Арт Антонян – потрібно рухатися вперед!

Він (Арт) завжди мені нагадував одного з кумирів. Подивіться на фото – чим не наш улюблений Майкл. Але не вистачало сміливості, сказати Арту про це! Він поїхав, а я так і не встигла з ним ближче познайомитися. І прийняла як даність – талановиті люди – мають рухатись вперед. Лише моя кума Таня щоранку нагадувала мені про нього щебечучи в обидва вуха: «Арт такий… Арт.. такий..!» Тепер для мене він живе у ФБ і в Москві. Красивому  і неоднозначному місті, де я не була уже 8 років, але яке мені дуже близьке по духу.

Про талант, Батьківщину, поезію, кохання, ностальгію і, звісно, про Москву – про все це в інтерв’ю з витонченим і загадковим, розумним і  сміливим екс-ведучим ранкового шоу «Ранок на Тисі» виробництва Закарпатської обласної держтелерадіо компанії, журналістом Артуром АНТОНЯНОМ.

–         Мені цікаво дізнатися про тебе усе…

–         Я народився 26 січня 1981 року у Бурятії (Росія), недалеко від кордону з Монголією.

–         Де твій дім? І Батьківщина?

 –  Мій батько 27 років прослужив у радянській, а потім – українській армії. Ми їздили з країни у країну. Народився в Росії, потім – Вірменія, Азербайджан, Угорщина і Україна. У Вірменії та Азербайджані я майже не жив, туди більше у відпустки їздили, але кров та історія батьків, історія цих народів для мене рідні. Тому історичні Батьківщини – Вірменія та Азербайджан. В Угорщині пройшло дитинство, дуже щасливе і яскраве дитинство, тому ця країна для мене –  Батьківщина  мене-дитини. В Україні – юність і початок дорослого життя. Я люблю цю країну, сподіваюся, це почуття взаємне. Скільки всього там у мене відбулося, скільки мрій здійснилося, скільки почуттів та спогадів у мене залишилося від мого українського періоду. Але потрібно рухатися вперед. У кожного свій шлях. Я обрав на даному етапі – повернення на свою Батьківщину по народженню, в Росію.

 – Що ти робиш за кордоном?

 – Відповідь дуже проста – живу. «За кордоном» – цікава фраза. Для мене зараз я не за кордоном, я тут. А друзі, минуле життя – десь там, за дуже умовним кордоном. Адже я люблю, пам’ятаю і ціную всіх і все, що у мене було в Україні. А тут я просто живу і намагаюся, як і усі ми, чогось досягти. Досягти досить простих, але необхідних речей – душевної гармонії, творчої реалізації, фінансової стабільності і незалежності, врешті-решт – особистого щастя та кохання. Хоча майже всі ці «речі» не отримують, досягнувши чогось конкретного. Потрібно просто заслужити від Неба. 

 – Наскільки важливо для тебе реалізувати свою мрію?

 – Реалізація мрії – дуже химерна річ. Навіть сама мрія з часом стає інакшою. У мене є певні цілі, але я дорослішаю і те, чого мені дуже хотілося колись, здається мені вже не настільки важливим та необхідним. Добре, що людина не стоїть на місці. Думки і мрії трансформуються і набувають інших форм та образів. У мене є подруга, яка все життя прожила в Москві. Вона часом питає мене в електронних листах (ми не бачимося по півроку, хоч і живемо в одному місті): «Ну що, як Москва – підкорюється?» Я  завжди посміхаюся, коли переді мною ставлять таке запитання. Хіба в когось є конкретний план, як підкорювати цілі міста? Навіть одну єдину людину буває дуже важко підкорити, а тут мова про величезний мегаполіс. Я розумію, що вона має на увазі мою телевізійну кар’єру. Але ще й двох років не пройшло, як я тут.

–         Майже два роки? Час злетів дуже швидко. Кажуть,  навіть у такому мегаполісі роботу знайти непросто?

–         Я спочатку взагалі не працював, тому що важко простому іноземцю із валізою відразу знайти тут свій шлях. Неможливо просто прийти в Останкіно, зайти за кордони поліцейських з автоматами і попроситися працювати на ТБ. Але згодом все налагоджується і дорога знаходиться. У мене вже дві валізи J)). Пропонували й рибку в акваріумі, але я не погодився. Потім, коли буде своє житло… А зараз – є робота і це дуже добре. З минулого року я працюю у своїй сфері – телевізійній. Скажу чесно, дуже хочу ще й на радіо працювати. Завжди згадую роботу на закарпатській «Версії-ФМ». В Ужгороді я закохався і захворів радіохвилями. І вони знов будуть у моєму житті, я знаю.

 – В чому сьогодні сенс твого життя?

 – Життя таке різнобарвне. І для кожного з нас сенс в ньому – свій. Для більшості – діти і родина. Я поки що не думаю про родинні справи. Коли починаєш все з нуля, то потрібно спочатку встати на ноги і міцно на них стояти, аби потім вже взяти на себе відповідальність за інших. Мені батьки кажуть, що так можна і до пенсії дотягнути без родини, але я розумію їх жарти.

Багато хто бачить сенс у матеріальних речах. Я зовсім до них холодний. Ні, не скажу, що не думаю про нові речі і не купую. Але не потрібно до них ставитися більше, ніж до речей. Не варто впадати в крайнощі.

Якщо чесно, хіба може будь-яка людина відповісти точно на це питання? Людина завжди у пошуку, рухається вниз чи вверх, але – рухається. І ніхто ніколи не скаже у чому сенс.

Я намагаюся просто бути добрим до людей і, не буду приховувати, до себе. Мені іноді вдається бути хорошим до інших, до себе – рідше, але я працюю над цим.

А взагалі, я з тих людей, які, якби й знали у чому сенс життя, то ні за що не сказали б нікому. Це як із фільмом. Не люблю розповідати сюжет і просто ненавиджу, коли розповідають мені. Хай кожен доходить свого власного висновку.

 – Ти стільки їздив і бачив. Нові, красиві, цікаві, не схожі один на одного міста. Знайшлося уже те, де б хотілося жити завжди – місто твоєї мрії?

–         Це місто умовне. Головне, щоб у ньому були усі мої рідні та близькі, друзі та колеги. Ще головна якість цього міста – багата природа, не зіпсована людиною, чисте повітря та якісна вода.

Якщо ж казати про конкретні міста, то їх багато. Єреван – місто, у яке я хотів би повертатися періодично і просто губитися серед люду, дивитися на нього, придивлятися до нього, прислухатися до такої рідної, але разом із тим – «чужої» мови. Ужгород – місто, у яке я буду закоханий завжди. Там стільки приємних спогадів і думок, емоцій і хвилювань. Секешфехервар – місто дитинства. Прага, де живуть мої батьки і народилася сестра. Нью-Йорк – ще не дуже відоме мені місто, але це ненадовго… Хочу побачити і побувати у багатьох містах.

 – У цьому переліку Москви немає! Москва – місто твоїх можливостей чи випробувань?

 –  Москва – місто своєрідне. Але вона не має прямого впливу на долю людини. Так, це величезне місто, тому тут й можливостей більше. Але це не означає, що вони тебе або ти їх знайдеш. Має бути «вдача», яка впаде не з Неба, її потрібно заслужити. Це вже як раз про випробування. Скажу так, якщо не хочеш нічого досягти, то й не буде ніяких випробувань окрім  власної ліні  – підняти зад і щось зробити для досягнення мети. І повірте, я – не виняток. Скільки тижнів я просто пролежав на ліжку, риючись у власному «даху». Скільки разів вже опускав руки. Але, на щастя, це не перманентний стан. Піднімаєшся врешті-решт і даєш собі чарівного копняка під одне місце. Старий, але дієвий спосіб витягти себе із власної зони комфорту для того, аби через випробування отримати право на можливість. Складний процес.

–          У Москві ти уже свій чи ще чужий?

–         Я не втомлююся жартома наголошувати на тому, що я – провінціал. І мене чомусь така гордість за це бере. Я звик жити у різних країнах, містах і всюди бути своїм, але завжди – іноземцем. Часто кажу «у нас там», «у нас тут». Люди перепитують, губляться. Тоді пояснюю, яке місто чи країну я маю на увазі.

–          Як потрапив до Москви і через що довелось пройти?

–         Захотілося професійного росту. Думав поїхати до Києва, але захотілося чогось нового. Ще й подруга з Москви запропонувала у неї перший час залишитися, придивитися. Приїхав на днів п’ять, придивився і вирішив, що й у російських колег треба повчитися. Вчився. Зрозумів, що ми у себе «в провінції» величезну і професійну роботу робимо, багато чого можемо не гірше, а то й краще за столичних телевізійників, але не вистачає нам часто технічного обладнання і великих можливостей. Тут все це є. Що буде, не знаю. Але поки що комфортно себе почуваю.

–          В Ужгород повернешся?

–         Ніхто не знає, що і як буде. Але в Ужгород жити не планую повертатися. Проте, приїжджатиму ще не раз відвідати та обійняти друзів і колег, прогулятися набережною Ужа, посидіти там на лавиці, помріяти…

–          Що тобі дало Закарпаття?

–         Закарпаття дало багато. Не буду перераховувати. За 19 років життя там стільки всього назбиралося. Скажу лише, що я люблю Закарпатську область України, «рекламую» її у розмовах із новими знайомими і запрошую туди друзів.

–         Чого боїшся найбільше?

– Висоти – банальна відповідь, але боюся. Але у думках часто високо літаю. Боюся побачити, як страждають рідні мені люди. Взагалі боюся чужих страждань. А ще – людської байдужості. Проходив якось біля російського МЗС – величезна радянська будівля, з тих, що було кілька побудовано за часів СРСР із радянською символікою. Одну з цих відомих будівель можна побачити у фільмі «Москва слезам не верит». Стоїть ця велич, дорога шумить. В і з Міністерства йдуть люди. На тротуарі лежить чоловік (вже морозно на вулиці, майже зима). Видно, що людина, скоріше за все, п’яна. З будівлі виходить інший – поважний і дорого одягнутий чоловік. Він, ніби не помічаючи, робить крок над людиною на тротуарі, аби сісти у свою дорогу автівку. Наче це й не людина лежала під ногами. Це мене вразило. Боюся байдужості. В такі моменти згадую ужгородських колег зі студії «Експеримент» телеканалу «Тиса-1». Вони колись зробили справжній експеримент, чи багато людей будуть допомагати людині, якій раптом стало погано на вулиці. Чи то від непрофесійної ігри «актора», чи то від власної байдужості, але факт залишається фактом – я не допоміг й пройшов повз, крокуючи далі. Тепер, коли бачу людину, яка лежить на землі, хай навіть п’яну, телефоную у швидку.

–         С ким себе можеш порівняти: тварини, рослини?

–         Хочеться думати, що я вовк. Дуже люблю цих тварин. Є в їхньому образі дещо благородне, витривале, мудре, справедливе. Але зі сторони краще видно. Може й на папугу схожий, бо люблю і багато говорю. Може, ще якусь тваринку хтось назве. О, тільки згадав. Був у нас тренінг один. Майже усі люди присутні на ньому, які мене встигли вже трохи пізнати, на це питання «з ким асоціюється людина?» давали дві відповіді: сова і павич. Отже, люди бачать мене птахом. Сподіваюся, що ця асоціація все ж більше позитивна і не вказує на те, що я зарозумілий і пихатий. Принаймні, психолог пояснила так: розумна людина, із бажанням та вмінням показати себе. Але ж для цього і влаштовують тренінги – людей підтримувати і підбадьорювати, а не гнобити. Поганого нічого не скажуть. А я тут розмріявся про вовків. До речі, ніхто не здогадався, що й розум і вміння показати себе є у папуги. Кажу ж я… І чого це я такий впевнений у своєму розумі? Це вже інше питання…

–         Твої ідеали?

Ідеалів нема. Чесно. Мене навіть більше приваблюють антигерої. Є в них щось трагічне, але таке рушійне, якійсь поштовх до самозцілення, покращення, прогресу. Люблю людей, які зробили себе самі, досягнули багато чого, але залишилися «простими» та щирими.

– За чим, ким сумуєш?

– Сумую за друзями і колегами, які залишилися в Ужгороді. Але так по світлому сумую. Знаю, що люблять мене, а я їх дуже люблю. Постійно переписуємося, а от говорити по скайпу я чомусь не люблю. Мене потім такий сум бере… Краще переписуватися, а потім взяти і приїхати, обійняти і не відпускати кілька хвилин. А потім говорити, сміятися, сидіти на набці в Ужгороді, в затишних кав’ярнях. Сумую за сакурами, дуже мені їх тут не вистачає. Серце нило, коли знав, що зацвіли, а я не бачу, не милуюся ними. Сумую за видом з вікон моєї мукачівської квартири. А там гори і ліс. Сумую за можливістю на вихідні сісти з друзями в авто і поїхати за кордон.  Сумую за ранковими прямими ефірами на «Тисі-1». Дуже вже весела та гарна команда у нас була в редакції «ранкових пташок». А ще – сумую за українською мовою: Доброго р. Чесно. Не вистачає мені її. Іноді ходжу московськими вулицями і співаю українські пісні. Ходив у посольство документи робити, там ніхто мені слова українською не сказав. Напевно думають, вірмен з українським паспортом не може говорити українською. Сумно.

– Чого хочеш досягти?

– Хочу бути просто щасливим і щоб рідні були здорові. Хочу написати невеликий роман. Псевдо-інтелектуальна проза про людські залежності. Початок вже написано, точніше – перша частина. Їх має бути вісім. Коли допишу і чи допишу, не знаю, як Небо дасть. Не примушую себе писати, роблю це із задоволенням, коли є натхнення і вільних час.

Якщо ж про людське, земне… Не ставлю собі монументальних цілей. Не планую багато і далеко, але завжди є прості людські мрії. Наразі одна з них – поїхати взимку до Мексики. Там зараз живе моя українська сестра Яна (дуже близька подруга з університету). Якщо про роботу, то просто – не зупинятися і ставати ще більш професійним та універсальним на ТБ та радіо.

–         Творчість – хобі, чи талант???

Не знаю. Кажуть, непогана поезія у мене. А для мене – це необхідність. Іноді висловлюю думки і, особливо, почуття у римованій формі. Прозу теж пишу – невеликі розповіді.

Люблю іноді взяти футболку і розмалювати її спеціальною фарбою. Закриваюся у кімнаті, включаю музику і малюю, малюю… Таким чином стрес і поганий настрій «замальовую». Творчість завжди допомагає подолати внутрішню дисгармонію. Раджу усім арт-терапію.

– Дружба. Її розуміння.

– Дружба – важливіша за кохання. Тих, кого я кохав, вже не зі мною. Їх і мене вистачало максимум на два роки. А ті, з ким дружив – дружу і зараз. Не з усіма, авжеж. Але дружба сильніша за будь-який інший зв’язок, можливий між людьми. Хіба що – материнство, батьківство сильніші. Маю ще визнати й те, що – усіх, кого, колись кохав, несу у серці. Воно «велике», у кожного своє затишне місце.

Дякую за розмову, успіхів тобі, АРТЕ!