До лікарні – через кичери

Трохи менше двох тижнів тому на вулицях села Верхнє Водяне, що на Рахівщині, вирувала справжня революція. Людей збурили й вивели на акцію протесту плани реорганізації їхньої лікарні. Сотні верхньоводянців зібралися виявити своє невдоволення з приводу закриття медзакладу. Люди навіть заблокували головного лікаря районної лікарні всередині приміщення, тож його довелося «визволяти» міліції. Мешканці села таки «вибили» в Івана Біляка обіцянку, що їхньої медустанови реорганізація не торкнеться.

Проте й сьогодні жителі гірської глибинки насторожені, чекають новин і кажуть, що готові відстоювати свої інте­реси на цент­ральних площах. І не лише рідного села, а й Рахова, Ужгорода та навіть Києва.

Люди, схвильовані, збираються на обговорення ситуації в  клубі. Нарікають на багато проблем, актуальних для більшості гірських сіл України: роботи нема, чоловіки по чехіях-росіях, у селі нічого нового, окрім барів, не будується, молодь потихеньку спивається… Закриття медичного пункту люди схильні розглядати як останній цвях, що забивають у їхню надію на краще майбутнє. 

Мешканка Верхнього Водяного пані Марія Варга, не приховуючи хвилювання й емоцій, захищає рідний лікувальний заклад: «Від цієї лікарні нам багато користі. Всі, у кого поганий тиск, хворе серце – можуть тут знайти поміч. Та ще й багато аварій стається, то постраждалих сюди везуть, бо поки до Рахова доправили б, люди могли б і не вижити: мінімум годину треба добиратися. У нас тут багато сіл довкола. Наші лікарі всю роботу вдома лишають, коли треба хворому допомогти, ні копійки не беруть, гарно годують, усюди чистота й порядок».

Її односельчанка Наталія Мазар додає: «Снігові замети на шляху до Рахова у нас бувають такі, що ніяка швидка не проїде. Іноді й дерева на дорогу падають, як було десь місяць тому, коли людей гілками вбило. То як їхати? Нам ця лікарня потрібна. Дуже хороший, приємний медперсонал, гарна лабораторія. Можливість здати майже всі аналізи, зробити рентген… Це ж для нас дуже важливо».

Горяни беруть до уваги й інший, не менш важливий аспект – фінансовий. «Ми найвіддаленіше село на Рахівщині. Аби хворого доправити до райцентра, треба витратити 200 гривень, а якщо там нема місця, то назад – ще стільки ж. Для нас це немалі гроші», – наголошує інша верхньоводянівка Марія Зінчук.

Жіночки, так само як і купка молодих чоловіків, охоче відстоюють перед приїжджими гостями свою лікарню, наводять безліч аргументів, кажуть, не відступлять, бо відступати вже нікуди.

«Наш заклад мали реорганізувати у лікарню сестринського нагляду, тобто денний стаціонар», – розповідає головний лікар верхньоводянської лікарні Надія Гучканюк. Її зустрічаємо на порозі самого закладу, побудованого ще в часи Австро-Угорщини.

Ще зовсім молода очільниця медустанови розповідає: «Для багатьох старших людей, які живуть високо в горах, за 10–20 кілометрів від села, реорганізація може стати серйозною проблемою. Якщо тепер бабуся чи дідусь ще може спуститися до села, лягти в наш заклад на кілька днів, щоб їх «прокапали», підлікували, і потім повернутися додому, то після перепрофілізації медустанови на денний стаціонар, зробити цього вже не зможуть. Щодня спускатися й підніматися в гори по кількадесят кілометрів не до снаги й багатьом молодим, не те що стареньким хворим».

«До нас направляють людей із району, із зовсім інших сіл, тому що часто в Рахові, і навіть в Ужгороді, для них не вистачає місць. Людей просто відмовляються приймати. Ось, до прикладу, нині в нашій лікарні лежать два пацієнти з району», – каже пані Надія й веде нас до чоловічої палати.

Майже всі ліжка тут зайняті пацієнтами, окрім одного, над яким висить табличка з проханням не займати місця водія. Зазвичай саме тут відпочивають кермувальники швидкої допомоги.

Микола Тернущак, один із пацієнтів, прибув сюди з присілка Тьовшак, що за 27 кілометрів від Верхнього Водяного. Чоловік пережив два інфаркти. Направили з районної лікарні.

«Сказали, що немає місць, –пояснює його дружина, яка сидить поруч. – Наша дільнична лікарка навіть не приходила тиск поміряти, спитати, як самопочуття, а тут про чоловіка дбають, ми задоволені», – каже жінка.

Тим часом лікарі запрошують оглянути інші палати – жіночу й для літніх людей. Погоджуються, стан закладу далекий від ідеального, особливо якщо зважати на брак у лікарні нормального туалету й водопостачання. Не додають затишку й щілини завширшки з руку в старих розсохлих віконних рамах. «Основна офіційна причина закриття закладу – невідповідність санітарним нормам, – пояснює лікар Верхньоводянської лікарні Василь Росущак. – Але за 20 років тут ніяких ремонтів ніхто не робив. Грошей на це з бюджету не виділяли. То що з нас можна питати? Звідки мало взятися все потрібне матеріальне забезпечення?»

Микола Бережанський, депутат Рахівської районної ради, уродженець Верхнього Водяного, розповідає, що часто медики самі, власним коштом, робили якісь косметичні ремонти в закладі, підтримували більш-менш пристойний стан приміщення.

«Сьогодні отримуємо 3,15 грн на ліки на одного хворого в день і 4,54 грн на харчування. Медикаментами забезпечені тільки для надання невідкладної допомоги, решту ліків хворі мусять купувати за власний рахунок», – доповнює загальну картину бюджетних «щедрот» для закладу головний лікар.

«Три медсестри знайдуть собі роботу, це не така вже й проблема. Але де будуть ці старенькі жінки, ці хворі люди? Це проблема найбільша для них. Якби у нас тут були трамваї, метро, автобуси щогодини, то можна було б говорити про такі реорганізації, про укрупнення закладів охорони здоров’я. Але тим, хто впроваджує реформи, не видно з Києва специфіку гірських районів. А її, безсумнівно, треба враховувати. Верхнє Водяне – одне з найвіддаленіших сіл. Часто бувало так, що через заметілі чи паводки або інші стихійні лиха швидка просто не могла до нас дістатися. Якщо лікарню закриють, скажіть, як бути  тим людям, які потребуватимуть невідкладної допомоги?» – запитує Надія Гучканюк.

Люди справді переймаються цим питанням, їх не на жарт лякає перспектива залишитися тут, посеред гір, часто відрізаними від решти світу, без належної медичної підпори. Та й навіть коли жодних перепон на дорогах немає, це не гарантує горянам можливість полікуватися в медзакладі. «У Рахові потрібно за 1–2 тижні повідомляти про намір лягти до стаціонару, – обурюється одна з верхньоводянівок, – то скажіть мені, як це я маю за два тижні наперед знати, що  захворію?! Що за абсурд?»

Однак втілення реформ рідко коли проходить безболісно. А, як свідчить практика, іноді воно ще відбувається й «безсовісно». Одна з медсестер стаціонару Верхньоводянської лікарні пані Василина стверджує, що вище районне керівництво обманом змушувало персонал писати заяви на звільнення й про те, що медики не заперечують, аби їхній заклад підлягав реорганізації. Також були й непрямі вказівки лікарям якомога менше людей класти в стаціонар. «Проте у нас тепер стільки хворих, що штучно залишати напівпорожніми палати просто не маємо права», – каже пані Василина. Медики підтверджують: заклад заповнений більш ніж на 90 %. Проте навіть це не гарантує йому «виживання».

«Нас урятували прості люди, які зібралися на мітинг підтримки нашої лікарні. Самі б ми нічого не зробили», – підкреслює пані Василина.

Микола Бережанський, як депутат Рахівської районної ради, вже втретє на сесіях порушує питання про недоцільність реорганізації верхньоводянської лікарні. «Мене хвилює, що реформа закладів медицини з усіх сіл району зачепила чомусь тільки Богдан і Верхнє Водяне. Лікарня в останньому обслуговує три села, а це близько 15 тисяч населення! Я розумію, що районному керівництву можливо якісь циркуляри спущені зверху, але потрібно все ж зібрати людей, колективи, вивчити доцільність таких кроків на місцях. Не можна піти так безцеремонно проти волі мешканців, не рахуючись з їхніми потребами», – каже депутат.

16 березня на сесії райради  головний лікар районної лікарні та депутат Закарпатської обласної ради Іван Біляк пообіцяв переглянути рішення про реорганізацію медичного закладу у Верхньому Водяному. Чи не залишаться ці слова порожньою обіцянкою, мешканці гірського села наразі казати не беруться. Вони лише нагадують, що захищатимуть свою лікарню до останнього. Адже відступати їм нікуди. Позаду тільки гори.