Чи легко бути переселенцем?

Есе учасниці конкурсу короткометражок «Міграція – спроба втечі чи право на краще життя?», який нещодавно пройшов в Ужгороді 

Женевська Конвенція про статус біженців ООН (28 липня 1951 р.): під визначенням "біженець" мається на увазі особа, яка в силу цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань знаходиться поза країною своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни, або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань, або не маючи певного громадянства і знаходячись поза країною свого колишнього звичайного місця проживання, не може або не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Моя перша освіта – методи соціологічних досліджень, коло моїх дослідницьких інтересів складають малі соціальні групи. Я планую отримати ще й другу освіту – документальне кіновиробництво. Будучи залученою до соціальної групи іммігрантів в німецькому суспільстві на період одного року, я вирішила поєднати два ці напрями і, таким чином, реалізувати свій перший неаматорський проект. У моєму фільмі "Чужий" я хотіла показати певні аспекти перебування біженців та іммігрантів в ЄС, а також проблеми їх інтеграції. Адже цілком можливо, що і наша країна буде колись належати до цього економічного простору, і ці питання будуть актуальні і для України.
Іммігрантів в Європі багато, особливо в економічно розвинених країнах – тих, які в змозі надати житло і невелику економічну підтримку нужденним людям. Зовсім інше питання, хочуть того ці країни чи вони змушені так діяти?
Як ставляться місцеві жителі до іммігрантів? Чим біженці можуть себе зайняти? Як вони можуть пройти соціалізацію і чи можливо це в повній мірі взагалі? Однозначна відповідь – ні.
Усе почалося з того, що я зустріла на вулиці хлопця з Узбекистану, він втік ще з одним, але їх роз’єднали, він залишився один, йому нічим зайнятися, працювати не можна, і швидше за все, він повернеться на батьківщину, оскільки не бачить сенсу тут залишатися. Через місяць після того, як я з ним говорила, він перестав проживати на колишньому місці. Що з ним, і де він, ніхто не знає.
На мовних курсах, які місто оплачує біженцям, я познайомилася з Мухаммедом – хлопцем з Афганістану і його сім’єю. Він досить оптимістично дивиться на своє майбутнє в Німеччині. Проте немає впевненості в тому, що після закінчення, наприклад, в 30 років його сім’ю не вишлють – адже в Німеччині таким, як він, не надають громадянства, і вони весь час перебувають у статусі біженців. Та й зараз у Мухаммеда не все, як слід: невдовзі після нашої з ним розмови я випадково дізналася, що він втік з матір’ю від батька, бо я не знаю з яких причин, але під охороною поліцейського вони переїхали в інше місто.
Коли я запитувала німців про їхнє ставлення до проблем біженців, ніхто з них не хотів говорити на камеру – люди бояться сказати правду, оскільки вона занадто очевидна. Чим вище статус людини, тим більше він боїться його втратити. Зовсім інше ставлення у біженців – їм втрачати, практично, нема чого.
Сабіна з Косово народилася і виросла в Німеччині. На мій подив, вони з матір’ю легко погодилися поговорити зі мною, мабуть, їм дуже хотілося поділитися своїми труднощами. Сім’я перебувала тут вже 21 рік, як раптом місцевий орган прийняв рішення про їх депортацію назад в Косово, не давши довчитися дівчинці останній рік в школі. Крім того, у Сабіни на руках – немовля, батько якого – невідомий. Батькам довелося розлучитися, щоб Сабіна змогла довчитися в Німеччині, дівчина з матір’ю і дитиною залишилися, а батько з братами поїхали. Хто, як і чому вирішив відправити частину її сім’ї туди, де у них немає дому, і де вони будуть змушені боротися за життя в умовах війни? І це при тому, що біженці звідти не припиняють подавати заявки – очевидно, що напружена ситуація там не закінчилася.
Далеко не все так, як здається на перший погляд. Держави виділяють фінансування на певні соціальні програми: безкоштовні мовні курси для біженців, безкоштовне проживання в спеціально відведених для цього приміщеннях, страховка. Тим не менш, біженці, в силу того, що вони є представниками іншої культури, стикаються з проблемою соціалізації та інтеграції в нове для них суспільство. На вирішення цього питання в державному бюджеті кошти не передбачені, а отже, соціалізація – це питання часу, терпіння, бажання і умов, в яких опиняється переселенець.
Наприклад, в Голландії біженці живуть на спеціально огороджених територіях – в колишніх казармах. Я спеціально поїхала подивитися на одну з таких в місті Девентер. Біженцям, що отримали притулок там, дозволено відвідувати центр міста, однак далеко за його межі їздити не можна – у випадку будь-якої перевірки документів їх відвезуть назад на територію казарми. На тих територіях панує певна атмосфера, там є чорні ринки, на яких можна придбати крадений марочний товар за низькою ціною. З часом, якщо дуже пощастить, вони можуть отримати посвідку на проживання, освоїти мову, отримати роботу, а отже, і зарплату. Але до тих пір тамтешні біженці отримують грошову компенсацію близько 200 євро, можуть безкоштовно працювати помічниками, щоб хоч якось переймати умови соціального та робочого середовища, а також промишляють крадіжками, оскільки це – один з небагатьох ефективних способів збільшити свій бюджет.
Що стосується Німеччини, то тут, так само як і в Голландії, кожен біженець прив’язаний до свого міста, оскільки він знаходиться під контролем Ausländer Behörde – місцевого органу влади в складі територіального міського центру. Територіальний центр розподіляє біженців по містах. У цьому закладі можуть повідомити людині, що її переводять в інше місто, і переселенець повинен бути готовий покинути свій нинішній будинок в найкоротші терміни. Це можуть бути і маленькі міста, такі, як мій, з населенням 25 тис. чол. Все залежить від того, скільки місць є в будинках для біженців. У моєму місті три таких будинки: один дуже гарний, а є такий, в якому жителі не особливо переймаються порядком, оскільки знають, що живуть там тимчасово. Вони, в основному, проживають в тісноті – близько 4-х осіб в кімнаті. На трудову роботу таких людей беруть частіше з задоволенням. Їм можна платити в два рази менше, ніж представникам захищених верств населення. Місто оплачує проживання та страховку, а після закінчення вдалого року без адміністративних попереджень тут можна отримати дозвіл на роботу. Загалом, треба поводитися тихо, як миша.
Говорячи про проблеми переселенців, не можу не торкнутися питання політкоректності, незважаючи на те, що мова йде про високорозвинені європейські країни. У найбільш прогресивному регіоні Німеччини, НРР (Північний Рейн-Вестфалія), ми стикаємося з проблемою націоналізму в органах державного управління. За словами одного місцевого жителя, у якого багато друзів, що отримали статус біженців, співробітники Ausländer Behörde в територіальному центрі Kreis Borken `e роблять все для того, щоб ускладнити життя біженцям. Біженець не є повноправним громадянином країни, він мало що може зробити для самозахисту, оскільки не знає куди звернутися, у нього є істотний мовний бар’єр, часто він просто безсилий. Єдине, що може тут біженець – це підкорятися статутам згори, і чиновники розуміють це. І досить часто трапляється, що адміністративні рішення і дії відносно таких людей суперечать правам людини. І незважаючи на це, люди прагнуть сюди, тому що навіть в умовах обмеженої комфортності, тут вони перебувають в безпеці.
Жителям країн – нових членів ЄС простіше – є знання мови, дозвіл на роботу, соціальні гарантії. На перший погляд, їх процес соціалізації проходить набагато м’якше, до них і ставлення зовсім інше. Але в професійному зростанні високі посади їм не світять, якщо тільки вони не іммігрували через переведення на роботу.
Деякі вважають, що біженці або іммігранти біжать від себе. Я з цим не згодна. У Західній Європі ситуація набагато стабільніша щодо соціальної захищеності та гарантій, ніж в тому світі, з якого вони приходять. Навіть якщо стабільніше не означає простіше. Я дотримуюся думки, що біженці біжать через необхідність, у пошуках безпеки. Хоча, як показує моя робота, для соціальної групи, яку я торкнулася на прикладі з румунськими переселенцями, це все ж питання двояке. Марічка, жінка з Румунії, грає на акордеоні біля входу в супермаркет. Мови вона не знає, документів у відповідні органи не подавала, навіть народивши вже тут, у Німеччині, дитини вона не зареєструвала. Що далі робити, вона теж поки не знає. Такі люди покидають свій будинок в надії знайти краще життя, але конкретних завдань у них немає, і методи досягнення своїх ідей їм самим не зрозумілі. Можливо, вони біжать від своїх особистих невирішених проблем. Це глибокий психологічний момент і я, звичайно, не маю права давати чітке визначення, але ймовірно, з боку це виглядає саме так.
Мабуть, на цьому все. Сподіваюся, я змогла передати дух, що відображає сучасну ситуацію біженців та іммігрантів в Європі. Звичайно, вона може змінюватись, тому що кожен певна людина буде мати ті чи інші умови життя, відчувати себе легше чи складніше порівняно з іншими, але це вже робота для повноцінного документального "movie" без цензури.