Що потрібно пройти, щоб тебе знали хоча б у межах міста? Як потрібно працювати, щоб твоє ім’я було в багатьох у пам’яті? Та як слухати, що ти бідна, бо працюєш продавцем, хоча це твій магазин? Про все це Аліна Лесик – власниця магазину «Йой», Ужгород.
У яких нішах працювала до того як створити власний бізнес?
Я закінчила економічний університет та працювала на заводі бухгалтером багато років. Згодом перекваліфікувалася і практикувалася 2,5 років як програмістка в Києві. Потім ще працювала баристою в Тотемі. У другу зміну. Приходила о 7 ранку, відкривала все, а ввечері – навчатися. Це була юнацька справа. У 2014 році, коли усі такі речі (продаж молодіжного одягу) були на «хайпі». У 2015 я все кинула, відкрила магазин і повернулася в Ужгород.
Чи була у тебе підтримка матеріальна і кошти для стартапу?
Частково. Коли була програмістом, заробляла багато грошей (сміється). Відкривали Йой самі. Але для старту не вистачало суми орієнтовно 900 доларів. Батьки Колі (чоловіка) допомогли. Проте через три місяці ми відразу повернули їх.
Що тобі потрібно було для того аби відкрити магазин? Локація? Люди?
Ну, тут треба «бабки» і мізки. Зв’язки ти уже сам собі налагоджуєш. Їздиш по українських виставках, знайомишся із постачальниками. Тебе ніхто не знає, ти – «ноунейм». Пояснюєш чому мають співпрацювати саме з тобою: «ми перший в Ужгороді такий магазин» і все у тому руслі.
Коли ми тільки відкрилися, працював один зал (із трьох сьогодні). Там було орієнтовно 14 футболок, кілька худі, і, може, десь 7 пар шкарпеток. Це все. Середній зал був порожній, а в третьому – стояв стіл для настільного тенісу і телевізор. Усе, що бачать люди тепер, напрацьовувалося роками-роками-роками.
Яким чином ти переконала постачальників, що вони мають співпрацювати саме з тобою?
Є мережа українських магазинів «М’ясо». Вони дуже «мощні». І ось власники цих мереж – наші давні друзі. І просто порекомендували мене під «чесне слово». Тепер усе працює інакше: бренди самі до нас звертаються.
Чи була ти колись жертвою гендерних чи вікових стереотипів?
Мені було 26, це не занадто молодий вік. Бувало «закидували»: «Ой, ти «баба», та що ти там знаєш». І для того, аби розвіяти цей стереотип, мені довелося зробити багато (з перекладу на цензурні вислови – продемонструвати стержень).
В Ужгороді побутує думка, що ти амбасадор шкарпеткового бізнесу.
Продавець шкарпеток (сміється). Те, що у мене найбільше цього елементу гардеробу у місті – факт. Окрім цього, я ще амбасадор бананок (сміється). Насправді, не надаю такому значення, мене по-різному називали.
Плануєш запускати мережі Йой по Україні чи це радше один магазин для душі?
Я думала. Особливо останні роки 4. Чим «прикольний» Йой? У нас навіть київські закуповуються. Замовляють багато через Інтернет, переплачують доставку навіть попри те, що в столиці такого достатньо. Вони люблять наш магазин – тут є душа. Коли створювали, робили все власними руками: ремонти, полиці, вішаки для рюкзаків. Стояла до п’ятої ранку, усе фарбувала, прибивала. Чоловік та друзі доклалися не менше. От якщо і відкривати другий такий, то не знаю чи буде він такий прикольний. Ну це була така, фікс ідея. Але наразі із цими карантинами нічого не ясно, усе закривається.
Часто до твого магазину була застосована відверта критика? Кликали адміністратора чи менеджера?
Є одна смішна історія з моєю давньою знайомою. Вона така статна дівчина, заходить одного разу до мене в магазин і каже щось типу «Алін, ти ж така розумна дівчина була, стільки всього знала, а вже стільки років працюєш в оцьому магазині». Тримає мою руку та співчутливо дивиться в очі. А я відповідаю «Так, ось таке сумне життя у мене».
Ти плануєш розвивати Йой чи є бажання досліджувати щось інше?
Я б взагалі усе продала, поїхала в Таїланд. Віддала телефон, не мала б доступу до Інету і прикривалася листочками з пальм. Жила біля океану та природи, доглядала б за тваринками.
Тобто твоє призначення полягає в іншому?
Якщо чесно, я б хотіла бути хірургом, але вже стара для цього. Піду «відівчуся» 10 років, пройду усі практики й аспірантури, а там уже у самої будуть труситися руки. Тільки не від страху. Насправді, хочу допомагати людям. Може благодійністю, а може фізично якось, бо це у мене гарно виходить.
Рятувати «немодників» хорошими шкарпетками і худі?
Ну, наразі так (сміється). А далі подивимося.
Ірина Неменуща