Байдужість і гроші зробили вибори на Закарпатті

Результати голосування за представників у Верховній Раді на Закарпатті стали цілковитою несподіванкою. Судячи з них, краян цілком влаштовує нинішня влада, і вони хочуть, щоб донеччани керували Україною й далі. Принаймні третина земляків точно хоче.

Завдяки цьому наша область стала єдиною на Пра­вобережній Україні, де перемогла Партія регіонів, і на карті голосування різко виділяється блакитним кольором. Можна, звісно, зауважити, що коли сумувати результати трьох головних опозиційних сил, то пе­ремогли вони, здобувши майже половину голосів. Однак залишається фактом, що ПР, як окреме політичне утворення, перемогла. 

Що змінило думку закарпатців?

Як так сталося, пояснити важ­ко. Майже всі соціологічні дослідження як місцевих, так і приїжджих компаній – і відкриті, і закриті, – віщували Партії регіонів провал: третє місце за партійними списками (після «Батьківщини» й УДАРу) та максимум один мандат у мажоритарних округах. Результати голосування (хоч поки що електронні на сайті ЦВК, а не офіційні): перше місце ПР – за списками і три перемоги в мажоритарних округах.

Така невідповідність опи­тувань і реальних підсумків можлива з двох причин. Чи то соціологічні компанії цілком розучилися працювати, чи ігнорують справжню соціологію й повністю перемкнулися на задоволення тих, хто їх наймає. Або ж в останній тиждень чи навіть кілька днів до 28 жовтня трапилося щось таке, що кардинально змінило електоральні вподобання закарпатських виборців.

Стосовно соціологічних опи­ту­вань, то важко віриться, що помилялися всі. В ЗМІ області справді точилася «війна рейтингів», і кожен віддавав перемогу «своєму» кандидату, однак працювали не лише місцеві соціологи, яким у нас останнім часом заведено не довіряти. Дослідження провадили також серйозні загальноукраїнські фірми, як-от GFK чи «Рейтинг», котрі стали відомими завдяки своїй точності. Дані цих компаній, можливо, й відрізнялися від місцевих, але не надто суттєво. Принаймні вони точ­но не прогнозували такого успіху Партії регіонів.

Щодо причин, які могли перевернути підсумковий результат, то доводиться знову згадувати численні повідомлення про підкуп виборців. Це підозрювали давно, про масове роздавання грошей заговорили, називаючи конкретні суми (близько 200 грн за голос), приблизно за два тижні до дня волевиявлення. За тиждень про «задобрювання» електорату вже кричали вголос як журналісти, так і представники партій і громадських організацій. Не вистачало головного – реальних доказів підкупу, впійманих на гарячому порушників закону, дзвінків до міліції і відповідних заяв. 24 звернення в правоохоронні органи все ж були, і кілька справ передано на розгляд прокуратури. Але перспектив ці справи майже не мають, бо засновані переважно на підозрах про скоєння злочину.

Задовольнитися малим

Та попри те, що ні в кого нема сумнівів у масовому підкупі, це не єдина причина поразки опозиційних сил на Закарпатті. Скажімо, політолог Віктор Пащенко переконаний: роздавання грошей впливає на рішення виборців десь на 25 %, а отже, – були й інші чинники.

Наприклад, пасивність лідерів опозиційних партій в області. У день виборів як представники «УДАРу», так і «Батьківщини» не зробили майже нічого, щоб відстояти свої голоси. Так, до обіду вони ще повідомляли про випадки підкупу в Ужгороді: на­зивали конкретні прізвища депутатів міськради від Партії регіонів і номери машин, на яких «закрутили» свої «каруселі». Однак у жодному випадку справа не дійшла до виклику міліції й заяв про порушення.

«Батьківщина» взагалі найбільшу проблему побачила в тому, що її авто з екраном вигнали з площі Театральної. Чо­мусь заступник мера Ужгорода Юрій Беляков причепився до «об’єднаних опозиціонерів» з вимогою звільнити площу, бо машина пішоходам заважає. Беляков, може, й неправий, а також грубіян (кажуть, обізвав колегу-депутата поганими словами), але цей випадок точно не міг вплинути на результати голосування.

А вже після обіду прес-служби партій взагалі припинили повідомляти про будь-які порушення виборчого законодавства – лишили все напризволяще. 

Безумовно, далася взнаки традиційно низька явка виборців в області – ледве більше 50 % – і місце серед аутсайдерів за цим показником в Україні. Якщо врахувати, що «заряджені» матеріальним стимулом люди точно пішли голосувати, вдома (бо холодно) залишилися якраз ті, хто теоретично мав підтримати демократичні сили. Чому обласні організації бодай не спробували мобілізувати свій електорат, не закликали прийти на дільниці, щоб не дозволити переважити голосам проплачених земляків, – питання. Втім – риторичне, зважаючи на те, як поводилися лідери обласних організацій «Батьківщини» та «УДАРу».

І Валерій Лунченко, який лише два роки тому очолив обласний «Фронт змін», а доти був мало відомий за межами Хустщини, і Валерій Пацкан, котрий у політиці кілька років, відколи очолив «УДАР» на Закарпатті, – в прямому ефірі на каналі «Тиса-1» були налаштовані абсолютно миролюбно й не надто наголошували на випадках підкупу, залякування чи іншого. Були задоволені тим, що на спинах своїх політичних лідерів «в’їхали» до Верховної Ради.

До речі, цікаво, скільки краян узагалі знають, хто такі Валерії Лунченко та Пацкан? Це наші нові нардепи, які не захотіли жорстко відстоювати свою правду і по-справжньому за перемогу не боролися. Розвішати по області білборди, надрукувати листівки з обличчями лідерів – не надто видатне досягнення. Захистити свої результати – значно суттєвіше.

Тому говорили про порушення в прямому ефірі переважно громадські діячі та журналісти, намагаючись, між іншим, переконати насамперед опозиціонерів, що в дурні пошили саме їх. Марно. Апогеєм стала відповідь мера Віктора Погорєлова на заяву про те, що студенти фотографували бюлетені в кабінах голосування: «Там було дуже темно й вони підсвічували собі». На дільниці в гуртожитку № 4 студенти «насвітили» Партії регіонів аж 290 голосів і принесли їй тут перемогу! Тій самій політичній силі, представник якої, Дмитро Табачник, крутить освітою в Україні, як йому заманеться. Назвати таке голосування плямою на закарпатському студентстві – нічого не сказати.

Три на три

Що стосується результатів у мажоритарних округах, то перемогу на кожному з них можна пояснити.

В Ужгороді незаперечним переможцем став директор «Закарпаттяобленерго» Василь Ковач: найближчого конкурента – Сергія Ратушняка – він обійшов майже на 12 %. Павло Чучка, який позиціонувався як найсильніший опозиційний кандидат, опинився на  третьому місці. Поразку демократів в ужгородському округу пов’язують насамперед із тим, що надто багато цих демкандидатів пішло на вибори. І Ростислав Буланов («УДАР»), і Андрій Сербайло («Батьківщина») відмовилися навіть припускати, що знімуться на користь Павла Чучки. Останній, звісно, також не розглядав для себе такої перспективи.

Тож непередозування політичними амбіціями продемонстрував лише Володимир Смоланка, який закликав підтримати Чучку. Інші переконували, що мають шанс на перемогу. Андрій Сербайло, інколи складалося враження, взагалі витав у хмарах і на кожне питання, чи може знятися, відповідав, як заведений: «Мене підтримала сама Тимошенко, я офіційний представник «Батьківщини», Центр Разумкова стверджує, що я лідер соцопитувань (ЦР не проводив такого опитування. – Авт.)». Ба більше – навіть після завершення голосування представник Сербайла заявив, що, за їхніми даними, Андрій Андрійович перемагає з 26 % голосів! На репліку, мовляв, мусите так говорити, бо перебуваєте в його команді, чоловік кивнув головою.

Ростислав Буланов неодноразово стверджував, що своєю кандидатурою поступиться на користь сильнішого кандидата, однак, коли за два тижні весь Ужгород прикрасили його портретами з Кличком, стало зрозуміло – не зніметься. Відмову від власних слів пояснив відданістю партії, яка такого дозволу не дала. Якщо сумувати голоси, набрані всіма трьома представниками опозиції, виходить 35 %, тобто єдиний кандидат теоретично міг обійти провладного. Звісно, впевнено стверджувати, що всі, хто підтримав Сербайла, автоматично підтримали б і Чучку, не можна. Та однаково ці вибори залишаться в історії такими, коли перемогу здобув представник влади, бо люди, які претендують на звання «демократа», не домовилися між собою.

В окрузі № 69 ситуація була найбільш передбачуваною й склалася так, як усі й думали. У Вік­тора Балоги просто немає гідних суперників на Мукачівщині, тому він і переміг без надзусиль, набравши 50 % голосів та обійшовши найближчого переслідувача на 37 %.

А ось результати в наступному окрузі – № 70 – ще одна велика несподіванка. Тут було найменше в Україні кандидатів – троє. І боротьба точилася між регіоналом Михайлом Ланьом і представником «Батьківщини» Олександром Кеменяшем. Результат голосування вражає: Ланьо набрав понад 60 % та обійшов Кеменяша на цілих 25 %. Уважають, що представника опозиції згубила насамперед самовпевненість, мовляв, надто рано п. Олександр повірив у власну недосяжність і розслабився. Між тим, провладний кандидат був налаштований більш ніж серйозно. Про це свідчать і повідомлення про купівлю голосів, і побиття агітаторів Кеменяша на Мукачівщині, і, зрештою, те, що Ланьо перекривав дорогу автомобілю Віктора Балоги. У день голосування «прихильники» Ланя активно закликали людей іти на дільниці й підтримувати їхнього кандидата. Як висловився один зі спостерігачів, що працював у цьому окрузі: «Стільки п’яних людей зранку я не бачив ніколи в житті».

Округ № 71 виявився найцікавішим щодо конкурентоспроможності кандидатів. До останнього залишалося незрозумілим, хто здобуде перемогу: регіонал Степан Деркач чи представник Єдиного Центру Павло Балога. Тривалий час лідирував провладний висуванець, утім відірватися не міг, а згодом узагалі втратив першість. Після оброблення 100 % бюлетенів виявилося, що народним депутатом став Павло Балога, який випередив конкурента приблизно на тисячу голосів.

Тячівщина і Рахівщина (округ № 72) у виборі не сумнівалися. Василь Петьовка (Єдиний Центр) не залишив каменя на камені від амбіцій свого конкурента Михайла Шелевера (Партія регіонів) – майже 55 % набраних голосів і 22 % відриву. Ставка провладного висуванця на те, що він місцевий, Тячівський, та ще й голова РДА, – не зіграла. Очевидно, надто погана в нинішнього керівника району репутація серед земляків. Не допомогли ні білборди, на яких відомі мешканці округу – хотіли чи ні – висловлювали свою підтримку регіоналу, ні застосування адмінресурсу.

Найбільшу ставку регіонали робили на свого представника в окрузі № 73. Оскільки сам очільник області Олександр Ледида не міг брати участі у виборах, то успіх його першого заступника Івана Бушка мав засвідчити  Києву, що влада на Закарпатті має популярність. Тому на кампанію Бушка були кинуті найбільші ресурси, а боротьбу він нав’язав максимально жорстку. Округ був переповнений рекламою Бушка, він дивився на людей в буквальному сенсі з кожного стовпа. Штаб провладного висуванця не гребував чорним піаром, обливаючи опонентів (насамперед Івана Балогу) брудом, вигадуючи на рівному місці численні байки про порушення. Крім того, Бушко зробив акцент на тому, що є виноградівцем, а тому райцентр має підтримати свого земляка. Зважаючи на те, що саме на Виноградівщині зосереджена більшість виборців округу, від їхньої максимальної підтримки залежав підсумок. Зрештою, запустили тут і останній аргумент – фінансовий. Завдяки всім цим факторам Бушко здобув майже на 4 тисячі голосів більше.

Таким чином, до Верховної Ради з мажоритарних округів пройшли три представники Партії регіонів і стільки ж – Єдиного Центру. Крім того, за партійними списками парламент поповнять Сергій Мошак, Валерій Лунченко, Валерій Пацкан та Іштван Гайдош.

Підсумовуючи, залишається сказати, що, хоча спостерігачі й не зафіксували серйозних спроб сфальсифікувати волевиявлення, чесним і справедливим його назвати точно не можна. Чи будуть у нас колись по-справжньому демократичні вибори, сказати важко. Сподіватимемося, що партії й окремі кандидати врахують помилки й наступного разу зуміють відстояти власні результати.