Щоб розвіяти димову завісу політичної риторики довкола нещодавно підписаного президентом Закону про референдум, найперше варто би відповісти на питання, кому це вигідно.
І тут зринає постать Віктора Медведчука, який уже понад півроку «заспамлює» всю державу рекламою: «Країною керуєш ти, а не ті, кого ти вибираєш».
Закарпаття ж для київського адвоката – край особливий: звідси він прийшов у велику політику і залишив тут помітний, хоч і не зовсім чистий слід.
Гарний імідж і брудні методи
Уперше на політичному обрії України Медведчук з’явився 1994-го, коли, як співзасновник фірми «Бі-Ай-Ем», програв парламентські вибори в Києві, а також коли брав активну участь у президентській кампанії на боці Леоніда Кравчука і знову зазнав фіаско. У радянський час Медведчук входив до обраного пулу адвокатів, тісно пов’язаних зі спецслужбами, й «засвітився», як призначений державою захисник у кількох резонансних процесах над літераторами-дисидентами Юрієм Литвином, Василем Стусом, а також директором Чорнобильської АЕС В’ячеславом Брюхановим.
Одразу після проголошення незалежності Медведчук разом із братами Суркісами, Богданом Губським та ще трьома співзасновниками (так звана семибоярщина) створив уже згадану фірму, яка спеціалізувалася на відкритті валютних рахунків за кордоном, сприяла організації підприємств в офшорних зонах та придбанню нерухомості за кордоном, що також не могло відбуватися без тісної взаємодії зі спецслужбами.
Але так сталося, що в публічну політику В. Медведчук потрапив через Закарпаття лише 1997 року. Після поразки Кравчука київський олігарх і закарпатський «губернатор» Сергій Устич мали спільну проблему – здобути довіру нового президента Леоніда Кучми. І об’єднав їх Іршавський виборчий округ. Устич за рахунок киянина хотів позбутися своїх запеклих конкурентів – Віктора Бедя й Сергія Ратушняка, а Медведчук діставав лояльний до нього регіон. Варто зазначити, що ніхто з краян тоді не знав справжнього обличчя київських варягів, а зовні вони справляли приємне враження. Привабливі ідеї європейської соціал-демократії, опікування улюбленим футбольним клубом – київським «Динамо», позитивний імідж освічених, успішних бізнесменів на тлі містечкових чвар викликали симпатії. Навіть Ратушняк 1997 року співав дифірамби Медведчуку. А через рік СДПУ(о) чекав повний тріумф на Закарпатті, завдяки якому вони стали парламентською партією. І все це відбулося винятково за рахунок місцевої еліти, котра радо агітувала за киян. Григорій Суркіс навіть жодного разу не відвідав Мукачево, звідки балотувався мажоритарником. Хоча столиця, напевно, краще знала своїх олігархів, адже Суркіс відчутно програв Олександру Омельченку в боротьбі за посаду мера 1999 року, незважаючи на шалені витрати.
Гра Ющенком
Однак у Медведчука були більш грандіозні плани – підкорити всю країну. Спочатку моделювався варіант такого собі українського Путіна в особі досвідченого гебіста Євгена Марчука. Але щось там не склалося, можливо, Медведчук сам захотів грати головну роль, тому вирішив підтримати поки що чинного президента Кучму, а відтак – стати його спадкоємцем. Тим часом за сприяння Медведчука на Закарпатті стрімку кар’єру зробили молоді амбітні Віктор Балога й Іван Різак, ставши відповідно «губернатором» і його першим заступником.
Відразу після президентських виборів 1999 року некомуністична парламентська більшість вирішила зійтися на прем’єрстві авторитетного банкіра Віктора Ющенка, оскільки країна стояла напередодні фінансового краху й треба було знайти людину, якій би повірили кредитори. Взяв у цьому участь і В. Медведчук, який згодом навіть очолив парламентський переворот, що відсторонив комуністів від керівництва Верховною Радою.
Але розрахунок у кожного був свій. Очевидно, олігархи вважали, що не дуже властолюбний, «м’який» Ющенко швидко спалиться на прем’єрській посаді й можна буде перебрати управління в свої руки. Медведчук навіть запропонував Кучмі 2000 року організувати референдум, який фактично знищував парламент як самостійний орган влади і перетворював депутатів на маріонеток президента.
Завдяки маніпулятивним питанням й «активності» влади вдалося навіть зібрати «радянську» підтримку за всіма пунктами на рівні 95–97 %. Але не так сталося, як гадалося.
Віктор Ющенко запросив до уряду Юлію Тимошенко, і вони разом заходилися трощити тіньові схеми, які вибудовувалися роками. Суркіс, що володів значним числом обленерго, почав зазнавати великих утрат. З офшорних зон стали повертатися в країну величезні капітали, і до людей прийшли зарплати грішми, а не «валянками». Припинився бартер, і виявилося, що цілком можна не вимикати світло, якщо менше красти. Юлія Володимирівна добре знала всі больові точки тіньового бізнесу, адже сама з нього виросла.
Та найстрашнішим для Медведчука виявилося те, що рейтинг Ющенка стрімко зростав, перетворюючи прем’єра в найвірогіднішого майбутнього президента.
Здобув Віктор Андрійович і неабияку підтримку на рівні регіонів, зокрема на Закарпатті. Команда Віктора Балоги, що вирізнялася економічним мисленням, радо пристала на такі зміни й почала руйнувати тіньові схеми в державному управлінні. Зокрема, це вилилося в дещо наївну кампанію «департизації» державних органів, з ініціативою якої виступили «губернатори» всіх областей.
Тобто вони хотіли, щоб чиновники керувалися у своїй діяльності законом, а не вказівками партійних вождів. Майстром саме тіньового управління й виступав Медведчук, ініціативу ж губернаторів підтримували, правда, досить боязко, Леонід Кучма й Володимир Литвин.
… і Кучмою
На Закарпатті в прямому герці зіткнулися два світогляди – комсомольсько-чиновницький, який уособлював Іван Різак, та підприємницько-діловий, котрий представляв Віктор Балога. Одне слово, за рахунок детінізації як економіки, так і суспільного життя, Україна почала вибиратися з пут феодалізму й ставала реально незалежною державою. Олігархи зчинили ґвалт. Медведчук, відкинувши всякі маски, став головним натхненником відставки Ющенка, а заодно й непокірного Балоги. Але потрібно було приструнити й президента, тому на світ Божий виринув касетний скандал.
Сьогодні лише дуже наївні можуть сумніватися, що історія із записами була спланованою розробкою спецслужб, метою якої став не так персонально Кучма, як державний суверенітет України. І верхівка якої країни в цьому зацікавлена, також не секрет. А Віктор Медведчук – активний учасник цього всього.
Спочатку, ніби спеціально під скандал, він створює газету з чітко помітною імперською ідеологією – «2000», яка активно скандал розкручує. У перші тижні есдеківський «Інтер» також надзвичайно завзято висвітлює подробиці записів майора Мельниченка. І лише коли президент опинився у світовій ізоляції й під загрозами акцій «Україна без Кучми», В. Медведчук пропонує йому послуги кризового менеджера. Відтак Ющенка – у відставку, нейтралізовано власну опору глави держави (Володимир Литвин, Юрій Кравченко, Леонід Деркач), а Віктор Медведчук стає головою Адміністрації з прирученим Кучмою.
Проте не вирішена головна проблема. Рейтинг Віктора Ющенка не лише не впав, а продовжував рости. «Наша Україна» перемогла на парламентських виборах.
А з особистим рейтингом у В. Медведчука ніяк не складалося. СДПУ(о) 2002 року програла навіть Закарпаття, за яке зухвало брала повну відповідальність. Не спрацьовував як слід й адмінресурс, що показали вибори у Мукачеві. Тобто гебістські технології, які чудово зарекомендували себе в Росії, в Україні не проходили. Тоді тактичний напрямок був розвернутий на 180 градусів – від зміцнення одноосібної влади президента до її розмиття через перетікання повноважень до парламенту й прем’єра. Для цього запропонували конституційну реформу.
Утім насамперед треба було досягти домовленості з великими кланами. І вона стала реальністю. Представник найбільшого – донецького – очолив уряд і ставав кандидатом у президенти, але натомість усі – разом із комуністами й соціалістами голосують за Конституційну реформу, що фактично нівелює посаду глави держави. З першого натиску в парламенті вона не пройшла, а була запроваджена як форма компромісу вже під час Помаранчевої революції.
У пресі дуже багато йшлося про зловісну роль Медведчука в президентській кампанії 2004 року. З ним пов’язують і відвертий шабаш у Донецьку, коли туди не пускали прихильників Віктора Ющенка, і члена СДПУ(о), а тепер громадянина Росії Володимира Сацюка, на дачі якого отруїли кандидата в президенти, і таємний сервер у ЦВК. Його ж люди відзначилися й у Сваляві, коли там побили львівських студентів, та на ужгородському стадіоні «Авангард». Але фактом залишається те, що прямо свідчити проти В. Медведчука ніхто не наважився, хоч багато його підлеглих пройшли через судові процеси. Однак з публічної політичної арени Медведчук зник. Тим паче, що його блок із красномовною назвою «Не ТАК» з тріском провалив вибори 2006 року.
Проте наслідки діяльності Медведчука залишилися, і та гризня в помаранчевому таборі, що почалася з 2005 року, багато в чому спричинена політичною реформою. Вміло використовуючи надмірні амбіції й жадобу влади Юлії Тимошенко, В. Медведчук сприяв налагодженню її стосунків з В. Путіним, щоб протиставити Віктору Ющенку.
Гримуча суміш
Саме Медведчука називають головним натхненником «ширки», коли ПР і БЮТ уже майже домовилися про конституційні зміни й скасування прямих виборів президента. А його учні Андрій Портнов і Валерій Писаренко, тодішні члени БЮТ, а нині – Партії регіонів, є авторами цих трансформацій. Не обійшлося без В. Медведчука й під час підписання сумнозвісних газових контрактів, за що тепер відбуває покарання Юлія Тимошенко. Бо, вміло граючи на марнославстві й амбіціях, цей неперевершений майстер інтриги добивається своїх цілей не через відкриту політику, а шляхом змов і підбурювань.
І ось тепер історія з референдумом. Для якої конкретної мети він потрібен владі – не зрозуміло. Ясно, що здобути конституційну більшість у нинішньому парламенті неможливо, тому Віктора Януковича спокусили плебісцитом, до того ж у формі, коли він сам, навіть без Конституційного Суду, може формулювати питання. Але навряд чи гарант розуміє, наскільки небезпечно гратися з такими речами.
Приклад останньої передачі в Савіка Шустера, коли більшість одночасно голосує і за входження до Митного союзу, і за Євросоюз, – є цьому свідченням. Народ не може бути експертом у всіх речах, і використовувати його «потемну» – верх цинізму. Така властивість притаманна Віктору Медведчуку, якого видає надмір честолюбства. Коли він не втримався, щоб не дати в телеефір свою зустріч з Путіним у Криму на власній дачі, ми побачили типового феодала, для якого народ – це просто челядь для обслуги.
До речі, так само Медведчука не змогли сприйняти європейські соціал-демократи, коли він прилітав зустрітися з ними на власному літаку. І річ тут не в багатстві, а в ставленні до нього і власної країни. Бо ніхто не засуджує Білла Гейтса, а от до Саддама Хусейна вже інші емоції. Тим більше, коли для власного самозвеличення у м’ясорубку протистояння політики готові кинути весь народ. Та ще й на догоду сусідній державі.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.