Жодна по-справжньому жива людина не може дивитися на ці фото спокійно. Їх боляче бачити. Але – і гордо…
В Ужгород привезли одразу два потужні фотопроекти про сучасне українське військо. Презентували фотовиставку «МОЯ АРМІЯ. Бачити серцем» і фотокнигу ".RAW. Історія змін українців та армії" в Совиному гнізді у найкращий, певно, для цього день – на свято Покрови, День захисника України.
Обидві грандіозні фотоподії – частина проекту Міністерства оборони «Армія. Друге народження» за підтримки центру стратегічних комунікацій «СтратКом Україна». Але, незважаючи на причетність до такої офіційної структури, тут нуль офіціозу, нема штучного пафосу і присмаку псевдо-героїки, котрою часом грішать подібні проекти. Все – правдиво і потужно. До слова, в той самий час, як представляли в Ужгороді, презентація відбувалася і в Європі – на побачену серцем українську армію дивляться і в Берліні.
Куратори пояснюють різницю в концепції двох проектів. Так, виставка «МОЯ АРМІЯ. Бачити серцем» складається з фото, які, переважно (за рідкісними винятками), зробили на власні мобільні телефони або фотоапарати самі учасники бойових дій або волонтери під час служби. Фотокнига ж зроблена виключно професійними фотожурналістами, які побували не тільки в тилу і на полігонах, а й в гарячих точках світу і України, від Майдану до війни на Донбасі: в Іловайську, Дебальцеві, Пісках, на шахті Бутівка. В Ужгороді ж у галереї «Совиного гнізда» представлені фото з обох цих проектів, котрі дають змогу зануритися в світ армії, людей, котрих зачепили події на сході України і, власне, в світ війни.
Куратор Анна Войтенко розповідає: «Мета була зробити історію про зміни в армії. Наша група зібрала фотографії, ми написали тексти і залучили Дональда Вебера (провідний світовий фотограф, лауреат World Press Photo, – авт.), аби отримати погляд ззовні. Адже для нас, українців, ця війна – дуже особиста і болісна історія, а ми хотіли отримати «охолоджений» погляд, так і склали проект книги ".RAW. Історія змін українців та армії". Залучити іноземного експерта було потрібно щоби витримати об’єктивізм: для нас, звісно, всі наші бійці – безумовно герої, але є небезпека отримати занадто пропагандистський результат. Разом з тим, ми розповідаємо історію через людей і, звісно, все це емоційно заряджено».
Аня зізнається: емоційний відгук в кураторів викликала кожна світлина, надіслана і відібрана для проектів. «Нагадую: проектів два, і для виставки «МОЯ АРМІЯ. Бачити серцем» ми отримували дуже багато фото, зроблених бійцями, медиками, волонтерами просто в зоні бойових дій, і серед них було чимало селфі. Тобто, ніби звичайних таких собі фото на згадку. Але коли розумієш суть цих селфі, зроблених на фронті… Люди фіксують себе і тих, хто поруч, аби запам’ятати, аби зберегтися, адже висока вірогідність того, що вони можуть більше ніколи не побачити один одного… Ми відкриваємо виставку, приходять люди з Краматорська, з Маріуполя, з інших міст, і кажуть: а от тих, хто тут на фото – уже немає… І ти розумієш, наскільки це важливо, і які значущі ці фото, фото на згадку, у них є глибший сенс. Фото ж із ".RAW» – це історії, побачені і викладені професіоналами. І наша задача – показати поєднання цих двох поглядів, створити більш об’ємну картину. До речі, серед професіоналів, фотографів проекту ".RAW», є ті, хто служив і служить. І тут, знову ж таки, бачиш, які таланти воюють за Україну, й, сподіваймося, вони свій досвід трансформують у творчість, коли повернуться з фронту. Головне – аби повернулися!».
Виставка, розгорнута в Ужгороді – це здебільшого роботи провідних українських фотографів, які працюють у зоні військових дій і котрі реагують на війну не лише як журналісти й документалісти, але й як громадяни, як українці. Четверо з них приїхали в Ужгород розповісти історії, які стоять за світлинами: Олександр Глядєлов, Сергій Моргунов, Макс Левін і Юлія Кочетова. До слова, Макс презентував також мультимедійний проект з фронту, а Юлія представила і свою стрічку, тим паче, що відкриття відбулося у рамках мандрівного фестивалю документальних фільмів DOCUDAYS UA, який триває в Ужгороді. Історії з вуст цих особливих свідків – живі, цікаві і … страшні. За кожним фото – доля не однієї людини. А деяких героїв, на жаль, побачимо вже лише на світлинах; нема з нами і одного з авторів – загиблого на війні Віктора Гурняка… Певні оповіді було складно слухати без сліз, як, власне, і дивитися на фото. Але це необхідно, адже треба знати про війну, що триває у твоїй державі. І, разом з тим – пишатися зміцнілою армією, яку автори проектів дійсно побачили не тільки очима й через об’єктив фотокамери, а й серцем. Виставка триває в галереї «Совиного гнізда» до 27 жовтня, вхід вільний, і цю подію не варто оминути увагою.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.