Провідний український фристайліст Станіслав Кравчук розповів, чому може попрощатися з великим спортом за півтора року до п’ятої в своїй кар’єрі Олімпіади.
Спекотною обіцяє бути майбутня зима, адже фактично на екватор виходить підготовка до Ігор у Сочі. Втім, судячи з першої половини олімпійського циклу, кількість видів спорту, в яких ми зможемо хоча б помріяти про медалі, скоротилася, до горезвісних «раз, два та й усе».
Раз – це біатлон, два – фрістайл, точніше такий його різновид, як акробатика.
У середині грудня у фрістайлістів у фінській Руці пройшли два старти в рамках Кубка Європи. На провідних ролях були наші дівчата: Надія Діденко завоювала золото і срібло, а Ольга Полюк піднімалася на другу і третю сходинки п’єдесталу.
Заради справедливості треба зауважити, що у прекрасної статі конкуренція була на порядок нижче, ніж у чоловічих змаганнях, але й там без медалей ми не залишилися. Продовжує доводити, що є ще порох у порохівницях, найдосвідченіший Станіслав Кравчук, котрий дванадцять разів піднімався на п’єдестал Кубка світу і чотири-який брав участь в Олімпіадах.
БЕЗ ТРЕНЕРА ПРОДОВЖУВАТИ НЕ БАЧУ СЕНСУ
– Яких стрибків коштувало вам срібло Кубка Європи в Руці?- Првітавши з успіхом, цікавимося у лідера збірної України Станіслава Кравчука. – І що запропонували суддям ваші суперники?
– Більшість учасників, включаючи білоруса Антона Кушніра (володар Кришталевого глобуса сезону 2009/2010. – Прим. А.С.) робили подвійні сальто. Я стрибав потрійні: «бланш – гвинт – гвинт» і «гвинт – гвинт – гвинт». Таку ж програму мав бронзовий призер австралієць Девід Морріс. У підсумку між нами виявилося менше одного бала. Єдиний, хто ризикнув піти на два варіанти трьох з чотирма – переможець швейцарець Томас Ламберт.
Погодні умови були погані. На градуснику мінус двадцять, але коли виходиш на вулицю, таке відчуття, що всі мінус тридцять. Вологість висока через довколишні озера плюс божевільний вітер, який просто наскрізь продуває – словами не передати.
– Кажуть же, що наші спортсмени зазвичай завойовують медалі не завдяки, а всупереч …
– Точно. От тільки якби всі наші проблеми тільки до погоди зводилися. Обстановка всередині команди високому результату ніяк не сприяла. Почали ми сбор у хорошому темпі, швидко впоралися з подвійними, і вже перейшли на потрійні. Але тут від тренерського складу надійшла інформація про можливу дизактіваціі наших FIS-кодів. Далі – більше, сказали, що гроші на участь в етапах Кубка світу нам ймовірно доведеться шукати самим. Підготовка фактично була зірвана. Яка може бути мотивація тренуватися і змагатися після таких заяв!
– Намагалася обчислити, який це для вас за рахунком сезон, і чесно зізнатися, збилася. А ви самі рахували – чи страшно?
– Мені в голову ніколи не приходила думка такими підрахунками займатися. На чемпіонаті світу вперше виступив ще в 1997-му. А потім три роки пішли в нікуди. На Кубки світу нас тоді не возили, до того ж я відновлювався після операції на коліні. (Зітхає). Скільки себе пам’ятаю, весь час в якихось колотнечах.
– У ваших колег по зимовому цеху – біатлоністів і лижників – за передсезонною підготовкою вже можна робити певні висновки. У фристайлі з прогнозами доводиться бути обережнішими?
– Безумовно, висновки потрібно робити вже після першого збору на снігу, а ще краще – після перших етапів Кубка світу. Хоча ми і робимо влітку максимально наближену до зими програму, не можна не враховувати, що стрибаємо на воду, а там немає найголовнішого – ефекту приземлення. Моє завдання в цьому сезоні якщо не відточити, то хоча б відновити стару програму. Тому що «два гвинти, гвинт, гвинт» я вже пару років на сніг не стрибав. Ще ускладнитися? Не бачу сенсу. Зараз, коли змагання проходять у три раунди, коефіцієнт вирішує далеко не все. Двох варіантів трьох з чотирма більш ніж достатньо, щоб займати призові місця.
– А що вам потрібно, щоб це призове місце виявилося на олімпійському п’єдесталі в Сочі?
– По-моєму, у наших реаліях безглуздо щось обіцяти. Тим більше що я взагалі не впевнений, чи зможу продовжувати тренуватися і змагатися в умовах, що були останнім часом, тобто фактично без тренера. Один встежити за всім просто не встигаю. Для тренерів, які зараз працюють зі збірною, на першому місці їх вихованці. А в фристайлі від наставника залежить не тільки результат, але і життя спортсмена. Помиляються ті, хто думає, що достатньо просто стояти на горі та піднімати руку. Ще потрібно стежити за розгоном, транзитом, допомагати орієнтуватися в повітрі, зрештою. Якщо ці моменти ніхто не тримає на контролі, ризик отримати травму зростає в рази.
Я вже не кажу про те, що трампліни перед тренуванням зазвичай готую сам. Беру лопату і зашпаровую ями. На збір у Фінляндії за рахунок Закарпатської федерації лижного спорту вдалося підключити Енвера Аблаєва. Але що буде далі – не знаю! Питання про те, що команді потрібен додатковий фахівець, я ставив ще навесні. Але тоді мене не почули. Точніше, почули – і сказали: не можна брати в команду людину без досвіду. Мовляв, нехай спочатку пару років з дітьми попрацює.
Проблема в тому, що я пару років чекати не можу. Я не наполягаю на кандидатурі Аблаєва. Запросіть іншу людину, але тільки тямущого.
Подивіться, в інших збірних практично не залишилося тренерів, які б самі раніше не стрибали. За кордоном, як тільки спортсмен закінчує кар’єру, його досвіду і знань відразу намагаються знайти застосування. Енвера ж я чудово розумію, він не міг сидіти склавши руки. Сам більше не стрибає, сім’ю годувати треба. Росіянам сподобалося, як він у минулому році підготував схил до Кубка світу в Москві, і вони підписали з ним контракт на етап, який пройде в середині лютого в Сочі. Тож тепер навіть за наявності фінансування він мені весь сезон допомагати не зможе.
– До Аблаєва – у недавньому минулому вашого товариша по збірній, тепер виходить, доводиться звертатися на ви і по батькові?
– Назимовичем ми його не називаємо. (Сміється). До Енвера, впевнений, всі спортсмени потягнуться. У нього за плечима три Олімпіади. Він сам через все пройшов, і не стане кричати під час стрибка казна-що: «Руки! Ноги! Голова! » Знаєте, не раз стикався з тим, що у тренерів, які самі ніколи не стрибали, у свідомості ніби якийсь шаблон сидить. І неважливо, як людина вилетіла – погано чи добре, його стрибок все одно під цей шаблон підганяють. А спроби на льоту виправити помилки загрожують падіннями і травмами. За долі секунди лікнеп не проведеш – потрібно виходити з того, що є і якось рятувати ситуацію. А вже потім пояснювати, що було зроблено не так.
УСЮ КАР’ЄРУ ЩОСЬ КОМУСЬ ДОВОЖУ
– У вас було чотири Олімпіади. Правду кажуть, що на перших Іграх виступати найпростіше?
– Напевно, все це індивідуально. Хоча я дійсно своєї відповідальності до кінця не усвідомлював, коли змагався в Нагано.
– А про своє п’яте місці в Солт-Лейк-Сіті, де не доскочив до п’єдесталу, згадуєте з прикрістю чи пишаєтеся, тому що це був найкращий результат серед представників України у всіх видах спорту на Іграх-2002.
– Я не пишаюся – мені, навпаки, прикро, що я був найкращим з українців на Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті. А ще прикріше, що за відсутність медалей у нас завжди звинувачують спортсменів і тренерів. Інші ланки ланцюжка все роблять добре і правильно, виходить. Більше того, незважаючи на п’яте місце, мене, посилаючись на травму спини, намагалися вигнати зі збірної. З тих пір десять років минуло, я все стрибаю – так про яку невиліковну травму спини тоді йшлося?
– Не замислювалися, що, може, й на краще, що ви не несли український прапор на церемонії відкриття в 2002-му? Є ж прикмета, що прапороносцю нашої збірної потім катастрофічно не щастить.
– Мені вручили прапор під час зустрічі в Кабінеті міністрів ще в Києві. Представили як прапороносця збірної України, але потім чомусь все переграли. А про те, що бути прапороносцем – поганий знак, чую вперше. Я взагалі людина не забобонна.
– Значить, спокійно сприйняли і тринадцяте місце в Туріні?
– 13 і 4 – найгірші для спортсмена цифри. Це означає, що ти перший за межею фіналу або стоїш у підніжжя п’єдесталу. У Турині мене від дванадцятого місця відділили якісь нещасні п’ятьдесят сотих.
– У Ванкувері місце мало для вас якесь значення або ви були раді вже тому, що просто вийшли на старт?
– Після того, як порвав зв’язки, було ясно, що на повну силу стрибати не зможу. Але Олімпійські ігри – такий старт, що якщо є хоч найменша можливість, потрібно її використовувати. Якби не спробував, впевнений, шкодував би.
– Зв’язки ви порвали на Кубку світу за місяць до Ігор. Але ж олімпійський сезон у вас не склався із самого початку. Коли ахілл травмували в травні на тренуванні, не думали, що це кінець?
– Ні, тому що був час відновитися. А з коліном справи йшли гірше. Лікарі лише розводили руками: мовляв, вибач, ти не зможеш стрибати.
– А найскладніше що – перетерпіти біль, лягти під ніж чи відновитися?
– Найважче у перші дні. Думаєш: стільки років йшов до своєї мети, потім лічені секунди – і все скінчено. У процесі відновлення, навпаки, стає легше. Тому що приходить усвідомлення, що є ще шанс повернутися.
– Напевно, прикро було, коли після такого складного олімпійського сезону вас не включили в план підготовки на Ігри в Сочі?
– Прикро, звичайно. Я ж не відмовився виступати у Ванкувері. Адже міг просто сісти на трибуни і дивитися змагання як глядач, але стрибнув, незважаючи на заборони лікарів. І в кінцевому підсумку все одно став кращим з українських фрістайлістів. Спочатку мене списали нібито через травму, але чому не змінили своєї думки потім, коли я зробив операцію, мені не зрозуміло. Всю свою кар’єру щось комусь доводжу. Ось і зараз як медаль – так в плані стоїть Кравчук. А як списки на отримання стипендії від НОК – мого прізвища там немає.
ЗДАЄТЬСЯ, НАШІ ПЕРЕМОГИ НА КУБКУ СВІТУ НІКОМУ НЕ ПОТРІБНІ
– На мою думку, три призові місця в Кубку світу наступного після Олімпіади сезону 2010/11 і перемога в березні цього року на етапі в Мінську – більш ніж вагомий аргумент?
– Не скажіть. Я, наприклад, не раз чув від керівництва, що мої медалі на Кубках світу нікому, крім мене самого, не потрібні. Нібито туди ми, спортсмени, їздимо на заробітки. Я в принципі згоден з тим, що Олімпіада куди важливіша, ніж Кубки світу. Але чомусь всі країни в них беруть участь, успіхами пишаються. Так, це комерційні старти. Не хочете нас на них відправляти? Не треба – хоча, власне, фінансує поїздки не федерація, а міністерство. Не робіть візову підтримку, не проплачує FIS-коди! Але тільки як тоді будемо очки для рейтингу заробляти і олімпійські ліцензії завойовувати?
Нещодавно федерація заявила, що спортсмени повинні відраховувати їй десять відсотків від своїх кубкових призових. Ми не проти, тим більше, якщо ці гроші підуть на розвиток фристайлу в регіонах. Тільки крім черевиків, кріплень і лиж нам потрібен ще й інший інвентар. Штани, куртки, термобілизна, рукавички, каски, капи, а це все ми самі собі купуємо. Тільки один моток тейпу в двадцять євро обходиться, а мені його на три рази вистачає. Якщо федерація згодна нас усім цим забезпечувати, якщо буде складено відповідний контракт, де буде прописаний розмір наших відрахувань і обов’язки іншої сторони, тоді ми не проти.
– Український фристайл, незважаючи на нечисленність виду, займає одне з перших місць по відтоку кадрів за кордон. Причому яких кадрів! Дмитро Архипов завоював першу в історії лижної акробатики Росії медаль чемпіонату світу, Алла Цупер не раз приносила нагороди Кубка світу Білорусії, нарешті, Антон Кушнір виграв для наших сусідів Кришталевий глобус. Після Ігор у Ванкувері під шумок програми Сочі-2014 змінили білоруське громадянство на російське брат і сестра Ассоль і Тимофій Слівци. Але ж у них і близько немає таких регалій як у вас …
– Натякаєте, що я за бажання міг наслідувати їхній приклад? Міг, і не приховую, подібні думки були. Тим більше що мене просто не бачили в збірній України після Ванкувера. Але перехід з однієї країни в іншу – це не так просто, потрібно витримати карантин. А мені вже чимало років. В Росію, до речі, не тільки Слівци переїхали і в свій час Архипов і Марущак. У Твері вже кілька років працює мій перший тренер Анатолій Мазур. Правда, з тих спортсменів, яких він привіз туди з Мукачева, утримався на плаву тільки Петро Медуліч. Зараз він у національній збірній і тренує його вже Дмитро Кавунов.
Дуже хороший фахівець, до речі. Йому можна довірити будь-якого спортсмена. Кажу так тому, що сам починав стрибати під його керівництвом ще в дев’яності роки, коли жив в Узбекистані. Кавунов був консультантом збірних Канади і США. Тож можете уявити, наскільки висока його кваліфікація. Не дивно, що йому запропонували готувати російську збірну до Сочі-2014.
– Ніколи не замислювалися, чому перша перемога в Кубку світу прийшла до вас тільки в 2008 році?
– Призові місця і до цього посідав, а виграти, значить, була не доля.
– У фристайлі доля – це, наскільки я розумію, чинник не суб’єктивний. Інакше як пояснити, що останні три Олімпіади вигравали не ті, хто показував високі результати протягом усього чотириріччя. Чех Валента в Солт-Лейк-Сіті, китаєць Хан Сяопін в Туріні, білорус Гришин у Ванкувері. Один раз – випадковість, але три – вже закономірність?
– Можливо, вся справа в психологічному тиску. Ти – лідер, розумієш, що всі чекають від тебе перемоги, і ти сам від себе її чекаєш. А наш вид спорту полягає в якихось частках секунди. Найменша неточність – і прощай медаль.
КИТАЙЦІ НА АВАНТЮРИСТІВ НЕ СХОЖІ
– З новою формулою змагань, напевно, взагалі варто готуватися до того, що випадковість буде закономірністю на Іграх в Сочі?
– Подивимося, у минулому сезоні на п’єдестал кілька разів потрапляли люди з падіннями, чого за старої системи ніколи не було. Для глядачів, напевно, цікавіше, коли після кожного раунду учасники відсіваються, а що залишилися починають боротьбу з нуля. Але, на мій погляд, від цієї багатоступінчастої системи з вибуванням більше виграв середній клас, а досвідчені спортсмени навпаки постраждали.
– І рівень змагань теж, як я розумію?
– Думаю, що до Олімпіади складних стрибків таки стане більше.
– А який варіант розподілу стрибків по раундах вам здається найбільш виграшним?
– Якщо спочатку зробити слабкий стрибок, і ще погано зробити, то можна взагалі не пройти кваліфікацію. Значить, потрібно стартувати відразу ж зі складного стрибка, але і в кінці теж високий коефіцієнт буде потрібно, щоб виграти. Мій оптимальний варіант: це «гвинт, два гвинти, гвинт» в першому колі, далі – «бланш – два гвинти-гвинт», і другий варіант трьох з чотирма наприкінці. Хоча, звичайно, потрібно все це коректувати виходячи з того, які суперники в півфінал і фінал потрапляють.
– Якщо стрибати три з п’ятьма, на якій з трьох стадій?
– Думаю, тільки на останній, коли вже піде боротьба за медалі. Правила дозволяють один раз повторювати стрибок, тож починати все швидше за все будуть з трьох з чотирма, а далі, як я вже сказав, потрібно орієнтуватися по ситуації. А тут знову ж дуже важливу роль грає думка тренера. Він повинен стежити за тим, які спортсмени потрапляють у фінал, які ні, який стрибок актуальний в даний момент. Стрибати самому і постійно тримати руку на пульсі – дуже важко. З тими тренерами, які зараз працюють з нашою збірною, я це обговорити не можу. Вони тільки запитують мене: що будеш стрибати?
– Хтось взагалі може піти на потрійне сальто з п’ятьма піруетами на Олімпіаді?
– Антон Кушнір. На воду три з п’ятьма всі китайці стрибають, але на снігу я у них цього стрибка ніколи не бачив. Досить ризиковано. Швидше на таку авантюру зазіхне хтось з американців. Більшість спортсменів тверезо дивиться на речі і розуміє, що краще добре зробити три з чотирма. Тому що якщо невдало приземлився, ніякі п’ять гвинтів тебе не врятують.
– А хто першим стрибнув три з п’ятьма?
– Алеш Валента, коли виграв Олімпіаду в Солт-Лейк-Сіті.
– Фристайл дуже змінився з 1998-го року, коли ви виступили на своїх перших Іграх у Нагано?
– Так, тому що змінилися параметри трамплінів. У Нагано висота була 3.55. Зараз вже чотири метри. Амплітуда більша, швидкість на розгоні доходить до сімдесяти кілометрів на годину, тоді як раніше була шістдесят. Відповідно іншою стала техніка виконання, а складні стрибки і раніше стрибали. Той же Ерік Бергуст виграв золото Нагано з двома варіантами трьох чотирма. Просто з роками їх якість стала вищою, тому складність перестала відігравати таку велику роль. Це раніше могли не подивитися на те, що спортсмен вилетів, як корч, головне, що він щось божевільне в повітрі накрутив.
– Якщо раніше у фристайл приходили із споріднених видів спорту – гімнастики, стрибків у воду, то зараз, напевно, з’явилося вже багато людей, які починали спортивну кар’єру не обхідними шляхами?
– Так, наш вид уже зайняв свою нішу. Це раніше мало хто розумів, що з фристайлом робити, тому й брали дітей з інших складно координаційних видів спорту. Замість чешок, грубо кажучи, давали лижі – і вперед. Згодом з’явилася своя методика. Хоча я б не сказав, що це якось позначилося на розвитку спортсменів. Я перший раз три з чотирма років у сімнадцять стрибнув, так само, як і нинішня молодь. Все одно потрібно весь шлях пройти, спочатку просто сальто навчитися робити, потім подвійні освоїти, а далі вже замахуватися на три з чотирма. Може бути, є такі, які практично відразу за складну програму беруться, але це явно унікуми. А унікумів завжди одиниці.
– А кого ви вважаєте найбільш талановитим фристайлістом в історії?
– Складно когось одного виділити, у багатьох була своя родзинка. Алеш Валента, наприклад, дуже швидко входив у два гвинти. Навіть руки за голову брав за прикладом стрибунів у воду. Ерік Бергуст все вираховував до міліметра, аж до повороту голови. У продовження попереднього питання, китайці дуже рано починають стрибають три з чотирма, років у п’ятнадцять. Але вони всі якісь однакові, наклади одну картинку на іншу, і відмінностей не помітиш. Нудно! Особисто мені більше подобаються індивідуальності, такі як білорус Дмитро Дащінський. Є спортсмени, які за великої швидкості, починають хаотично розтягувати стрибок, а він примудряється, навіть рятуючись, далі його продавати.
САМІ ДАЄМО ПІДКАЗКИ СУПЕРНИКАМ
– А чому, як гадаєте, аж до минулого сезону нікому з українських фристайлістів, крім вас і Аблаєва, не вдавалося піднятися на п’єдестал Кубка світу? Немає талантів чи системи, яка б їх розвивала?
– Скільки я себе пам’ятаю, ми постійно воюємо. Пройшов олімпійський цикл – вигнали тренера. Причому, всі кінці обрубують. А людині прикро, він підготував дитину, а з його думкою ніхто не рахується. Природно пропадає стимул працювати. Діти бояться у фристайл йти, адже на комп’ютері безпечніше грати. Вид у нас складний, ризикуєш здоров’ям – платять мало.
– На змаганнях з фристайлу мене зазвичай не покидає відчуття, що ви змагаєтеся не один з одним, а з якоюсь вищою силою. І ніколи я не чула звинувачень, що комусь підсудили, як досить часто буває в інших видах спорту, де присутній фактор суддівства, до прикладу, в фігурному катанні …
– У принципі, живемо ми дружно, і часто навіть допомагаємо суперникам. Наприклад, канадець, зробивши свій стрибок, піднімається наверх забрати куртку і попереджає: хлопці, швидкість впала. Він погорів на цьому, але не вважає негожим дати підказку іншим. Звичайно, і ми з суддями часто буваємо не згодні, обговорюємо цю тему між собою. Той, кому оцінки нібито завищили, природно, відмовчується, але це не заважає брати участь у дискусії його товаришеві. Навіть якщо мова йде про збірну США або Канади.
– Новина про самогубство срібного призера Олімпіади у Ванкувері Джерет Пітерсона, вас де застала?
– Це сталося навесні, я знаходився вдома в Мукачеві. Був шокований, звичайно. З боку здавалося, що він веселий і життєрадісний чоловік. До того ж ще й безмежно чуйний, ніколи ні в чому не відмовляв. Хоча ми й раніше помічали у нього перепади настрою. На інших це ніяк не відбивалося, але він міг в якийсь момент різко в себе піти. Це вже потім з’ясувалося, що у Спіді, як ми його називаємо, були проблеми з психікою, і він не раз говорив про суїцид. Товариші по команді напевно знали, що в дитинстві він став жертвою насильства і тяжко це переживав, але ніколи цього не обговорювали з іншими. Шкода, дуже шкода, хороший був хлопець.
– Вже вибачте за прямолінійність, але мені здається, що таким небезпечним видом спорту, як ваш, люди з нормальною психікою просто не змогли б займатися?
– Всі види спорту небезпечні, просто наш трохи більше інші. Ми ж не одразу всі ці гвинти крутити починаємо, як я вже говорив. Все йде поступово, і ти просто не помічаєш, як уже став таким поганим. (Сміється).
ХТО СТАНЕ РИЗИКУВАТИ ЗА ТРИ ТИСЯЧІ ГРИВЕНЬ?
– А вас що стільки років утримує у фристайлі: любов до цього виду спорту або почуття незадоволеності?
– Так, я знаю, що можу досягти більшого. До того ж я зрісся за стільки років з цим видом спорту і способом життя.
– А син вашими стопами піде чи нехай, може, краще, як мама на гірських лижах катається?
– Канадці розповідають, що у них зараз пішла нова хвиля: діти стрімголов мчать в біг-ейр, хаф-пайп, слоуп-стайл. Але як мені здається, ці види більше схожі на розвагу, гру. Все-таки в акробатиці готуватися потрібно набагато серйозніше. А син нехай сам вибирає, якщо сподобається йому те, чим тато займається, – чому б і ні. Якщо, звичайно, фристайл до того часу ще буде існувати в Україні. Людина, яка займається одним з найнебезпечніших видів спорту, ще й успішно захищає честь країни на міжнародній арені, отримує зарплату три тисячі гривень. Вам би захотілося за таку суму кожен день здоров’ям і навіть життям ризикувати?
– Син уже розуміє, чому його тато займається?
– Віддалено. Якби змагання по телевізору показували, то він би міг разом з мамою їх подивитися. Але трансляцій немає. Відеозаписи я йому пару разів показував, він при цьому відразу ж на голову ставав і говорив: тато, я теж так можу.
– І останнє запитання: якщо вам запропонують нести прапор України на відкритті Ігор в Сочі, погодитеся?
-Звичайно.
– Навіть, незважаючи на не завидну долю ваших попередників біатлоністки Олени Петрової, саночниць Наталії Якушенко та Лілії Лудан, нарешті, дзюдоїста Романа Гонтюка, який очолював українську команду на параді країн в Лондоні?
– Все одно погоджуся, це ж честь для будь-якого спортсмена!
Анна САВЧИК, Спорт-Экспресс в Украине
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.