Бриндзя з гуцульського Парижа

Покрученою дорогою вгору до тутешнього амфітеатру неспішно простують колони сіл – їх зібралося з усієї Рахівщини аж 21. Людей – сила-силенна, просунутися нема куди, а в юрбі тільки й чутно: «коляску з дітваком ми подавиш!», «а бриндзя овеча?», «де Ганця, Ганцю-ю-ю!»… Маленька згорблена бабця лише головою киває: ото, каже, так щороку, як фестиваль із Квасів до Рахова перейшов.

А нагорі як загуде: на мед-вино налітай, брин­дзю куштуй, вишиванку приміряй, овечу шкуру бери, кошика купуй!.. Поряд грають цимбали, скрипки, гуслі, бубни – оркестр виводить «гуцулочку». Онде туристи намагаються опанувати трембіту: щосили надувають щоки й дмуть в інструмент – але «дудка» тільки ледве потріскує. «А має, як слон, гудіти», – пояснює чабан мандрівникам.

У кремезного чолов’яги в ру­ках – тільки-но потягнути за кінського волоса – тарахкотить величезна дерев’яна діжка. «Це бугай, – каже він. – Музичний інструмент такий, у народі ще зветься бербеницею. То наш сільський учитель Дмитро Васильович зробив. Сам я граю в ансамблі «Едельвейс» зі славного села Кваси».

Пече сонце, гуде ярмарок. Усілякий крам пропонують селяни: горшки, миски, ремені, сорочки, хусточки, мило, вироби з дерева, скла, шерсті, килими, ліжники, намисто… Туристи бігають-метушаться від столу до столу – усі куштують бриндзі. «Скільки за кіло буде?» – питають. «За 50 гривень віддам», – відповідає продавчиня у вишиванці. «Наньо, дивися, які коники! Купи-купи-купи мені!» – просить маленька дівчинка у віночку. «Коники добрі, домашні. Кладеш до гарячого молока коров’ячий сир, солиш – а далі ліпиш як із пластиліну. Так усякі фігурки можна зробити, косички, наприклад. Ці, менші, по 2 гривеники один, а ці дорожчі будуть – по три гривні, бо молоко жирніше».

Пані Галина з Лазещини розповідає: аби зробити бриндзю, овече молоко проціджують у великі посудини й заквашують клягом – спеціальною молочною сироваткою. «Потім – на вогонь, і помішують. Коли з’являться згустки сиру, беруть їх руками і ліплять докупи. Зібрали сир – і повісили на сонці. Це називають будзом. Через кілька днів його змішують з маслом, підсолюють. Отак і виходить бриндзя. Це натуральний продукт, тому й купують усі. Бо ж без хімії».

Парубки й дівчатка кружляють у танці, цокаються за столиком у наметі жінки й чоловіки, зі сцени лунають коломийки, закарпатські весільні пісні, виступають тутешні самодіяльні ансамблі «Лісоруб», «Гуцульські барви», долучаються «Джерело» з Івано-Франківщини, «Черемош» зі Львівщини і «Марковіце» з Чехії. Останній колектив гастролював Хорватією, Португалією, Польщею, Італією, а в Україні вперше. «Пєкна, пєкна бриндзя!» – каже його учасниця Ленка.

«Сьогодні ми вдванадцяте за­палили полонинську ватру, наш символ Гуцульщини, символ звитяги, вівчарської праці, – каже Микола Беркела, голова Рахівської районної ради. – Саме для збереження гуцульських традицій та промислів і було започатковано цей фестиваль. З кожним роком представляємо все більше продукції – кращої, екологічно чистої».

Дехто навіть роззувся й повилазив на лавиці, аби побачити, як чабани розпалюють оту ватру. Полонинське вогнище повсякчас було оберегом вівчарів та отар і символізує нині початок «Гуцуль­ської бриндзі» на Рахівщині. Що­року чабани у вересні повертаються додому з полонин, куди ранньої весни виганяють худобу, і влаштовують гучне свято зі смачною бриндзею, ніжною вурдою й медовухою.

Ніна з Івано-Фран­ків­ська фестивалить на Рахів­щині не вперше, каже, тре­тій рік поспіль приїжджає, аби досхочу наїстися бриндзі й додому  купити. «Ой, що тут весело у вас, а краєвиди – ото краса казкова, – каже жінка. – Купила 5 кілограмів бриндзі й сирних коників дітям – люблять мої малі оті смаколики дуже».

А на столах – куди око дістає: і бобовка, і кісто по-апшанськи, і куриця по-домашньому, і паця смажене, і шалата зі шкварками, і фасолі-дзьобачки, і прятане молоко, токан із бриндзьов, банош, свадьбовий колач, ґомбовці, ріпляники… Поряд у наметах варять вівчарський куліш, галушки, ріпу з бриндзьов, голубці. Кілька секунд – і гуцульські страви ніби корова язиком злизала – все поїли.

Села відтворили справжні хат­ні вітальні з лавицями, ліжниками, килимами, садибами, городами. Натрапити можна було навіть на крихітні сільські подвір’я з худобою в коробочках і грибні поляни з суницями, ожиною, малиною…

Майстриня Олена Ткачук із Квасів ось уже 30 років вишиває рушники. Сьогодні на «Бриндзі» не продає, тільки має виставку. Каже, аби виготовити один такий рушник, треба 2–3 тижні. Коштує – 400 гривень. Пригадує, як на початку 90-х років за один мала 2 тисячі рублів. «Ох ми ті рушники так вишивали!.. – усміхається пані Олена. – Я своїх вісім діточок вивчила того вміння – і хлопців, і дів­чат. Тепер вишивка май дорога, як раніше. Більше беруть сорочки, навіть з Америки приїздили купувати. Я нись подивлюся на ярмарку: отут моя сорочка, і отам, і онде… Аж ся тішу з того».

Неподалік люд оточив невеликий столик. На ньому – тарілки, на тарілках – вовки, риби, образи Божої Матері, сюжети народних оповідань, портрети українських письменників. Ці вироби приїхали на фестиваль аж із села Полонного, що на Хмельниччині. Їх автор, пан Сергій, каже, що до свята навіть тарілки спеціально з надписом, овечками, трембітами і сирними кониками зробив. «Це фарфор, – пояснює умілець. – Він білий, китайський, бо в нас в Україні виготовляють лише сірий. Малюнок наносять методом шовкографії. Тут не так все просто: застосовують і комп’ютерні технології, і спеціально обпалюють вироби. Коштує така декоративна тарілочка 60 гривень».

Танцювали і співали допізна. Тисячі гостей з’їли й придбали тонни сиру. Двом учасникам з кожного намету-села за сприяння народного депутата Василя Петьовки, завдяки якому також відбувся і концерт, подарували по 500 гривень і по два мішки картоплі, аби ті готували страви й частували гостей. Нагородили почесними грамотами чабанів, трактористів, народних умільців, сільських голів, керівників ансамблів.

Маленька згорблена бабця, яка кивала головою на всю ту процесію, ярмарком задоволена: і бриндзьою поласувала, і медовухи попила, й гостинця онучці придбала.