Борг рідній землі. Мирослав Дочинець презентував нову книжку

«Не знаю, що і як говорити про власні книги, – зізнався видатний закарпатський письменник Мирослав Дочинець, котрий зі своїм новим твором «Горянин. Води Господніх русел» вже вдруге номінований на Шевченківську премію. — Коли пишеш — вливаєш у кожен рядок свою енергію, тому як потім кількома реченнями про це розповісти? Але раз у мене така місія, то треба про неї говорити. Ця книга для мене важлива. Я не звик свої твори ділити за успішністю, вдалістю. Діти народжуються такими, якими вони є і далі йдуть у світ. Тому скажу  словами двох людей, які вже її прочитали. Одних з них сказав, що «Вічник» і «Криничар» – це були лише мої сходинки до цієї книжки. Інший критик сказав, що його улюблена книжка — «Старий і море», а це – «Старий і ріка». Сам я не думав так, тим більше не люблю порівнювати. Але ми захоплюємося американськими творами і не цікавимося власними скарбами. Ми ходимо по золоту. У нас така внутрішня енергетика, закладена в нашій землі, в нашому фольклорі! Диву даєшся, як ми це розбазарюємо. Цією книжкою я хотів віддати борг своїй землі, людям, які запліднили мою творчість. Мене питають, чому пишу закарпатським сленгом. Але мене читають і в Росії, на Сході України. В цій книжці я вже навіть не даю словничка. Мені телефонувала жінка з Одеси й питала за книжку. Я сказав, що є вже в російському перекладі і можу відправити їй. Жінка відмовилася, сказавши, що хоче читати автентичною мовою, бо відчуває в ній козацьке коріння. Ми не росіяни. Я не хочу бути росіянином. Ми всі українці. Але хтось про це забув. Ми, люди письма, мали б відроджувати цю пам’ять».Про що нова книжка автора Дочинця? Пан Мирослав не може відповісти на таке питання коротко. «Ніцше, філософ, якого я не дуже люблю, сказав мудро: «Мистецтво, література існують для того, щоб врятувати людину від загибелі життя». Література — це така собі прокладка. Адже саме по собі життя жорстоке. Ця прокладка – мабуть і є наша місія. Другий, чоловік, святий, сказав: стяжайте дух. Ці слова для мене визначальні. Треба стяжати дух, бо це наш стержень. Книжка саме про це. Кожен день — це сходження кудись і спуск у нікуди. Якщо весь світ проти тебе, люди, історія і навіть гени проти тебе, ти все одно маєш піднятися і йти. Роман багатоплановий. Тут всього є багато. Це наша ментальність, наш епос. Природа – один з головних героїв. Мертвої природи немає. На тлі всього цього відбувається дивовижна історія, яка мене потрясла. Років 12 тому я зустрівся з цією людиною, але довго не міг написати про її історію (я насправді довго пишу, то лише здається, що в мене висока плідність. Коли приходить тональність книги, я бачу її організм, тоді й пишу). Ця людина – не супергерой, це чоловік, який не читає книг. Він загублений у Карпатах, загублений від світу. В один день він втратив абсолютно все – й родину, і всі цінності. Але виявилося, що це не кінець. І він починає свою боротьбу. Один з персонажів книжки – це ріка, яка відбирає все. І вона стає його ворогом, сама природа постає проти нього. Він не має пафосу, героїзму. Але це людина, яка когось може чомусь навчити. У всякому разі, я так читаю цей роман. Інші свої книжки я не читав, але цю мені хочеться відкрити й прочитати». На запитання, що найбільше потрібно автору для  творчості, пан Мирослав каже: «В літературі найважливіша внутрішня свобода. Кафка казав: прислухайтеся до світу і з часом він почне вам диктувати. Інший письменник говорив: лягайте в траву й вона буде вам шептати. Це нібито смішні речі, але вони діють. По-друге, не треба писати руйнівні речі. У нас багато руйнівної літератури. Гляньте, що нашим дітям закидають звідти. Сутінки, кінги і т.д. Це якісна попса, безумовно. Але чи потрібні вони нам? Я б також міг писати подібну літературу, але не хочу».Роман «Горянин. Води Господніх русел» щойно вийшов у видавництві «Карпатська вежа». Робота над книжкою тривала в автора з квітня по грудень 2012 року.