перша. Я б зробила все можливе, аби допомогти!
Вона відверто каже: ні, містики в горах не відчула. Спортсменка пояснює додатково: спуск складніший за підйом. А загалом порівнює альпініста з машиною, котра має певний запас пального, без якого не поїде. Тому небезпечно втрачати енергію (а її забирає акліматизація в таборах, де спортсмен проводить дні, щоби звикнути до тиску) і варто рухатися виправдано швидко. Ще зізналася: так, у горах таки стала більш сентиментальною. Відтак я таки, попри загалом позитивний тон розмови, спитала Ірину про те, що бачить кожен підкорювач Евересту. А це – тіла альпіністів, котрі назавжди лишилися на певній точці маршруту і повз котрі проходять усі, хто досяг цієї висоти. Завдяки морозу вони виглядають майже так, як тоді, коли впали, не змігши йти далі. «Так, я їх бачила», – сказала дівчина. «Вони зараз – невід’ємна частина Евересту. Вони тут залишилися». Ми розуміємо, що від цього не застрахований кожен із відчайдухів, хто подерся на Дах Світу. І радіємо, що наша дівчина – тут. І квітуча.
– Мушу запитати, бо мене не зрозуміють, якщо не запитаю… Можеш відповісти, що не коментуєш, я поважаю особисте життя… Твоє серце – вільне чи ні? Дуже схоже на те, що Ірина Галай очолить свіжий рейтинг «найкращих наречених України»…
– Так, особисте життя я дійсно не коментую (усміхається).
– Гаразд, візьмімося за кілька інших «глянсових» питань. Щодо догляду за собою – ключове, певно, спорт, у всіх його проявах. Ще є секрети?
– Абсолютно ні. Жодних секретів. Здоровий спосіб життя і – термальні води «Косино»!
– З волоссям, певно, під час експедиції було непросто, та й не тільки…
– Ох… Я лишила половину свого волосся на Евересті! Ти лежиш у спальному мішку, воно все збивається… Відсутність умов, цей мороз, зрештою – на голові аж ковтуни, й то вже треба або відрізати, або якось намагатися вичісувати. Словом, до Евересту у мене волосся було вдвічі більше (сміється). Ну, ще зморшки нові з’явилися, от під очима – від сонця, холоду, зневоднення… Трошки відморозила шкіру на щоках, але вже майже-майже відновилася. Так, нюанси є, але це такі мінімальні втрати, котрих зазнав мій організм. Я знаю, чим завершувалися сходження для інших людей, і, повір, це дрібниці. Люди по три місяці лежать у санаторіях, де їх годують із ложечки…
– Іро, от відомо, що Ти на самій вершині зняла маску. При температурі до мінус 40, яка при вітрі може сягати і мінус 60. Як Ти наважилася, не страшно було за свою красу?
– Так, я зняла маску на цій висоті – мені було цікаво подихати цим повітрям! Звісно, гід це не схвалював… За обличчя я тоді не переживала, не думалося тоді про це. Тим паче, в мене були емоції, які мені треба було висловити. І я потім ще зняла маску й для того, аби поговорити по телефону і повідомити про цю новину, про те, що вдалося! Звісно, з’явилася задуха, і маску довелося одягнути. Але я не шкодую!
– До слова, як цю енергійну білявку, яку не долає гірська хвороба й котра примудряється бути сповнена сил і краси на семикілометровій висоті, називали у альпіністському таборі?
– Мене називали «Україна»! (саме так було написано на одязі).
Те, що досі не Евересті не було жодної українки, Ірина дізналася вже під час підготовки, коли ціль була визначена. Узагалі ж, українські скелелази цьогоріч здобули світовий альпіністський «Оскар» – Золотий Льодоруб, який присвоюють за прокладення нового супер-складного маршруту на світову вершину. Ірина нарікає: от чому все про мене – про них скажіть! Разом із цим, пишається статусом і каже, що йшла з усвідомленням того, що представляє не себе, а Україну. Утім, наразі не хоче віддавати свій рожевий льодоруб до музею – це вже талісман. І визначає собі нову місію – розвивати туристичне Закарпаття. І починати планує з термальних вод «Косина», де лікувала суглоби і зміцнювала організм перед експедицією.
– О, а як вдався бограч, який Ти обіцяла зварити перед сходженням?
– Бограч ми спробували приготувати з Емілем із Будапешта. Він мені каже: я зараз зроблю за своїм рецептом! І почав … розбивати у нього яйця! (сміється). Ну, ми отак от зварили його із шерпами (шерпи – місцеві професійні провідники на Еверест, які, зокрема, допомагають із вантажем, – авт.). Бограч вийшов не дуже, але його з’їли – тільки так розмели! Важко його готувати без всіх інгредієнтів, а там їх і не збереш, але я обіцяла – і ми спробували!
– Що Ти любиш у житті? Ну, навіть із простих, побутових речей… До речі, готувати?..
– Ну, я вмію готувати. І в таборі, до речі, допомагала з цим і кухарам, і шерпам – аби себе чимось зайняти під час акліматизації. Ще у дитинстві пекли з мамою якісь такі неймовірні торти. Але зараз роблю це нечасто – просто нема часу. Волію приділити його тренуванням. Але за потреби цілком можу. …Що люблю? Зефір! Дуже люблю зефір! Взагалі у житті? Люблю тварин. Кішок – обожнюю! І собак! Саме сьогодні мені подзвонив товариш, що його собака, гонча, матиме щенят, і вже міркую, куди його прилаштувати, те щенятко, бо дуже хочу… Я люблю подорожувати, люблю людей, люблю працювати, люблю своїх друзів, яких у мене багато… Мені простіше сказати, що я не люблю!
– Гаразд, отже…
– Я не люблю брехунів, людей, котрі обманюють. І не люблю, коли знущаються з тварин. Знаю, що в Ужгороді були такі ситуації, і це мене може вивести з себе, здається, я б могла навіть вбити за таке.
– Наскільки Ти адреналінозалежна людина?
– Я, певною мірою, і залежна від адреналіну, але не настільки, аби без цього день не витерпіти. Люблю ці гострі відчуття, вони мені подобаються… Так, я катаюся на вейкборді, на віндсьорфі … та на всьому!
– …А поганяти на авто?
– На авто – якраз ні. Я їжджу обережно. Бачила аварії… Можу поганяти на мотоциклі трохи, але якщо на території безлюдній і безмашинній, для себе. Я люблю загалом ці емоції. Стрибала з парашутом і на банджі-джампінгу… Але це такий лайт-адреналін. Не надто. Щоби фанатіти від цього – нема такого. Найвищі відчуття я отримую від гір!
– Щодо глибин океану – вже було?..
– Я обожнюю дайвінг! Але, знову ж, для всього цього потрібні час і кошти. А зараз я дещо випала з робочого процесу. Треба повертатися до справ. Я вже казала, що працюю саме для того, аби мати можливість подорожувати.
Від цієї дівчини, схоже, таки можна заряджатися. Вона сама, піднімаючи брови, каже: дійсно, після цього – як свічуся, променію. І зазначає: її енергія – у Закарпатті. «Це не реклама, це так і є. Я відновила суглоби після важких тренувань завдяки термальним водам і зараз завдяки їм відновлююся після Евересту. І зараз усіх кличу в Косино. А значить, на Закарпаття. Приїжджаючи сюди, люди відкриють собі Закарпаття. А у нас є що побачити, і це треба показувати! Нумо разом розповідати, що в нас є де відпочити, є що подивитися, є те, що вразить». На своїй прес-конференції Ірина зазначила, що, повернувшись до «інформаційного життя», була вражена кількістю негативних новин. «Більше розповідаймо про те, що у нас є особливого і гарного. Це і замки, і винні підвали, і пасіки, де можливий сон у вуликах, і наші термали. Та всього багато! Приїздіть, покажу!». До слова, деякі компанії вже пропонують Ірині організувати особливий час на Закарпатті, наприклад, запрошували … проводити їх на Говерлу.
– Як плануєш застосувати ту увагу, яку викликала до себе, свою славу?
– Якби у мене була б в житті певна ціль, з цим пов’язана – наприклад, відкрити власну школу альпінізму – то, певно, я б це розвивала. Наразі такої цілі нема. Тому своє ім’я, свою енергію сьогодні буду використовувати для розвитку Закарпаття. Передовсім – як туристичного краю, цікавого, особливого! Уже запрошую сюди всіх, кого знаю і хто знає мене! Повірте, тут чудово!
Ірина Галай не забобонна. Не погоджується з тими, хто говорить: не кажи «підкорила гору, кажи дякую, що гора пустила». Їй це не до вподоби. Іра сміється: «А хто кому це сказав? Гора говорить, що не любить цього? Так і сказала? А, може, вона просто тебе не любить?». До всіх повір’їв у неї ставлення цілком здорове. Мовляв: є ціль – нема перепон. Але розповідає про традиції шерпів. Вони перед сходженням складають молитву Будді і Богам Гір. Встановлюють олтар, на який кладуть певні солодощі і… баночки пива «Будвайзер». Моляться. Без цього ритуалу не підуть вгору. Загалом шерпи – ці професійні провідники – дуже цікаві і турботливі люди. Після великої трагедії на Евересті, коли під час прокладання страхувальних тросів загинули десятки шерпів, через сходження лавини, до цих фахівців змінилося ставлення. Врешті, альпіністи і так безумовно цінують їхню працю. Українка зізнається, що у таборі була їхнім кумиром: шерпи просто приходили поспостерігати за білявкою, котра не страждає від гірської хвороби, й стали їй друзями.
– Мені здається, що людина, котра побувала на вершині світу, спустившись униз, буде прагнути змінювати світ на краще. Якщо це так, то в якому напрямку Ти б доклала зусилля?
– Я б дуже хотіла відкрити світ для людей. Почну з простого. От, до прикладу – відпочинок: люди їдуть у Туреччину чи Єгипет і там в тому all inclusive починають їсти-пити і валятися на пляжі. Я хочу, щоби люди не боялися відкриттів і розвивалися. От чому так остерігаються Африки? Я була там не один раз, от недавно була в Уганді (щойно перед Еверестом звідти повернулася), у мене там є маленька програмка для дівчат… Я брала дітей на руки, взагалі, допомагала як могла, і запевняю: нічого там страшного нема. Це – чудові емоції, яких ти не отримаєш на курортах, де багато туристів. Дуже багато цікавих місць на світі. Те ж саме Катманду. Я просто в нього закохалася! Там живуть буддисти, і це суцільний позитив. Там напівзруйноване місто, але це не заважає їм бути щасливими… Світ – чудовий! І я хочу, щоби люди розвивалися у плані туризму. Відвідували цікаві країни, піднімалися на цікаві гори. І необов’язково найвищі. Є ж Мачу-Пікчу, є Кіліманджаро… Це казкові місця! Ельбрус, Кавказ… Обожнюю Грузію! Є монастирі у горах, які чомусь ніхто не бачить, крім нас, альпіністів… А це – неймовірні враження! І ці відвідини будуть коштувати часто не більше, ніж поїздки на стандартні курорти. Але, звісно, передовсім я хочу, щоби люди відкривали наше прекрасне Закарпаття. І зроблю все для цього. Приїздіть – покажу, який прекрасний і добрий для відпочинку наш край!
Насправді на все є час, його можна знайти, якщо дуже хотіти – каже альпіністка. Котра не є професійною спортсменкою. Підкорення Евересту для неї стало доказом того, що найсміливішу мрію можна втілити. Головне – не боятися і не обмежувати себе. І саме в її випадку програма Сімох Вершин, де Еверест – головна амбіція – не є мотивацією. Утім, саме вона штовхає на Еверест сотні людей. «У горах розумієш – є головне, а є все інше. Головне – це родина, це здоров’я, це розвиток», – каже Іра.
– Чи є в Тебе якась історична постать, котра надихає прикладом?
– Я не те, щоби надихаюся, але є особистості, які мені подобаються. Наприклад, я фанатію від нашої Ілони Зріні. Дуже чекаю, коли приїде Джамала на Закарпаття і хочу розповісти їй історію нашого краю, повести в замок і познайомити, сказати, що у нас була така видатна жінка. Я люблю такі сильні постаті. Яких боялися, але поважали – в першу чергу. От Чінгісхан мені завжди подобався…
– Якому б подарунку ти була б щаслива, але його наразі ще не зробили?
– Навіть не знаю. Мене про це питають часто: от чого я зараз хочу… До цього моменту і весь останній рік я казала: «Хочу на Еверест!». Я більше нічого не хотіла, абсолютно – от допоможіть мені піднятися на Еверест. Зараз я поки що не придумала, чого я хочу. Поки що я маю все, дуже рада, що нарешті вдома, що побачу своїх маленьких племінників, погуляю з ними, це дуже наповнює мене… А бажання я собі ще не придумала. Треба знайти щось таке… Нову мрію! Але поки що – не таку екстремальну: треба дати батькам трохи відпочити від моїх звершень…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.