Дванадцятеро, заради яких варто приїхати в Ужгород

У будь-якому пристойному місті набереться енна кількість відомих постатей, заради яких теоретично можна туди поїхати, переконує Korydor. Державні діячі, письменники, композитори, борці за хороше і проти поганого, загнані в мармур і бронзу, овіяні легендами. Живими людьми туристи традиційно цікавляться рідше — це не перевірене часом вкладення сил і грошей. Та і хто там їх особливо знає, цих живих людей?

Під час форуму «СлободаКульт» в Ужгороді й Мукачеві ми спостерігали за невловимою магією утворення особистих зв’язків. Коли абстрактне місто стає живим простором, де живуть класні люди. Коли безликий паб у закутку площі згадуєш із ностальгійними сльозами, бо там ти зустрів ранок із крутими художниками й музикантами, а остання пляшка, звісно, була зайва. Коли харків’яни, ще не доїхавши до вокзалу, починають сумувати за Ужгородом, а ужгородці, яким до європейських столиць їхати простіше і приємніше, ніж до української, уже збираються до нових друзів у Харків.

Якщо ви збираєтесь в Ужгород і нікого там не знаєте, ось вам список із 12 ужгородців (до речі, місцеві ставлять наголос на другу о), яких ви запросто зустрінете, п’ючи свою першу каву в цьому місті. Це ті, без кого Ужгород був би зовсім іншим, без кого ми його не уявляємо і навіть не хочемо уявляти.

Валентин Штефаньо. Фото: Віктор Дьомін

Валентин Штефаньо — володар головного рецепту 

Деякі ужгородці запевняли мене, що тільки два міста в Україні мають свій торт — Київ та Ужгород. Не перевіряла, не брехатиму, але «Ужгород» таки їла, і торт вельми достойний. Особливо якщо знаєш, де його купувати. А робити це варто лише у трьох точках, де продається справжній торт «Ужгород» за авторським рецептом кондитера Валентина Штефаньо.

Штефаньо — ще той експериментатор: наприклад, свого часу зробив для своєї нареченої весільну сукню з маленьких тістечок шу. Роботи ужгородського шоколатьє внесені до Книги рекордів України, він був лауреатом Чемпіонату світу з кондитерського мистецтва, і його ім’я добре знають у професійних колах як в Україні, так і за її межами. А якщо спитати ужгородців, де тут з’їсти чогось солодкого, з величезною імовірністю вас спрямують на вулицю Духновича, де неподалік Кафедрального собору примостилась кондитерська Shtefanyo. Пити каву надворі за високим столиком і слухати дзвони собору — окрема насолода. А минулого року ще одна кав’ярня Валентина з’явилася на площі Петефі — в будівлі готелю «Fekete Sas» (Чорний орел), де свого часу зупинявся відомий угорський письменник Шандор Петефі.

До речі, у 2017 році торт «Ужгород» у Валентина Штефаньо намагалися, перепрошую, віджати — права на бренд заявили власники цеху, де Валентин випікав свій торт. І що ви думаєте — багато ужгородців підтримали кондитера й демонстративно ходили купувати торт тільки у нього. Більшого визнання годі й шукати.

P.S. Третя точка, де можна купити справжній торт «Ужгород» — супермаркет «Дастор», звідки можна прогулятись пішки до словацького кордону. А з тортом і на КПП стояти веселіше.

Ліна Дегтярьова. Фото: Карл Смутко, для видання Varosh

Ліна Дегтярьова — відкриває ужгородцям красу модернізму 

Ліна народилася й виросла в Ужгороді, але багато років жила у Львові та Києві, де спробувала себе у різних сферах мистецтва й дизайну. Але три роки тому повернулася в рідне місто й так енергійно поринула у громадське життя, що сьогодні її вже знають всі архітектори, громадські діячі, художники, забудовники і навіть чиновники, з пасивністю чи з руйнівною для міста активністю яких їй постійно доводиться боротися.

Ліна часто подорожує і мала змогу побачити архітектуру багатьох міст Європи та Північної Америки. Цей досвід допоміг їй, повертаючись додому, заново відкрити для себе урбанізм Ужгорода і побачити місто під іншим кутом, зрозуміти, що є цінним в нашій архітектурі. Але головне — Ліна відкрила очі багатьом ужгородцям на своє місто.

Ми жили тут, не цінуючи того, що маємо, приймаючи це як належне. От, наприклад, район чехословацької забудови міжвоєнного періоду, Малий Ґалаґов. Ліна знає і любить його, пише про нього, досліджує в архівах історію будівель та вулиць, фотографує, популяризує і захищає разом з іншим дослідником архітектури та активістом Олегом Олашиним. Завдяки їхній діяльності та спільному проекту Uzhhorod Modernism багато хто тільки в останні роки зрозумів, у чому цінність модернізму і зокрема рондо кубізму чи функціоналізму та чеських гідрантів 1930 року, про необхідність збереження яких Ліна з Олегом та іншими активістами заявили ще одним проектом – «Ужгородські гідранти». Симпатичні червоні гідранти є і окрасою міста, і частиною його історії, але далеко не всі розуміють, що без них Ужгород тільки втратить.

Нещодавно Ліна та Олег оголосили на своїй сторінці про ідею подання кварталу Малий Ґалаґов та кількох важливих міжвоєнних будівель за його межами до Списку спадщини ЮНЕСКО. Під час форуму «CлободаКульт» в Ужгороді його організатори та митці зі Слобожанщини провели акцію #HelloGalagov на підтримку цієї ідеї та заради популяризації і збереження в автентичному вигляді ужгородської міжвоєнної архітектури.

Всього, що робить Ліна Дегтярьова для того, щоби, коли ви приїдете, змогли побачити справжню атмосферу вулиць Ужгорода, згадати важко. Але якщо вам пощастить посидіти з нею на набережній і поговорити про місто, про гори, куди вона часто ходить, і про функціоналізм, ви почуєте багато цікавого.

Марсель Онисько, фото з особистого архіву

Марсель – художник  і музикант, якого знають усі

Насправді, хто не знає Марселя – той, напевно, просто не живе в Ужгороді. Ви можете його зустріти у будь-який час доби у будь-якій точці міста і, скоріш за все, він буде розповідати комусь історію про останню репетицію з групою Гаса або сміятися над щойно придуманою новою ідеєю для своїх проектів «Жека» або «Тупі олівці». І, звичайно ж, ви не зможете з ним не познайомитися, тому що з ним знайомляться всі, хто потрапляє до нашого міста. Ну, ті, кому пощастило. Адже це ключова фігура ужгородських тусовок.

Марсель грав і співав у шести місцевих групах, випускав українсько-словацький журнал про сучасне мистецтво «Panic Button», брав участь у десятках виставок і багато разів був запрошений на симпозіум сучасного мистецтва на острові Бірючий, де потоваришував майже з усіма відомими художниками України.

А ще він півтори року жив у Лондоні, але, на щастя, повернувся. Сам по собі цей факт ніби натякає вам, шановні громадяни, що в Ужгороді так добре, шо навіть краще, ніж у Лондоні.

Марсель потрапив до усіх трьох моїх книжок, адже дружимо ми давно і спільних з ним історій у нас на цілий серіал з шести сезонів.

До речі, він і у фільмі знімався, називається «Cagey Tigers», і фільм потрапив в програму Cinefondation Каннського фестивалю в 2011 році. Марсель їздив до Канн з режисером та іншими акторами. Навіть у скандал на червоній доріжці потрапив. Але про це він нехай вже вам сам розповість, коли приїдете.

Олексій Уманський. Фото: Віктор Дьомін

Олексій Уманський — людина в пошуках круглого звуку

Льоша енергійний і встигає надзвичайно багато. Наприклад, започаткував популярну активність під назвою «Круглий звук». Чому круглий? Бо йдеться про вінілові дискотеки, де за концепцією всі діджеї крутять тільки платівки. Кожного місця Льоша знаходить нову цікаву локацію для круглого звуку, адже атмосфера — це дуже важливо. «Круглий звук» проходив уже в підвалах, ресторанах, барах, в аеропорту, на складі, в бібліотеці, на фабриці, просто неба біля пам’ятника Шевченку та на пероні залізничного вокзалу. І кожного разу це подія, на яку йдуть усі, хто любить якісну музику. От приїдете в Ужгород, то обов’язково сходіть на круглі танці, таке не пропускають.

А ще Льоша любить фільми, крутить їх для всіх охочих у «Кінозалі імені Стенлі Кубріка» (так, у нас навіть таке є), а ще зняв два документальні фільми про те, які, коли і де зняли художні фільми на Закарпатті. А їх, повірте, немало. Навіть пакистанці приїздили сюди знімати. Ті докфільми показували в одному з кінотеатрів Києва.

Але й це ще не все. Олексій Уманський багато років був ведучим на місцевому телебаченні та на радіо «Тиса ФМ», яке слухали по всій Україні та за кордоном. Бо музика там була завжди нова, різноманітна і передова. А півроку тому Льоша відкрив свою онлайн-радіостанцію, радіо «Єден». Що «по-закарпатськи» значить «один».

Ідея полягала в тому, що програма радіовипусків буде адресуватися одній особі. Сьогодні Наталці з Ужгорода, завтра Славіку з Мукачева, а післязавтра для Сергія, земляка, який живе у Словаччині. Причому це зовсім не означає, що інші не можуть послухати адресований комусь ефір.

Та головне те, що радіо «Єден» завжди відкрите до співпраці з усіма охочими. Хочеш врубити слухачам свій улюблений плейлист? Будь ласка. Хочеш зіграти на музичному інструменті, заспівати, прочитати лекцію про музику, покрутити свої старі касети, розповісти про саундтреки фільмів, знятих на основі відомих книг? Підготуйся, приходь і роби. Льоша йде назустріч будь-яким ідеям. Заходьте на сайт і самі почуєте.

Марія Симкович. Фото: Олена Пріц

Марія Симкович — робить підлітків щасливими

Якось я мала провести лекцію з медіаграмотності для підлітків з медіацентру учнівського самоврядування в Ужгороді. Про всяк випадок підготувала кілька варіантів: для початківців, середнячків і просунутих юзерів. Коли я зайшла в аудиторію, одна дівчинка вела бесіди з інтелектуальним голосовим помічником Siri, а дві інші обговорювали реалізацію учнівського проекту — десь у таких формулюваннях, як ми з колегами говоримо про свої.

Я акуратно підібрала щелепу і швиденько відкрила презентацію для просунутих користувачів. Ну й Марія, ну й молодець, – подумала я про Марію Симкович, яка підбила мене на цю авантюру.

Марія — методистка з виховної роботи методичного кабінету управління освіти Ужгородської міської ради. Координаторка учнівського врядування міста. Таке от триповерхове формулювання, від якого віє  кабінетно-чиновницьким духом. Але, зустрінь ви Марію на вулицях Ужгорода, — не подумаєте, що вона може перекладати папери у кабінетах міськради. Її і на вулиці впіймати важко – ця усміхнена зеленоока дівчина постійно в русі, і не так просто розгледіти її за зграйкою підлітків.

Медіацентр учнівського самоврядування, заснований Марією і створений коштом словацького гранту, перетворився на маленьку і ще не дуже помітну для міста, але потужну спільноту. Екологічний проект «Дитинство без сміття», учнівський проект проти булінгу, волонтерська робота зі збору коштів для допомоги хворим дітям та українським військовим, постійні поїздки, тренінги, зустрічі — лише частина активностей учнівського самоврядування. Але найбільше мене вразила не їхня продуктивність, а те, наскільки приємно просто перебувати в цій компанії. Наскільки це здорова атмосфера, без типового для підліткових середовищ напруження, де хтось так чи інакше часто є «хлопчиком для биття».

Якщо ви думаєте, що Марія Симкович — відома у місті людина, а начальство носить її на руках або принаймні не заважає, ви помиляєтесь. Якщо ви думаєте, що Марія готова здатись – теж. Я чесно не знаю, звідки в ній стільки любові, енергії та ентузіазму, і дуже сподіваюся, що її роботу оцінять до того, як вона остаточно втомиться і поїде з Ужгорода туди, де її зусилля матимуть більш гідну винагороду.

«Уявляєш, — щасливим голосом сказала Марія під час нашої останньої розмови, — здається, мої діти тихцем повлаштовувались на роботу, щоб зібрати гроші на учнівський проект».

Уявляю. А Ужгород без Марії тепер не уявляю зовсім.

Еміл Сокач. Фото: ILKO Gallery

Еміл Сокач — музичиний маг і творець хору «Cantus»

Коли в 1994 році я вперше побачив живий виступ хору «Cantus», був уражений, хоча це й не зовсім моя музика. Але майстерність виконання й репертуар, підібраний зі смаком, не можуть не сподобатися. І лише недавно я дізнався, що хор проводить репетиції майже кожного дня. Тобто за прекрасними виступами стоїть серйозна робота.

Академічний камерний хор заснований ще в 1986 році. Спочатку «Cantus» був ансамблем старовинної музики, а в 1992 році розрісся та офіційно став хором. З самого початку Еміл Сокач хотів створити не просто колектив, а хор високого професійного рівня, який буде співати ренесансну італійську, французьку та німецьку музику. Такого тоді ніхто не співав. І це йому вдалося.

Хоча на початку було важко. Знайти хористів з хорошою підготовкою було складно, і не всі вірили у серйозне майбутнє колективу, думали, так, зберемся інколи поспівати і все. А коли «Cantus» вже сформувався, чиновники від культури приписували його то до однієї структури, то до іншої, намагалися так чи інакше керувати  долею хору. Але з роками Емілу вдалося домогтися офіційного статусу колективу, а після десяти років поневірянь по якихось коридорах і кімнатах він знайшов приміщення для репетицій і кошти для подальшої роботи.

За роки діяльності вже легендарного хору в ньому попрацювали понад п’ятдесят співаків і співачок. І куди «Cantus» лиш не їздив – міжнародні конкурси та хорові фестивалі в Угорщині, Австрії, Німеччині, Великобританії, Швейцарії, Італії і Франції – словом, по всій Європі.

В репертуарі хору — українські народні пісні, колядки та щедрівки, духовна музика українських композиторів, світова класична музика від епохи Ренесансу до сучасності, спіричуелси та джазові композиції.

Якось я спитав Еміла:

– А що найважливіше в роботі диригента? Він задумався і відповів:

– Мабуть, об’єднати людей навколо однієї ідеї.

На сьогодні «Cantus» вже став настільки характерним для Ужгорода культурним явищем, що його можна вважати одним із основних «голосів» міста.

Владислав Товтин. Фото: Валентин Кузан

Владислав Товтин — знавець потаємних стежок і вулиць

Владислав постійно знайомиться з людьми, які приїхали в Ужгород уперше. Для екскурсовода це природно. Він добре знає місцеві історичні та політичні нюанси. А через те, що за останні 100 років Закарпаття побувало у складі п’яти різних держав, нюансів тих, самі розумієте, вагон і тєлежка.

Розповіді й пояснення Владислава чули сотні, якщо не тисячі людей. Причому він знає різні версії тлумачення тих чи інших локальних історичних подій, в тому числі і легенди та плітки. Тому ви, коли приїдете до Ужгорода, зможете почути від нього і чеську, й угорську, й радянську, і сучасну українську точку зору на те, що ж відбувалося в Ужгороді за останні 1100 років.

Ми з Владиславом знайомі так давно, що я навіть пам’ятаю, що колись він писав вірші. Хто його знає, може, ще й зараз пише. Починав він гідом, але з часом відійшов від стандартного проведення екскурсій. Зараз це його основне хобі.

– Розумієш, — каже він, — мені цікаво не просто завчено розповідати приїжджим про Ужгород. Я люблю спілкуватися, дізнаватися, чим цікавиться людина і відповідно до цього будувати екскурсію. От, наприклад, я є волонтером резиденції для художників «Вибачте, номерів немає». І сьогодні приїхала художниця з Польщі, тому я розповідав їй про Ужгород речі, які стосуються історії та мистецтва. А одного разу приїхали білоруські колгоспники, і з ними директор, такий з вусами, як у Лукашенка. І один з колгоспників розпитував мене про колорадського жука, бджіл, варіння самогону. А я йому розповідав все, що про це знаю, бо людині цікаві ці речі, а не архітектура.

Колись Владислав був одним із перших екскурсоводів, задіяних у проекті «Відкриті екскурсії», але потім переключився на інші проекти. Наприклад, з проектом Nomen він робив віртуальні екскурсії на основі старовинних рідкісних фотографій Ужгорода – це були розповіді про місто Австро-Угорської доби, Чехословацького періоду та радянських часів. А ще є проект «Лікіцарські гукани», «Історія у казанку», експедиції горами. Ну але про це все Владислав розповість вам, коли приїдете.

Юрій Руснак. Фото: Валентин Кузан

Юрій Руснак — колекціонер неочевидних речей

Коли ви приїдете в Ужгород і спитаєте будь-кого з місцевих, куди тут варто сходити, вам обов’язково назвуть кафе-музей «Під замком». Але увага: місцеві можуть назвати це кафе словом «Снек», бо колись на вивісці був напис «снек-бар «Під замком», і ця додаткова назва приклеїлася до кафе назавжди.

Засновник та власник закладу — Юрій Руснак. Він майже завжди на місці й особисто обслуговує гостей свого кафе. Він говорить п’ятьма мовами, тому в спілкуванні з ним ні в яких туристів не виникає жодних проблем. Кафе «Під замком» засноване ще в 1988 році. І це єдиний заклад Ужгорода, який за тридцять років не закрився, не змінив свого профілю, не поміняв атмосферу і не випав із життя міста.

Є така відома історія. Колись давно одна жінка забула в кафе свою парасольку, а через якийсь час емігрувала за кордон. Через 15 років вона приїхала в Ужгород, зайшла у «Снек» і побачила, що її парасолька чекає там же, де вона її залишила. Жінка здивувалася й сказала – ну, якщо парасоля пробула в кафе 15 років, то хай вже залишається тут.

Але Юрій Руснак і його заклад відомі не тільки смачними снеками, пивом та колекцією старовини, якою з самого початку існування оформлено інтер’єр. «Під замком» – це своєрідний культурний центр, де постійно щось відбувається. Виставки, презентації книг, невеликі концерти, перегляди фільмів, тематичні круглі столи та дискусії, благодійні аукціони, вечірки різних спілок та товариств і безліч інших подій. І за що знову респект і подяка власнику, бо Юрій Руснак завжди йде назустріч усім, хто приходить до нього з ідеями нових подій. Приходьте й ви.

До речі, заключна підсумкова вечірка грандіозного і прекрасного культурного форуму СлободаКульт теж відбулася у кафе-музеї «Під замком». А це ж не просто так.

Михайло Ілько. Фото: ILKO Gallery

Михайло Ілько — знає, як створити ідеальний світ

Дійшовши до цього абзацу, добра половина моїх знайомих ужгородців скривиться і сильно не погодиться з моїм вибором — ставлення до цієї людини у місті неоднозначне. А проте Михайло створив в Ужгороді культурний простір такого рівня, що столичні митці й куратори, потрапляючи сюди, дивуються і схвально кивають головою. Простір, в який охоче ходять самі ужгородці. Це галерея ILKO.

Коли ви опинитесь в Ужгороді і підете вгору вулицею Кошицькою, що за місцевими мірками уже й не те щоб у центрі міста, ніщо не вказуватиме на те, що через пару сотень метрів ви побачите одну з найкращих галерей в Україні. Розбитий асфальт, майже відсутні тротуари, тихі приватні будинки, що потопають у зелені — і ця сучасна двоповерхова будівля з двома просторими залами, де регулярно проводяться виставки, концерти, лекції. Тут грає хороша музика — переважно джаз — і за використання цієї музики галерея платить. Тут можна випити чашку кави чи келих вина і спокійно попрацювати. Вхід коштує символічні 20 гривень, і для Михайла це святе: безкоштовної культури він не визнає. «Окей, я можу зробити безкоштовний вхід, тільки хай приходять зі своїм туалетним папером», — ця фраза вичерпно характеризує ставлення Ілька до благородних ідей в дусі «всім все».

Михайло Ілько постійно курсує між Ужгородом і Києвом. Директор творчої студії візуальних комунікацій Stairsfor, що працювала над візуально-комунікаційними проектами чемпіонату Європи з футболу УЄФА ЄВРО 2012 та здобула першу премію в усіх номінаціях конкурсу на оформлення Українського дому у Києві. Ініціатор створення українського національного шрифту. Член правління благодійного фонду «Мистецький Арсенал». Людина, яка могла би бути живим брендом Ужгорода, але залишається дещо в тіні.

Михайло Ілько — це свідчення того, що в маленькому місті може успішно працювати арт-простір зовсім не локального рівня. Що з аудиторією можна і варто працювати. Що ця аудиторія рано чи пізно таки навчиться платити за культуру, хай цей факт їй і не дуже подобається.

Петро Ряска. Фото: Валентин Кузан

Петро Ряска — куратор, що запрошує до готельного номера

На площі Кирила і Мефодія, біля православного собору, збудованого за образом і подобою Храму Христа Спасителя в Москві, похмуро височить готель «Інтурист-Закарпаття». Готель, як можна здогадатися, побудований за СРСР і загалом був би нічого, якби відчистити сіро-брудні стіни і забрати страхітливого розміру рекламу чаю Alokozay. Контингент у готелі вкрай строкатий, а час від часу туди заходять групи богемного вигляду гомо сапієнсів і розчиняються десь в районі 14 поверху. Там, де розташована заснована художником Петром Ряскою резиденція «Вибачте, номерів немає», яку можна випадково переплутати зі звичайним готельним номером.

Як і значна частина найцікавіших людей цього міста, Петро Ряска не ужгородець: він родом із села Білки на Іршавщині. Гори і полонини Петра явно приваблюють більше, ніж міська метушня. І, тим не менше, саме в Ужгороді він створив резиденцію і на позір дуже скромний виставковий простір, про які знають далеко за межами України. Резиденти  можуть протягом певного часу жити в одному з готельних номерів і потім представити свій проект як результат дослідження місцевого контексту. Серед останніх резидентів «Вибачте, номерів немає» — мистецтвознавиця і дослідниця Ева Сулек (Польща), художник Артур Клозе (Німеччина), мисткиня Поліна Карпова (Харків) та інші.

У Петра збирається стабільна тусівка ужгородських інтелектуалів. Тут не буває пафосних відкриттів, кожен приносить і вживає що заманеться, а ще тут точаться палкі обговорення і дискусії «по суті», які нечасто почуєш у столичних галереях. У ці моменти здається, що ось це і мало би відбуватися в кожному порядному культурному просторі: жива розмова, обмін думками, пошук не істини, але того невловимого, що змушує нас ходити на виставки, завмирати перед творами мистецтва і повертатися до них знову і знову.

А ще з 14-го поверху готелю «Закарпаття» відкривається розкішна панорама Ужгорода. І будь-який шмурдяк на тамтешньому балконі здається щонайменше мозельським рислінгом. Зовсім забула сказати — художник Петро Ряска теж дуже і дуже. Просто загугліть.

Тетяна Смріга. Фото: Карл Смутко, для видання Varosh

Тетяна Смріга — повернулася, щоби створити арт-кубло 

Якщо ви побачите маленьку худеньку коротко стрижену жінку з наплічником, яка широким кроком іде через центр з нетиповою для Ужгорода швидкістю — є імовірність, що це Тетяна Смріга.

Дизайнерка з юридичною освітою. Музикантка, що грала у легендарному свого часу гурті «Крістофер Робін». Тетяна 6 років пропрацювала в одній із топових рекламних агенцій України, повернулася з Києва до Ужгорода і заснувала арт-центр «Кубло», що регулярно організовує якісні освітні та мистецькі події, яких вистачило б на добрий десяток міст. А ще Таня створила освітній клуб для дітей і батьків «Ґомбичка», куди під час форуму «СлободаКульт» сумлінно ходив читати книжки сам Сергій Жадан.

Перерахувати всі Тетянині активності і досягнення вкрай складно, і все, що вам треба про неї знати — що Таня дуже крута, і якщо вам потрібен надійний партнер на Закарпатті – це до неї. До речі, чоловік Тетяни – художник і куратор Віктор Лавний, і разом вони — dream team, з якою однаково добре що пиво пити, що виставку монтувати, що архітектурну спадщину рятувати. Якби у кожному місті в Україні було по одній такій парі, як Віктор і Тетяна, верховенство демократії, сучасного мистецтва і доброго смаку було б нам забезпечене.

Олекса Манн. Фото: Валентин Кузан

Олекса Манн — художник із району Малий Ґалаґов

На відміну від Банді Шолтеса, який ідентифікує себе як ужгородського письменника, Олекса Манн категорично проти визначення себе як ужгородського художника і погоджується на формулювання «художник, який живе в Ужгороді». Проте серед моїх київських знайомих не бракує тих, у кого Ужгород асоціюється з Олексою — і така асоціація, без перебільшення, робить місту честь.

Олексу Манна знають як активного учасника і рупора Революції гідності. Його проекти «Зомбіленд», «Нова антропологія», «Бестіарій», «Викликай Бога революції» можуть бентежити і змушувати око сіпатись від буйства кольорів, але точно не залишають глядача байдужим. А його свіжа серія робіт, мінімалістичний «Чорний період», не тільки стала одним із найважливіших мистецьких проектів в Україні за останні роки, а й увічнила Ужгород — не поцяцьковане, іграшкове місто для туристів, а справжнє, звабливо-потворне,  з його окраїнами, закамарками і сюрреалістичною дисгармонією «районів».

Коли Олекса в Ужгороді, ви легко зустрінете його на набережній, біля знаменитого кафе «Пінгвін», недалеко від модерністських чехословацьких будинків у районі Малий Галагов, в одному з яких Манн живе і працює. Якщо колись вам випаде щаслива нагода опинитись у його майстерні – вважайте, що це місто визнало вас за свого чи свою.

джерело: Korydor.in.ua