Останнім роками на Закарпатті пройшла хвиля перейменувань вулиць. Назви радянських часів змінили сучасні, більш близькі і зрозумілі нинішньому поколінню закарпатців. Проте інколи вулиці та площі міст і сіл починають носити імена людей, про яких мало що відомо пересічному мешканцю. Так, у селі Минай на Ужгородщині є вулиця Дегтярьова. Ким була ця людина, що вона зробила для Закарпаття і чим заслужила повагу та визнання сучасників, знають не всі. Аби заповнити цю прогалину, пропонуємо розповідь про Володимира Дегтярьова, іменем якого мала б бути названа вулиця в Ужгороді, для якого за своє не таке вже й велике життя він зумів зробити достатньо, щоб отримати вічну пам’ять та вдячність.
А почати хочеться словами його доньки Ліни Дегтярьової, сказаними у чергову дату смерті Володимира.
«11 років тому в цей день наш тато пішов у світ, де є місце ідеалістам, альтруїстам і людям з непохитною системою моральних цінностей. Він був саме таким, та ще й умів поєднувати в собі всі ці якості з почуттям гумору, здатністю зробити свято в будь-яку мить, завжди бути однолітком молодому поколінню і радіти кожному дню».
Народився Володимир Дегтярьов 1 січня 1953 року в Одесі в родині військового лікаря та вчительки. Проте родина тоді ж переїхала до Закарпаття, а згодом і до Ужгорода, тож усе своє свідоме життя Володимир прожив саме в цьому місті, яке вважав рідним.
Закінчив російську філологію УжДУ, де познайомився з майбутньою дружиною. На цей час припадає його діяльність як музиканта. Молодий чоловік грав на клавішних у відомих на той час гуртах «Кольори Закарпаття», «Сладкий миг». Багато концертував і мав досить непогані перспективи в «Кольорах Закарпаття», але після народження дочки, коли довелося обирати або музичну кар’єру, або родину, вибрав сім’ю.
Попрацював недовго у школі, а згодом влаштувався в краєзнавчий музей. «Вишкіл» проходив під керівництвом відомого музейника Людвіга Філипа у краєзнавчому відділі. Коли на початку 80-х відкрився художній музей, разом із дружиною перейшли туди. Спочатку Володимир став науковим працівником, потім завідуючим фондами, а згодом і директором.
Ситуацію з цим призначенням я охарактеризувала у своєму інтерв’ю з Володимиром, зробленим у червні 2002 року. «Призначення молодого наукового співробітника Володимира Дегтярьова директором художнього музею в середині 80-х стало своєрідною сенсацією в мистецькому житті краю і міста. Прецедент із роду незвичайних, якщо зважити на те, що всі високі посади у культурі тоді посідали люди більш "солідного" віку. Напевно, тодішній обласний керівник культурою не раз пошкодував про це, адже новий директор однієї з найпопулярніших установ міста не відзначався слухняністю і здобув репутацію "незручного". Втім, це не заважало йому впевнено керувати своїм "неспокійним господарством" разом із колективом однодумців-колег».
У колі митців Володимир Дегтярьов запам’ятався тим, що вважав своїм головним обов’язком відкривати нові імена. Художня молодь тоді перебувала майже на нелегальному становищі. Ліна Дегтярьова згадує, що 1990 року батько познайомився з Ференцом Семаном і пообіцяв зробити йому виставку. Той не повірив і поставив умову: якщо ти повісиш мою роботу у себе в кабінеті, тоді повірю. Володимир повісив, а вже протягом місяця-двох у Семана відбулася персональна виставка в художньому музеї, яка здійснила справжній фурор. Мистецька спільнота відкрила для себе цікавого й неординарного художника.
Так само Дегтярьов сприяв реалізації зовсім молодих художників. В’ячеслав Габда, Тарас Усик, Сергій Біба, Сергій Дубовець, Вадим Харабарук, Володимир Черепаня– художники, які вперше отримали можливість демонструвати свої роботи в престижній залі художнього музею. Навіть на черговому ювілеї музею влаштована була не стандартна виставка класиків, а молодих художників, студентів художнього училища.
Не варто, мабуть, пояснювати, в які часи доводилося працювати Володимиру Дегтярьову і як важко йому було балансувати в умовах бюрократичних перепон. Але йому це вдавалося, бо вмів довести, що це можна, це треба. А ще вірив людям, і йому відповідали тим же.
Як творча людина Дегтярьов не лише пропонував щось незвичайне, але й відгукувався на цікаві ідеї інших. Художній керівник відомого хору «Кантус» Еміл Сокач згадує, що саме за підтримки Володимира в залі музею був вперше проведений різдвяний концерт «Кантуса». Володимир створив відповідну тематичну експозицію з фондів музею. Це було унікальне мультимедійне дійство: роботи закарпатських класиків живопису, виступ “Кантусу” та пантоміма театральної трупи Михайла Мільмейстера. Людей було стільки, що сиділи на підлозі. І дотепер “Різдвяну феєрію” згадують як один із найкращих концертів, що проходили в музеї.
Саме в ті часи випускники тоді ще коледжу (тепер це Закарпатський художній інститут та Академія) отримали можливість захищати свої дипломні роботи в музеї ім. Бокшая. Тоді ж Володимир Дегтярьов разом із колегами активно почав налагоджувати культурні зв’язки з музеями інших країн, популяризувати закарпатське мистецтво за межами області та країни.
90-ті роки недарма називають лихими, і з цим періодом пов’язаний ще один епізод директорування Володимира Дегтярьова. Саме тоді нарешті до музею надійшли кошти на ремонт даху. Коли його латали, то директор ночував у закладі разом із охоронцями. Для цього була серйозна причина: того року обікрали львівську картинну галерею та вбили двох наукових працівників.
Останні 10 років свого життя Володимир Дегтярьов боровся за життя з важкою хворобою. Ліна розповідає, що одразу після хіміотерапії він біг на роботу. Каже, що його стан тоді підтримували не тільки ліки, а й робота, відчуття своєї потрібності, здатності впливати на діяльність установи. Молода жінка впевнена: якби в батька не відібрали справу його життя, він міг би ще пожити і чимало зробити для свого рідного музею. На жаль, не судилося. Він пішов із життя 25 лютого 2004 року у віці 51 рік.
8 квітня 2016 року іменем Володимира Дегтярьова названо вулицю в селі
Минай Закарпатської області. А 18 травня цього ж року Володимиру Дегтярьову встановлено меморіальну дошку в приміщенні Закарпатського обласного художнього музею ім. Й. Бокшая, яку створили художники Василь Роман та Ян Потрогош.
Аби поставити останній штрих до портрета цієї людини, наведу його слова із згаданого вже інтерв’ю:
«Головним для себе як тоді, так і сьогодні вважаю відчуття свободи. Всі люди мають бути вільними, принаймні в своєму мисленні. Тільки незалежність особистості дає можливість розвиватися. Помітив, що люди, затиснуті в рамки, як правило, старіють прямо пропорційно своєму вікові. Вважаю, молодість душі має супроводжувати все життя. І не треба відокремлювати себе від сучасної молоді, згадуючи про те, як було колись, – це невдячна справа». Він таким і залишиться для нас назавжди – молодим, вільним і незалежним.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.