СВІТ БЕЗ БАТЬКА

Так колись написав мій тато про тата свого. У вірші він шкодував, що не встиг з ним попрощатися. Я прощатися ж не хотів і не збирався… Сьогодні, сподіваюся, усі, хто пам»ятає Петра Скунця згадає його добрим словом. Адже могли б ми гуртом сидіти десь в ресторані та піднімати келихи за його красних 70-т літ. Смерть, про яку так багато писав батько забрала його раніше. Але він живе у мамі, мені, у Наталці, у Ксюшці. Вірю, він живе своєю поезією у багатьох людях. Отже, він таки не ОДИН.

 Я вам, либонь, здаюся давнім.

Та сам я впевнений чомусь:

Колись я був на світі Травнем

і ним із вами залишусь.

ОДИН

 Мої  дні  повмирали.  А  тепер  помирають  і  ранки.

 Замість  кулі  земної  обробляю  ділянку  тепер.

 Я  імперію  стер.  Власну  гордість.  Помаду  коханки.

 Тільки  мамині  сльози  я  донині  з  лиця  не  зітер.

 Там,  де  жив  я  колись,  все  обірвано  хитро  і  тонко.

 І  стрічаю  тварюк,  де  шукав  найсвітліших  людин,

 Де  тепер  я  живу  –  ні  дружини,  ні  сина,  ні  доньки.

 Це  далеко,  далеко,  і  тому  я  навіки  один.

 Я  один  по  заслузі.  В  цьому  білім  по-чорному  світі

 Не  зберіг  біля  себе  ні  батьків,  ні  сестри,  ні  братів.

 Я  зустрів  уже  всіх,  кого  мусів  під  сонцем  зустріти,

 І  давно  розлучився  із  тими,  з  ким  того  не  хотів.

 Не  шкодуй  мене,  доле!  Кинь  мене  іще  нижче  і  нижче,

 Не  пророк  я  сьогодні  –  тінь  пророка  чи,  може,  скелет  .

 Колорадських  жуків  на  ділянці  натхненно  я  нищу,

 Хоч  таким  не  займався  найсумніший  на  світі  поет.

 Слово  хліба  не  дасть.  Може,  буду  ще  різати  свині

 Або  десь  заробляти  на  помийках  Росії  чи  США.

 Але  ж,  рідна  Вкраїно,  в  мене  очі  по-давньому  сині,

 І  по-давньому  плаче  над  твоїм  безталанням  душа.

 В  цьому  світі  чужім  все  спрацьовано  зайдами  тонко.

 В  цьому  світі  безмежнім,  безбережнім  і  зовсім  чужім

 В  нас  не  буде  навік  ні  дружини,  ні  сина,  ні  доньки.

 То  хоч  світлим  батькам  свої  голови  в  ноги  зложім.

 Я  зостався  один.  Україна  –  це  щось  випадкове.

 На  годиннику  світу  двадцять  чорних  століть,  як  годин.

 Я  один  перед  смертю.  Без  народу.  Без  друга.  Без  мови.

 Я  один,  Україно.  А  це  більше,  як  натовп,  –  один.

1994