Борис Борисов справляє неоднозначне враження: при зовнішності вольового мужчини, він зберіг романтизм та віру в одвічні цінності. Ані бізнес, ані політика, ані господарська діяльність, ані мистецькі уподобання, здається, не зруйнували в ньому віру в людяність, порядність, чесність у виконанні службових обов’язків – основні стовпи, що втримують людство від остаточного зриву у прірву матеріальної меркантильності. Принаймні, про це свідчить розмова uzhgorod.in із уже колишнім начальником муніципальної поліції Ужгородської міської ради.
– Пан Борисе, із чим пов’язаний такий розмах професійних уподобань: від художньо-прикладного мистецтва до Академії сільського господарства та Академії транспорту, які Ви свого часу закінчили?
– Життя вносить корективи… Мені довелося навчатися у нелегкі роки, коли економіка переходила із соціалістичних на капіталістичні «рейки». І саме тоді необхідно було від романтики перейти до суворих буднів виживання. А юриспруденція та економіка – це та основа, яка додає впевненості у будь-якій галузі життя. Тому й змінив пензлі на калькулятор та Кодекс…
– Вочевидь, є й стабільні інтереси…
– Без сумніву! Постійним «інтересом» є політика. Свого часу це був Народний Рух. Батько товаришував із Вячеславом Чорновілом. Тому перший «прапор», який я обрав, був саме його. На жаль, після загибелі Вячеслава Максимовича усе, у створеній ним команді, аж надто змінилося. І я обрав Партію захисників Вітчизни…
– Це ідейні переконання?
– До певної міри. Хоча мені імпонує постать лідера – Юрія Кармазіна. Вважаю, він – один із надто небагатьох, хто дійсно займається законотворчою діяльністю, чесно виконуючи обов’язки народного депутата.
– І все ж Вам довелося пов»язати життя не лише із політикою…
– Ну, як подивитися… У двох каденціях з виборів Ужгородського міського голови я підтримував Віктора Володимировича Погорєлова. Мені здавалося, що людина, яка отримала такий потужний господарський досвід, згодом закріпивши його на обласному рівні, зможе зробити для міста чимало. Після того, як Віктор Володимирович став мером, він запропонував мені очолити управління муніципальної поліції міста…
– Це була вдячність…
– До певної міри… Але я щиро сподіваюся, що були враховані мої фахові переваги і людські якості…
– Однак, Ви, характеризуючи мера, говорите у минулому часі…
– Коли я прийняв управління, скажу щиро, не повністю усвідомлював об’єм покладених на нього завдань і повноту, чи неповноту повноважень. На той час у нашій команді було фактично 4, згодом, 6 чоловік. Саме на них було покладено обов’язок слідкувати за дотриманням вимог до благоустрою міста…
– Несанкціонована торгівля…
– Саме так, і не тільки: зовнішня реклама, смітники, і, звичайно, несанкціонована торгівля, і…, і… Непросто… Проте за доволі нетривалий час нам вдалося «розчистити» територію біля пішохідного мосту, згодом – розібратися МАФами на Корятовича та Петефі.
– Зважаючи на те, що місто – маленьке, врахувати усі кон’юнктури, знайомства та інтереси…
– Не лише це! Люди отримали дозволи, заплатили кошти, і в тому, що свого часу ніхто в місті не переймався «глобальними» інтересами самих городян, їхньої провини немає. Але наш досвід показав: за наявності бажання зробити місто чистішим та кращим, врахувавши право людей, що чесно здійснюють бізнес, можна вирішити усі проблеми. Тим, хто мав на це право, було надано інші місця для здійснення торгівлі. Чимало зусиль знадобилося для того, щоб розібратися із так званими «спотикачами» – виносною рекламою в центрі міста, яка ставала на перешкоді пішоходам та розміщувалася хаотично. Крім того, ми припинили варварство із розклеюванням оголошень, афіш будь-де, будь-як. Словом, почали з»являтися конкретні результати, які відверто тішили і були помітними.
– Але ж зусиллями лише «муніціпалів» досягнути цього важко…
– Звичайно… Наші повноваження: зафіксувати порушення, скажімо, по несанкціонованій торгівлі, а міліція має право її тут же припинити, вилучивши товар. На початках, скажімо, міська міліція ставилася до нас доволі скептично. Але згодом ми стали справжніми партнерами і обходилися без бюрократичної переписки: хлопці знали – без необхідності ми їх не турбуємо! Це – лише один приклад!
– Так повернемося до минулого часу, яким Ви користуєтеся, описуючи Ту роботу…
– Усе докорінно змінилося після того, як нашу структур став курувати Юрій Бєляков. Не може закон працювати вибірково: одні отримують дозволи за всіма правилами, інші – в обхід комісії міської ради, від «мерослухняного» міськвиконкому. Не можуть приймати життєво важливі для міста рішення лише троє чоловік: мер, його заступник та директор департаменту міського господарства. Не може рішення міської ради відмінити телефонним дзвінком заступник міського голови! Так бути не повинно, але так нині є! Приміром, цілком законно приймається рішення про демонтаж павільйонів, розміщених біля обласної лікарні. Раптом, хтось із кимось домовився чи помирився і лунає дзвінок: «не чіпати!». А рішення, а закон?!
– Тобто Вас із такими поглядами «пішли»..
– Е, ні! Звичайно, конфлікт назрівав. Але все вирішила моя відпустка, а радше – повернення із неї. Через місяць «відпочинку» я не пізнав свого міста. Практично, усе, за що ми боролися, повернулося на місце. Найгірше ж те, що я не побачив команди: кожен бореться за своє. Складається враження, що люди геть забули про те, що життя триває і завтра доведеться відповідати за свої вчинки. З усією відповідальністю заявляю, що більшість рішень нині можна спростувати у суді – настільки неправомірними вони є. 70% протоколів, складених на порушників просто «не доходять» до адмінкомісії, яка має їх розглядати. Дозволи на розміщення торгівельних точок, рекламних носіїв видаються лише «своїм». Більше того – лише «свої» й працюють у будинку на площі Поштовій. І навіть ці, «свої», перебувають на волосині від звільнення. Мені ж, як керівнику відповідального підрозділу, «призначалися» підлеглі: когось не було, куди подіти, комусь слід було віддячити. Власне, неможливість виконання покладених на нашу структуру обов’язків в таких умовах змусили мене написати заяву на звільнення. Зрештою, я не хочу бути причетним до того бардаку і беззаконня, яке відбувається у місті!
– У Вас зачаїлася образа?
– Та, ні… Мені шкода людей, які геть не турбуються про завтрашній день свій і своїх дітей, яким жити у цьому місті, закиданому сміттям, засміченому «асфальтною» торгівлею, захаращеному абиякими будками, заліпленому листками із тупими оголошеннями та рекламою…
– А що є із Вами?
– Ви знаєте, мене свого часу навчили жити і діяти за законом, а відтак – за власними переконаннями. У своєму житті я нікого і нічого не боюся, окрім батьків, які до речі, мене свого часу не підтримували в моєму прагненні іти пліч-о-пліч із Володимиром Погорєловим, і Бога! Я має певні пропозиції з працевлаштування, попереду – вибори. Словом – життя триває! Шкода лише, що півтора роки, покладені на облаштування нашого міста зведені нанівець, але ж все так не буде!
– Ви щиро вважаєте, що можна навести лад?
– Переконаний! Нам же це вдавалося! Так що, все буде гаразд! Слід лише пам’ятати, що нам тут жити і як, і серед чого – залежить від нас!
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.