16 листопада 2002 року – День телебачення. Я чекаю вже колишніх колег із Закарпатської державної телерадіокомпанії на святково-прощальну вечерю (з нагоди свята та свого звільнення) у кафе. Знаю, Феськов не прийде – попередив напередодні. Раптом заходить Володя Дако (він ще в гримі – тільки-но провів телевізійну програму у прямому ефірі): «Щось сталося з Геннадієм Миколайовичем… Він ішов разом із нами і раптом впав… Каже, серце… Його повезли до лікарні…» .
Я дуже довго не наважувалася стерти його номер телефону зі свого… Здавалося, це – наче перерізати невидимий зв’язок із близькою людиною, що знаходиться дуже далеко…
Початок
Відверто кажучи, той, наповнений якимись не надто зрозумілими конференціями, непотрібними нам політичними збіговиськами, веселими студентськими відрядженнями, неминучими навіть для свідомого комсомолу гульбанами, час навчання в університеті у пам’яті осів суцільним пластом. Його асоціюють безтурботність, бібліотеки, посиденьки в гуртожитку, і звичайно, люди.
Прізвище Феськов на журфаці Львівського університету у ті, вже неблизькі – 80-ті, значило багато, принаймні, для нас. По-перше: два роки різниці у курсах в студентській ієрархії – справа важлива, по-друге: голова (нині – не надто зрозумілого молодим) профкому – посада, хоч і громадська, але поважна; по-третє: Гена мав славу справедливого, але категоричного поборника усіх, визнаних тоді, цінностей, і фамільярного ставлення до нього не дозволяли собі ані молодші, ані старші. Увесь цей потужний набір характеристик білоруського джентльмена навіть у рідному мені по-снобськи кастовому і не надто лагідному до «іновірців» Львові викликав повагу на межі побоювань.
Не можу сказати, що особисте знайомство повністю розвінчало віртуальний образ. Але… У якийсь момент стало зрозумілим: демонстративними колючками в очах прикриваються бісики, паталогічне прагнення справедливості постійно випробовується реаліями перегодованого ідеологією часу, а за образом неприступного, в усіх відношеннях, чоловіка приховується дуже вразлива і тонка натура… Гена вирізнявся з-проміж загульного та безтурботного студентства підтягнутим, бездоганним виглядом і добре відчутним прагненням постійно відповідати назавжди обраному ідеалу поведінки. Не знаю, чи доречно, але мені зажди спадала на думку фраза з відомого жарту, коли англійський джентльмен за будь-яких обставин переймається питанням: «Чи не втратив я у цій ситуації власну гідність?». Оця жага не втратити гідність, як на мене, допомагала йому виходити з честю із багатьох сумнівних ситуацій, яких чимало у будь-який період. А в студентському житті – ох, як «чимало». Але… Бездоганно випрасуваний одяг, вибрите обличчя, гарний одеколон і… готовність будь-якої миті тримати удар: чи-то – проголошувати з трибуни, чи-то – відповідати перед дошкою, чи-то – зустрічати якусь делегацію, чи-то – випити «кави» з однокурсниками. .. Проте, саме ця риса джентльмена Феськова, як на мене, суттєво догризала його серце…
Професія
Гена належав (жахливо писати у минулому часі…) до не надто поширеної породи «ЖУРНАЛІСТ». Не плутати з писаками, піарщиками, іміджмейкерами, сміттярами… Його запалювала можливість доритися до першопричини, перспектива першим видати матеріал в ефір, удача віднайти влучну назву… Ці назви, до слова, у телевізійній практиці найчастіше мають виключно внутрішнє використання, але вони ніколи не були у Феськова випадковими. Якщо ж тема зачіпала ту, заховану за міцним джентльменським панциром, душу, то Гена починав справді творчо палати. Його фільм про авіаційну військову частину пам’ятають усі, причетні до цієї роботи, не кажучи про героїв та глядачів. Адже дотичність до справжньої творчості і навіть просте спостереження за таким процесом – справжнє задоволення.
Організований – до самозабуття, Феськов завжди був прикладом (показовим, але не надто дієвим, прикро констатувати) в налагодженні телевізійного процесу. Якщо будь-хто з режисерів знав, що працюватиме з Феськовим, не переймався – Гена приходив на монтаж у повній «бойовій»: із текстами, тайм-кодами, відеорядом – чітко, вчасно, налаштований на роботу. Знову «гідність», яка не дозволяла йому припуститися найменшої хиби у слові, у дії, у вчинку. Це він готував матеріал до виходу, перебуваючи у відрядженні (передавав машинами касети із написаним на коліні текстом), це він організовував «прямі» включення із виборчих дільниць (без виїзної станції, повністю заплутувавши навіть колег), це він передбачував можливі варіанти офіційних повідомлень, аби оперативно видавати інформацію в новинах. Він був телевізійником у повному розумінні слова і любив цей шалений телевізійний світ, який не надто відплачував йому взаємністю…
Гена стійко і достойно витримував випробовування. Будучи репортером, новинарем, за станом душі та характером, готував культурно-мистецькі програми, коли його перевели із надто «мотивованих» причин до іншої редакції. У якості головного редактора усього телебачення умів «розрулити» будь-які ситуації, визначивши виконавців, у результаті – і люди були задоволені, і робота була зроблена на найвищому рівні.
Зрештою, мене працювати навчив саме він: поступово, але без затягувань, підказуючи, але не повчаючи. Той метод допоміг учорашній студентці ввійти в професію без зайвих комплексів і не відчути безнадійність у бурхливому морі журналістики. І цей його, педагогічний талант, про який зараз, на жаль, мало згадують колеги, я, особисто, визнала назавжди. І в цьому сенсі, минулий час має оптимістичне звучання.
Особисте
Наш спільний робочий день, як правило, починався зі свіжих анекдотів. Почуття гумору у Феськова було, як на мій смак, бездоганне: іронічний, цинічний, колючий… Проте усі колючки ламалися, коли заходилося про дачу, родину… Каюся… Як бачила, що Феськов – не надто в гуморі, починала саме із цих тем. Не скажу, що Гена належав до тих, хто тримає душу розкритою для усіх, бажаючих. Усе ж, дружина, дітвора, усе, що пов’язано із життям та колом інтересів найрідніших, – одразу змінювало вираз обличчя і проганяло «голки» з очей. Ой, а ще – кішка – улюблениця усієї родини! Саме ці історії на якусь мить проривали панцир «гідності» і настороженості, перетворюючи вічного борця на турботливого і вразливого чоловіка. Чоловіка, що пишався створеною із дружиною сімейною оселею, успіхами таких талановитих дітей, врожаєм на викоханій дачі…
За показною жорсткістю, діловитістю він старанно приховував чуйність і увагу. Це він не припускав зневажливого ставлення до своїх колег з боку чиновників, людей у погонах, елементарних хамів, це він пам’ятав усі ювілеї та дні народження, це він першим, як дізнався, що я потрапила до лікарні із маленьким сином, підняв усіх медиків на ноги, це він, помітивши машину колеги, зупинену правоохоронцями, кидався з’ясовувати, в чім справа. І знову цей страшний минулий час…
Світ джентльмена, закутого у панцир гідності, не був ідеальним. Вимогливий, понад міру, до себе, він сприймав вчинки інших за тими ж правилами. Не прощав халатності, байдужості, зради… Не прощав, у повному сенсі слова. У його кабінеті висіла карта Закарпаття, на якій майже не залишилося не відвіданих ним сіл, селищ, міст… Його день був чітко організованим і розписаним по хвилинах. Ті, хто його оточував, чітко поділялися на гідних і не гідних поваги. Тому усі, хто жив за іншими правилами, викликали у нього агресивний «подив». Але неподібність на інших, я в цьому переконана, і робить нас справжніми особистостями, чи не так?!
Колись Гена мені сказав, що день телебачення, який відзначають 16 листопада, це свято тих, хто працює «у телебаченні». «А для нас із тобою є День журналіста. Адже ми, незалежно від того, де б ми не працювали, залишаємося журналістами, у першу чергу», – говорив він тоді. І в мене зажди складалося враження, що він не долюблює наш , ніби, фаховий день. Можливо, відчував, що саме цього дня він «піде» з телебачення назавжди… Він не відкривав душу усім, а просто її розіп’яв, знищивши серце у пошуку справедливості і боротьбі за власну гідність.
Моя телефонна книжка містить прізвище Феськов. І я вже перестала подумки «хапатися» за серце, коли бачу, хто мені телефонує. Гена залишив після себе не лише гарну і достойну пам’ять, а ще й дітей, які не дозволяють перервати невидимий зв’язок із близькою людиною, яка знаходиться дуже далеко…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.