Гадюки з діамантами і вужі-домовики

«Замок» віднайшов на Закарпатті «зміїні» витоки

Хоч офіційно на трон покровителька 2013-го Чорна Водяна Змія «вмоститься» лише в лютому, закарпатці вже активно готуються, аби зустріти її якнайліпше. Тож «Замок» дізнавався, які в нашому краї існують «зміїні» повір’я і легенди і де, власне, змія в області «зарита».

Китайські – мудрі, закарпатські – нечисті

Іван Сенько, фольклорист, кандидат філологічних наук,  зауважує: важливо не плутати шарканів і змій. «Закарпатський змій-шаркань ближче до китайського дракона, а змії у наших повір’ях і легендах відповідає гадюка. Шаркань може мати кілька голів, дихати вогнем, він  викрадає царівну за тридев’ять земель, звідкіля її визволяє красний леґінь. На Сході змія є символом мудрості та родючості. Найближче до цього образу – закарпатський вуж, якого ще давні шумери ототожнювали з домовиком, покровителем оселі і родинним талісманом. Люди вірили: цей полоз благородний, і якщо оселиться вдома – добрий знак, адже вуж охоронятиме обійстя від нечистої сили. Казали, якщо вуж проповзе біля корови, то вона даватиме більше молока. Тому й не вбивали полоза, хоча нерідко плутали з отруйними гадюками».Відповідає китайським уявленням про змію, каже Іван Михайлович, і червонокнижний полоз, який також водиться в закарпатських пралісах. А Микола Волощук, завідувач ботанічною лабораторією Карпатського біосферного заповідника, розповів, що в нашому краї навіть трапляється рідкісний ескулапів полоз, який і обвиває чашу бога Ескулапа на добре знаному гербі медицини. Здавна, каже науковець, ці полози приносили користь людям. Наприклад, греки тримали їх у своїх оселях, аби ті поїдали гризунів.«Найбільше притч і повір’їв у закарпатців пов’язані з гадюками, – продовжує Іван Сенько, – саме так і називали люди отруйних змій. Тут варто розрізняти: є гад-спокусник, про якого пишуть біблійні тексти, і гадюка, котрою керує нечиста зла сила. Утім, в іншій біблійній легенді саме гадюка рятує Ноїв ковчег, коли миша прогризає в ньому дірку. Адже полоз хвостом закрив отвір і корабель не потонув. Мораль тут така: не відомо, коли і за яких обставин навіть така істота, як гадюка, може стати в нагоді.Закарпатці вірили, що гадюки мають свою королеву, яка свистом скликає свій «народ». Про «монаршу» натуру полоза свідчить якась коштовність, найчастіше діамантова коронка. Гадюки-королеви можуть як віддячити людині, так і загризти її. А в Тур’ї-Реметі на Перечинщині побутує билина, нібито жив тут чоловік, який умів керувати зміями. Якось образили його в корчмі, от він і помстився людям – покликав усіх гадюк.Є ще одне повір’я: коли гадюка вкусить, треба чимдуж мчати до води. Якщо людина прибіжить першою, буде жити, а як випередить її змія – помре. Закарпатці також вірять, що гадюка на зиму ховається під землю – стається це 27 вересня, на Воздвиження Хреста Господнього. А виповзає аж 7 квітня, на Благовіщення. І ще, мовляв, хто скуштує м’яса гадюки, той розумітиме мову звірів і рослин, йому відкриються всі таємниці природи і вічного життя. А в селі Горінчово на Хустщині розповідали, як через прокляття люди перетворювалися у тварин, зокрема жаб.Тому китайське трактування змії для Закарпаття не характерне, адже це зовсім інша міфологія. Покровителька 2013-го у наших казках, притчах і легендах має двоякий образ».

Де на мапі змія проповзла

Село виноградників і виноробів – Кідьош на Берегівщині – колись звалося… Зміївка. Самі ж «зміївці» оповідають легенду, за якою ще в XII столітті на місці тутешнього монастиря оселився відлюдькуватий Соломон, син угорського монарха Ендре І і внук Ярослава Мудрого. Старожили кажуть, король був чи-то вигнанцем, чи втікачем, а потрапивши до нинішнього Кідьоша, повсякчас молився, ловив рибу. Якось він знайшов покинуте мале дівча, прихистив і назвав Розою. Дівчина виросла, у неї закохався молодий лицар, та сталося лихо – Розу в лісі вкусила гадюка і вона померла. Від горя пішов із життя і сам Соломон, а лицар зостався біля могил. Сюди почали сходитися люди і звели тут поселення – Кідьош (Kнgyуs), що в перекладі з угорської означає «змія». За свою багатовікову історію Кідьош мав статус міста і навіть отримав власну печатку з гербом, на червоному тлі якого звивалася золота змія. Чому ж місто над Ужем зветься саме Ужгородом, нині існує чимало версій. Етимологічні труднощі виникають, насамперед, зі значенням слова «уж»,  а також «унг», адже раніше місто мало назву Унгвар. І якщо давньотюркське «вар», як зауважив у своїй книзі «Ужгород відомий і невідомий» історик Йосип Кобаль,  – це «укріплення, замок, фортеця», то часточці «унг» нині приписують староболгарський переклад «вугілля» та «кут», турецький – «правий», слов’янський «швидкий» (Карой Мейсарош) чи «південь» (Іван Чаковський) і той-таки давньотюркський «вода, річка». Дехто навіть припускає, що «унг» – від імені грецького посла Онгеса, який тут проходив і нібито заснував місто. Йосип Кобаль розшифровує назву Унгвар як «фортеця на річці, воді». Уперше ж Унгвар назвали Ужгородом наприкінці 1840-их років за чеської влади. Однак згодом угорські можновладці повернули місту старе ймення, яке «унгварювало» аж до радянських часів.Мешканці села Ужок на Великоберезнянщині пояснюють походження назви річки, яка саме в цьому населеному пункті й починається, просто. «Річка так зветься, бо схожа на вужа – так само звивається  Карпатами, он видно на мапах, як «повзе», – зауважив Михайло Лешко, ужоцький сільський голова. – Уж бере початок на Ужоцькому перевалі Карпатських вододілів і розтікається двома потоками. А село наше Ужком зветься, бо коли люди тікали від татарів, то прихисток знайшли саме в цій річковій долині, де згадані два потічки зливаються в один. До речі, вода в Ужку мінералізована і має лікувальні властивості. А Ужоцькі купелі прославили наше село далеко за межі краю».