З кожним роком усе важче стає писати інтерв’ю… Ні, не спілкуватися – саме писати… Бо розумієш: ані терпіння, ані часу, ані вміння не вистачить: передати атмосферу, донести емоцію, ба – банальну інформацію передати. А займатися розшифровкою диктофонних записів сенсу не бачу, та й не хочу, і не вмію, відверто! Тому із кожною новою розмовою даю собі слово: більше писати не буду! І, думаю, колись таки дотримаю слова. Проте не цього разу!
Від задоволення отримати «тет» із легендарним Сокачем не змогла відмовитися! Просто не змогла… Щоправда, підло злопам’ятний Гугл викинув стільки інформації про пана Еміла: документальної – із офіційних джерел, особистісної – із вдалих інтерв’ю, що братися не лише до написання, а й самої розмови було страшнувато. Тому зараз, через кілька тижнів після зустрічі у затишній атмосфері Замкової гори, ітиметься, радше про емоції, аніж про факти…
Народний артист України
– Я не можу сказати, що професія диригент була мрією мого дитинства. Просто, живучи у родині музиканта, де усе було пов’язаним із музикою, уявляти своє життя без неї не доводилося… Усвідомлення правильності обраного шляху прийшло, мабуть, на курсі третьому Київської консерваторії. І вже з тогу часу мене не полишило!
– Батько часто брав мене на репетиції… А керував він більше 30 років колективом Ужгородського ФМК. Та й не тільки. Знаєте… він якось не вмів чи не хотів відмовляти! 12 років був директором Перечинської музичної школи. Якось подзвонили: у Сваляві немає керівника місцевого хору – тривалий час доїжджав кілька разів на тиждень… Були у його творчій біографії колективи Ужгородського районного будинку культури і Закарпатський народний хор. І незалежно від статусності «підлеглих», усе, за що брався, робив щиро і самовіддано…
Розмова про родину із Сокачем – особлива: він не багатослівний, і ретельно добираючи слова, у кожне з них вкладає не лише любов, але й особливу шану, у якій – острах, бодай, натяком чи інтонацією образити особистості чи пам’ять про них…
– У батька не було вищої спеціальної освіти. Наприкінці його навчання на першому курсі Львівської консерваторії його свідомо «завалили» на якомусь загальноосвітньому-«патріотичному» предметі, бо – син священика. Батько забрав документи і більше до «альма-матер» не повертався. Він не любив згадувати цю історію, та й в нашій родині не надто прийнято обговорювати її. І, знаєте, я не пам’ятаю, щоб батько часто відвідував храм… Хоча жив у повній відповідності із заповідями Господніми.
Художній керівник і диригент камерного хору «Cantus»
– Історія створення «Кантусу» – це кілька періодів: експеримент, формування, стабілізація. Почалося все із виступу на ювілеї мого вчителя – Михайла Кречка у 1985 році. Згодом ми запалилися ідеєю виконувати старовинну музику. У 1992-му вийшло розпорядження голови виконкому Закарпатської обласної ради Михайла Країла про створення професійного камерного хору «Кантус». Це був старт професійної кар’єри колективу.
– Нас визнали офіційно після виступів за кордоном: Угорщина, Італія, Франція, Швейцарія – усіх не перерахуєш! І усі поїздки – за власний кошт! Хоча, ні – була одна поїздка за підтримки держави: хтось із колективів не зміг поїхати до Прибалтики на відзначення сумної дати – Голодомору, і згадали про нас… Пригадуєте масові демонстрації-паради на святкові для СРСР дати? Хто ішов у кінці колони успішних трудящих – представників різних сфер життя? Правильно – працівники культури! Так от, мені видається, з того часу ставлення до культури мало змінилося, на жаль…
– Так, я неодноразово казав, що хор – це мій інструмент, за допомогою якого я можу передавати емоції, «звучати» на повні груди! Але кожний інструмент для досконалого звучання потребує певної «настройки»-налаштування і робити це, повірте, непросто! Ми так давно працюємо разом; ми, без перебільшення, одна родина, у якій кожний знає про кожного усе! Кожний погляд, кожний жест – це обмін інформацією, яку вгадуєш, пізнаєш безпосередньо у момент «передачі». І «запалити», надихнути, мотивувати – завдання керівника. Завдання непросте, але саме його я обрав свого часу… Ні, я не хочу випробовувати досвід обміну диригентами… Колись Павло Муравський, здається, сказав: «Хор, як жінка: допустиш іншого – піде по руках!». Я родину по руках не пускаю…
Кантус – це ще одна родина Сокача: велика, проблемна і рідна… До речі, сам термін «кантус» – окрім прямого значення, абревіатура імен та прізвищ перших учасників колективу. Символізм, який у випадку Сокача і його хору – цілком закономірний! Тут були люди, які ішли і поверталися, а тих, хто не повернувся, пам’ятають із вдячністю. І зараз він із болем говорить про зміну кількісного складу, бо питання – банально логічне для нашої країни: фінансове…
– У нас був період спроби виживання за принципом кількості концертів. Ми за невеликий період проїхали, чи не всі популярні санаторії Закарпаття. І в якийсь момент зрозуміли, що виконуємо величні твори – на автопілоті! Так не повинно бути! Для професійного колективу випадковий слухач – це виклик, який не завжди є виправданим! Так, бувають випадки, коли відбувається прорив – абсолютне потрапляння. Але це, радше, виняток. Тепер, після кількох десятиріч роботи я можу з гордістю сказати: ми виховали свого слухача і маємо його! Бо для нас – репертуарна політика і виконання високохудожніх творів – принцип!
Почесний громадянин Ужгорода
– От, я сказав про виховання слухача… Це має бути системою, а не випадковими, спонтанними акціями одинаків-волонтерів. Приміром, у 90-ті, так пам’ятаю, роки була ідея створення шкільної філармонії… Згодом, була спроба організувати своєрідний курс для школярів: розповіді про видатних музикантів, виступи безпосередньо у класах. Але, коли пройшли перше «коло» – по кілька уроків на день – день-у-день, зрозуміли, що такого ритму ми не витримаємо і не зможемо суміщати із концертною діяльністю!
Він категорично не сприймає музичне «заробітчанство», як і ідеї, що «лежать на поверхні» чи ті, що відкриваються заново. Як от, відкрита, фактично, ним ідея проведення концертних заходів в атріумі головної будівлі на площі Народній, де Кантус першим провів концерт: неймовірна акустика, академічно виважений і строгий антураж – ідея, доведена згодом до снобського абсурду! Власне, саме тому не так часто погоджується на вигідні, з погляду класичного менджменту пропозиції – «спохаблять»!
– Це був 2016-й, Кафедральний собор… Ми обрали твір, який виконується дуже нечасто: для арфи та хору, Бенджаміна Бріттена. На той момент у мене виникли серйозні проблеми зі здоров’ям, а тут – ще купа організаційних питань! Арфи, як і арфістки, в Ужгороді немає! У нас була домовленість із Дебреценом, який готовий був надати і інструмент, і представити виконавців! Епопея із доставкою інструменту тривала кілька днів і змінювалася щогодини: захворювали водії, розміри машин не відповідали параметрам інструменту… Словом, питання можливості проведення концерту залишалося відкритим, фактично, до останньої хвилини…Чи можливо відіграти концерт такого масштабу з одної репетиції? Мабуть, так… Оскільки нам вдалося… Бо іншого вибору не було… Мабуть, через те, що я – аферист …
У відповідь на класичне питання про мрію Еміл Сокач – практично, без паузи: «У мене немає мрії!»… І щось мені підказує: лукавить – чи-то боїться наврочити, чи-то зрадити власним принципам. Давайте-но згадаємо тези із нашого спілкування і перекладемо їх із музичної – на зрозумілу повсякденню мову: репертуарна політика – відповідність родинним принципам; виконання високохудожніх творів – щоденне уміння і терпіння нести взяте на себе (для себе) зобов’язання бути зразком для тих, за кого взяв відповідальність! Цьогоріч у народного артиста України Еміла Сокача – ювілей, який він відзначив – у колі колективу, який більше 30-ти років тому зробив своєю родиною. Запрошених, як годиться, “частували” вишуканим музичним “меню”. Майбутні плани ювіляр озвучувати не готовий, але в тому, що вони є, сумніватися не варто! Адже Ужгородський “Кантус”, як завжди відмінно налаштований, бо має відданий і фаховий камертон…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.