Біла пляма на карті нейрохірургії України

Здавалося б, тісна територія обласної лікарні майже в центрі Ужгорода все ще активно розбудовується. Крім хірургічного корпусу, який уже називають довгобудом, тихенько, але буквально на очах росте й добудова до обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології. Виявляється, тут зводять, зокрема, й… бункер! Докладніше «Замок» розпитав доктора медичних наук, професора, завідувача кафедри неврології, нейрохірургії та психіатрії УжНУ, директора обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології, члена правління Української асоціації нейрохірургів, члена тренувального комітету Європейської асоціації нейрохірургічних товариств, депутата обласної ради Володимира Смоланку.

– Володимире Івановичу, кажуть, в Ужгороді, у вашому Центрі, працюватиме гамма-ніж – диво медичної техніки, яке не до снаги купити – навіть один – цілим державам?

– Такі амбітні плани, звісно, є. Дуже було б добре мати гамма-ніж чи лінійний прискорювач – радіохірургічну апаратуру, яка дозволяє одноразовим високоточним опроміненням певної ділянки мозку знищувати патологічні процеси – найчастіше пухлини, судинні аномалії. Але наразі ми тільки будуємо для цього належне приміщення, так званий бункер, про придбання апаратури поки що не йдеться.

– Але ж будується споруда на кілька поверхів?

– Нині в Центрі маємо 50 ліжок, проводимо консервативне й хірургічне лікування недуг центральної та периферичної нервової системи. Шість ліжок у відділенні інтенсивної терапії, або, як звикли казати, реанімації. Тут лежать найважчі – з інсультами, тобто з гострими порушеннями мозкового кровообігу, з черепно-мозковими травмами, прооперовані пацієнти. І ось цих ліжок нам украй не вистачає, адже потребують їх щонайменше 8–9 хворих щодоби. Тому добудова, власне, це реконструкція Центру нейрохірургії та неврології, допоможе вирішити цю проблему. Слід віддати належне депутатському корпусу обласної ради та її керівнику – Івану Балозі. Іван Іванович був одним із ініціаторів рішень щодо виділення коштів на реалізацію проекту.

У добудові буде розміщено й нову діагностичну апаратуру – високопольний магнітно-резонансний томограф. Нині в області, у тому числі в нашому Центрі, працюють тільки низькопольні томографи. Нове ж обладнання дозволить більш чітко бачити зображення, дрібніші анатомічні деталі, що нерідко має надзвичайно важливе значення.

Такий апарат потрібен, зокрема, для чіткішої діагностики епілепсії й оперування хворих на паркінсонізм. Це два досить великі сегменти, які ми в Центрі почали робити протягом останнього року. Ці операції – біла пляма на карті нейрохірургії України, їх ніхто не робить.

– І коли планується завершення будівництва?

– Уже цього року.

– І новий томограф буде?

– Магнітно-резонансний томограф – дуже дорогий пристрій, а з бюджетними коштами, як відомо, завжди проблема. Проте в Центрі працюють томографи й інше устаткування, власник якого – приватна компанія «Гемомедіка Україна». Вони орендують у нас площі й щодня виконують обстеження до 15 хворих Центру, обласної лікарні й інших медзакладів. Для людей це безкоштовно, платить за послуги цій структурі обласне управління охорони здоров’я з бюджету.

Це дуже вигідна для краю модель роботи: не довелося шукати грошей на придбання апаратури (щонайменше 15–16 мільйонів гривень за сучасний томограф). Не потрібно клопотатися про утримання, обслуговування, бо все це – справа фірми-власника. Хоча в попередні роки, скажімо, траплялися ситуації, коли на комп’ютерному томографі вичерпувала свій ресурс трубка. Доводилося рішенням сесії перерозподіляти кошти, проводити тендерні процедури, а прилад місяці чотири не працював.

Можливо, таку ж схему, як діє нині, зможемо поширити й на використання нового високопольного магнітно-резонансного томографа, якщо не буде можливості його купити. Уже зробили розрахунки, це найбільш вигідний варіант.

Також, імовірно, згодом на базі Центру буде зосереджено всю неврологічно-нейрохірургічну службу області з можливістю надавати всі види допомоги.

– У вашому Центрі нейрохірургії і неврології проводяться навіть унікальні операції. І не тільки закарпатцям. То чи допомагає якось столиця?

– Отримуємо трохи медика­мен­тів і деякі пристрої через державну програму «Профілактика та лікування мозкової та серцево-судинної патології». Вона діяла з 2007 до 2011 року, а тепер її поновили ще на 5 років.

За цією програмою за нашими заявками і квотами для областей ми мали б отримати й певне устаткування, але виконання не було профінансоване в повному обсязі. Також визначили 3 центри в різних регіонах України, яким допомагали, насамперед Одесу, Львів, Донецьк. Тепер же, за оновленою програмою, передбачено, що отримаємо апаратуру й ми. Хоча, зазначу, кардіодиспансер в Ужгороді за цим же проектом дістав ангіограф, і ми при потребі, хоч це й не дуже зручно, возимо туди хворих на обстеження судин головного мозку.

Добре, що потреба в такому обстеженні значно зменшилася з початком роботи згаданого вже комп’ютерного томографа, бо до нього є програми, які в діагностичному плані практично заміняють ангіографію. Однак спеціалізований агіографічний пристрій нам потрібен для оперативних втручань на судинах.

– Ви сказали, що беретеся за лікування епілепсії. Так багато недужих на Закарпатті чи плануєте обслуговувати пацієнтів з інших регіонів? Чи, можливо, це ще одна сходинка у майстерності медиків Центру?

 – Мабуть усі три складові. Хворих на епілепсію – 0,4–0,8 % населення. У 70–75 % із них напади можна контролювати з допомогою медикаментів. 25–30 % не піддаються такій корекції, і щонайменше половину з них треба оперувати, більшість буде вилікувана повністю. В Україні цього, крім нас, не робить ніхто. Недугу складно діагностувати, виявляти, де саме міститься вогнище.

Візьмімо тільки наш край. Мільйон 260 тисяч населення, отже, за найоптимістичішими підрахунками, на епілептичні напади страждають близько 5 тисяч закарпатців. Ми перші в Україні створюємо базу даних, у якій нині близько 1,5 тисячі пацієнтів. Це свідчить, наскільки патологія є недодіагностованою. Люди, які мали 2–3 напади у житті, зазвичай не дуже хочуть навіть самі собі зізнатися, що проблема в них є.

Дуже недооцінена вона у віддалених районах області, і ми торік почали роботу – хочемо створити бригади фахівців, які їздитимуть з мобільним обладнанням (плануємо його придбати) і обстежуватимуть мешканців гірських територій.

Одне слово, є потреба й закарпатцям допомогти, і мешканцям інших регіонів. Тим більше, що, як заплановано, з 2014 року має запрацювати страхова медицина, тому, незалежно звідки пацієнт, гроші платитиме страхова компанія. Заклади, які більше оперуватимуть, надаватимуть якіснішу допомогу, зможуть і краще розвиватися.

Третій компонент – такі операції ніхто в Україні не робить, не так багато людей у світі їх виконує, тож це виклик для наших фахівців, справді сходинка, яку хочемо здолати.

– Центр, знаю, планує широко застосовувати й нову «панацею» при інсультах – тромболізис.

– Так, хоч на Закарпатті й найменше цих недуг у перерахунку на загальну кількість населення проти загальноукраїнської ситуації. Протягом останніх 15 років створено Всесвітню та Європейську Асоціації боротьби з інсультом, вони розробили ряд організаційних дій і методів відповідного спрямування, і захворюваність та смертність в Європі значно знизилася.

Перше, що треба, – створення інсультних блоків. Доведено, що найбільш якісне лікування може надаватися, коли з хворим у відділенні інтенсивної терапії працює мультидисциплінарна бригада – невролог, анестезіолог, нейрохірург, фахівець фізіотерапії, логопед тощо.

На Закарпатті наразі немає інсультного блоку. У нашій країні близький до стандартів європейської асоціації підхід запроваджено тільки у Вінниці. Вкрай важливо, щоб швидка допомога могла справді дуже оперативно доправити людину з ознаками інсульту в заклад, де можуть надати допомогу. Є поняття терапевтичного вікна, коли всі дії й препарати ефективні лише протягом певного часу. За вітчизняними рекомендаціями, які, можливо, незабаром будуть переглядатися, це 3 години, за європейськими – 4,5. Це означає, що протягом щонайбільше 4,5 годин з перших проявів недуги треба привезти людину в лікарню, провести діагностику, комп’ютерну томографію й почати тромболітичну терапію.

Торік ми провели один тромболізис – і дуже вдало. Це буквально диво! Людина вже не рухала рукою і ногою, була непритомна, а після введення засобу через півтори години мала повне відновлення всіх функцій. Інакше залишилася  б глибоким інвалідом…

Наразі в нашому Центрі немає площ для інсультного блоку. Хоч вже закупили на цей рік тромболітичні засоби. Вони дуже дорогі – для терапії треба два флакони тромболітика, один коштує 800 євро. Але це неймовірно ефективний засіб.

– Ви ще й фундатор «Карпатських читань» – щорічної конференції української Асоціації боротьби з інсультом. Наскільки це ефективний захід, адже маєте багато клопотів з організацією, чималою кількістю учасників?

 – Асоціація – найбільш активна структура, яка для боротьби з інсультами об’єднує медиків і не тільки. Багато робиться для профілактики. Готуємо журнали, де багато корисної інформації, сам читаю їх із задоволенням і великим зацікавленням – про дослідження щодо нових ліків, вплив способу життя на профілактику захворювання. І «Карпатські читання», знаю, мають дуже добру репутацію. Почали ми зі 140 делегатів, востаннє, влітку,  уп’яте вже, – приїхало 520. Особливо відзначають, що хоч їхати далеко, але роблять це радо – мають багато потрібної інформації, при тому що немає банально рекламної промоції певних препаратів і засобів ораторами від фармацевтичних компаній. Ми поставили цьому заслін.

– Ви, як лікар, багато вчилися за кордоном. Чи є ще таке, що хотіли б пізнати?

– Вчитися треба все життя. Хто вважає, ніби вже все знає, зав­тра відстане.

14 років частину своєї відпустки я проводив при клініках за кордоном. Дивився операції, вчився. Бо в нас не тільки не було, де подивитися, як проводиться певна операція, а й можливості про це прочитати. Вперше побувавши у США, привіз понад 3 тисячі ксерокопійованих сторінок з різних книг, атласів…

Хочу ще побачити одну з дуже рідкісних операцій при епілепсії, її навіть у клініці Бонна, яка спеціалізується на допомозі саме таким хворим, роблять 4–5 у рік. Маю домовленість, що вони підберуть кілька випадків і поїду.

Втішає, що у нас у Центрі вчаться не тільки наші студенти й молоді колеги, а й приїздить багато нейрохірургів. Днями будуть лікарі зі Львова й Тернополя. Були з Донецька, Києва, Черкас, Полтави, Чернігова. Вони беруть участь у наших клінічних конференціях, розборі операцій, які проходять щодня.

Взагалі, маємо дуже серйозну систему аналізу: щодня, крім вранішньої п’ятихвилинки, проводимо ще один клінічний аналіз – о 14 годині обговорюємо випадки, щодо яких плануємо операції наступного дня. Все це в нашому конференц-залі, з мультимедійними зображеннями. Таку схему роботи я бачив на Заході і переніс у нашу практику. Щоп’ятниці проводимо конференцію, на яку виносимо складні клінічні випадки й огляд якоїсь важливої проблеми неврології або нейрохірургії – хтось із співпрацівників доповідає суть проблеми, робимо ревю нової літератури. Іноді третім пунктом заслуховуємо промоції фармацевтичних компаній про нові препарати.

Зазвичай у лікарні представники фармфірм приходять на 5-хвилинки, а коли у лікаря починається робочий день, то він думає про пацієнтів, що має робити, і не дуже слухає. А ми «засідаємо» наприкінці робочого тижня, у п’ятницю, з обіду, і ця система дуже ефективна. Двічі у нас була ситуація, що приїздили представники відомих іноземних компаній і, послухавши наші виступи щодо перших пунктів порядку денного, казали, що вони не готові доповідати на такому ж рівні, після додаткової підготовки приїдуть ще раз. Настільки високий рівень знань нашого колективу.

– Дуже часто в ЗМІ, особ­ливо на телебаченні, бачимо повідомлення про складні випадки, хворих, які потребують лікування за кордоном. Чи відслідковуєте їх і чи допомагаєте таким людям?

– Часто знайомі розказують, що бачили на ТБ сюжети про неможливість надання допомоги в нашій країні. Цікавимося, пробуємо знайти цих пацієнтів, запропонувати свою допомогу. Дуже багато пишуть нам – знаходять через сайт Центру, щотижня – 7–10 мейлів з різних куточків України і навіть Грузії, Молдови, Росії: просять поради, чи можемо допомогти. Більша частина з них таки потрапляють до нас – на консультацію або лікування.