Карпатського буйвола, як вид зникаючої свійської тварини, у нашому краї вже кілька років намагаються врятувати ентузіасти. Одним із таких був молодий німець Мішель Якобі, котрий розводив буйволів у хустському селі Стеблівка. Однак згодом він полишив цю справу.
Перед доїнням буйволиць треба приголубити
За збереження і відродження популярності карпатських буйволів узявся бізнесмен Михайло Гінцяк, котрий ще у 2005 році заснував у селі Вертеп буйволячу ферму.
Нині тут проживає 16 тварин, однак стадо з роками планують збільшити до тисячі голів. «Перших із них купили в різних селах Тячівського та Хустського районів, – розповідає керуючий фермою Василь Валтер. – Наприклад, найстарші буйволиці стада – Зорянка і Монцика – приїхали до нас із Велятина. Вони настільки звикли до своєї господині – старенької бабусі, котра вже не мала сил за ними доглядати, що не давали нікому себе доїти. Тож нам, уявіть собі, довелося щодня привозити до буйволиць на доїння бабку з Велятина, поки через кілька місяців вони не звикли до нових доярок».
До людей у карпатських буйволів дійсно особливе ставлення. Вони дуже вірні своєму господарю чи доглядачу, а ще надзвичайно люблять ласку. «Доїльних апаратів буйволиці не визнають, вперто дають молоко лише людям (хоча молодих особин вже намагаємося привчити до апарату). Зараз у нас працюють дві доярки – Люба та Ольга. То вони перед тим, як приступити до доїння, обов’язково мусять полащити буйволиць: гладять їх, голублять, ласкаво з ними розмовляють. Лише після такого «привітання» тварини дають себе подоїти – інакше ж уперто не даватимуть молока», – каже управитель ферми.
Буйволиць узагалі дуже важко доїти, а дають вони в середньому 5-9 літрів молока на добу. Зате це молоко вважається рекордсменом із корисності та жирності (в залежності від корму вона коливається між 8 та 12 %, тому йому треба дати кілька годин відстоятися). Воно легко засвоюється і не потребує кип’ятіння, оскільки буйволи не хворіють на традиційні для корів хвороби.
«Нині буйволяче молоко не надто користується попитом. Майже тридцятирічна відсутність на столі закарпатців страв з м’яса та молока цих тварин призвела до того, що в сім’ях забули, як можна не лише харчуватися, а й оздоровлюватися цими продуктами. Інша проблема – буйволяче молоко дорожче за коров’яче: 1 літр коштує 25 гривень, – розповідає доглядач ферми. – Тому ми почали освоювати виготовлення з нього різноманітних кисломолочних продуктів: вершків та сирів, зокрема фети і моцарелли, яка, до слова, в Італії виробляється саме з буйволячого молока».
Буйволи-ласуни люблять яблука і мелайне борошно
«Тут у нас проживають малята, – проводить екскурсію Василь Валтер. – Ми тримаємо їх до 8-місячного віку окремо від мами, вигодовуємо штучно, оскільки буйволиця, яку залишають біля телятка, відмовляється доїтися і потім дуже важко підпускає до себе доярок. Нині малят у нас четверо. Як потеплішає, випустимо їх на вулицю, у спеціальний «дитячий» загін, а наразі вони живуть у хліві. Не бійтеся, погладьте їх. Вони поки мирні».
От чого-чого, а миролюбності буйволам і справді не вистачає. Якщо до своїх доярок і доглядачів ці тварини приязні і лащаться, як собаки, то чужих не хочуть і бачити. Щойно ми підійшли до великого відкритого загону, найстарша самиця – Зорянка – войовниче заревла і побігла у наш бік, випнувши велику кучеряву голову. За нею до огорожі прибігли й інші буйволи, почали і собі висовувати голови, намагаючись дістати чужих великими закрученими рогами.
«Зорянко, Могдо, Любко, ану заспокойтеся! – кричить на них доглядач ферми. – Бачите, стадо у нас охороняють старші самиці. Але вони нічого не зроблять, якщо до них не лізти. От коли у нас жив бик Борька, тоді до загону взагалі не можна було близько підійти. Він зривався і біг на чужих, іноді й огорожу ламав – от тоді всі сусіди сиділи вдома, боялися вийти надвір. Тільки одна людина могла його присмирити: старенький дід із Вертепу. Він підходив до бика спокійно, брав за металеве кільце в носі і вів, як овечку, в загін. Нині, на жаль, Борьки вже немає».
Аби трохи заспокоїти буйволів, Василь Валтер розстеляє перед ними сіно. Розповідає, що на фермі цих тварин намагаються годувати лише екологічно чистою їжею, тому вирішили відмовитися від комбікормів, в яких можуть бути хімікати.
«Буйволи ще ті ласуни. Найбільше люблять яблука і мелайне (кукурудзяне) борошно. Також годуємо їх травою, свіжою чи сушеною, бадиллям пшениці, кукурудзи. Молоко від такої їжі стає справді смачним. Інша справа, що з’їдають вони корму дуже багато – куди більше, ніж звичайна корова. Тому людям і не вигідно тримати цих тварин. Колись, розповідають, на Хустщині були досить великі стада буйволів. Тепер майже ніхто не хоче займатися ними, тому на Закарпатті вони майже ніде не зустрічаються».
Загалом, кліматичні умови нашого краю підходять буйволам ідеально. Вони можуть усю зиму провести у відкритому загоні, хіба що дуже сильний мороз чи вологість пересидять у хліві.
Улюбленим заняттям буйволів у теплі пори року є купання, тому в загоні для них спеціально викопали невеличке озерце з протічною водою. Майже все літо буйволи проводять по шию у водоймі: дорослі – окремо на глибині, молодь – на мілководді. Причому люблять вони не стільки воду, скільки болото, від чого постійно ходять брудними.
«Найважче влітку доводиться дояркам, бо перед тим, як стати до роботи, вони мусять ретельно відмити тварину, – скаржиться доглядач ферми. – Однак така вже у буйволів природа, і нічого ми з їхніми звичками зробити не можемо».
Колись, мріють на вертепській фермі, Хустщина знову матиме великі стада буйволів, бо ж люди вважають цих тварин не тягарем, а джерелом достойного заробітку. Поки ж тут вчаться виробляти справжню закарпатську моцареллу і хочуть із часом зробити з буйволів нову туристичну атракцію.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.