Хронічна бідність – причина асоціальності

«Сытое брюхо к ученью глухо» – цю крилату фразу з популярного радянського мультфільму часто люблять повторювати, навіть не усвідомлюючи, наскільки ж вона не відповідає дійсності. Адже насправді все навпаки: ніхто не думатиме про навчання та освіту на порожній шлунок.

Звинувачуючи ромське населення в небажанні вчитися й розвиватися більшість із нас сильно не задумується над тим, а чому, власне, так відбувається? Простіше традиційно кинути стандартну фразу про ледачих злодіїв і далі зайнятися своїми справами. Звісно ж, насправді все не настільки просто. В даній статті ми спробуємо розібратися, чому роми хронічно, з покоління в покоління проживають в поганих умовах, ведуть напівголодне існування та не бачать виходу з цього замкненого кола.

Біда не в ледачості

Ми століттями проживаємо поряд з ромами, однак до сих пір більшість з нас сприймає їх через товстенний щит стереотипів і долати його ніхто навіть не намагається. Це стосується, зокрема, й умов проживання ромів – вважається, що всі причини від небажання змінюватися через ледачість. Як приклад цього наводяться історії окремих успішних ромів, які зуміли вирватися зі свого кола. Хоча в даному випадку це винятки, що підтверджують правило.
Одним з найважливіших завдань в інтеграції ромського населення справедливо вважається освіта. Безумовно, це так. Однак, про навчання ніхто не думатиме, поки не задовольнить свої базові потреби. Природне бажання всіх людей насамперед – подбати про фізіологічні потреби. Іншими словами спочатку ви думаєте про те, щоб забезпечити себе харчуванням, житлом, медичним обслуговуванням, після цього дбаєте про власну безпеку. Лише у випадку, коли ці потреби задоволені, виникає бажання здобути освіту й розвиватися.

Якщо ж левову частку всього часу забирає пошук їжі та задоволення базових потреб, людина просто не матиме можливості на розвиток так як абсолютна більшість закарпатських ромів нині проживають в умовах, які всі назвуть нестерпними.
Про це переконливо свідчить, зокрема, й моніторинг Благодійного фонду «Розвиток», який проводився спільно з Мукачівською міськрадою в липні цього року у місці компактного проживання ромів в Мукачеві.

Його результати виявилися очікувано невтішними – більшість ромів проживають в будинках з погано обладнаними комунікаціями – без каналізації, тепла й центрального водопостачання. Воду для пиття та приготування їжі люди змушені брати з відкритих водойм, через що зростає ризик захворювань на кишкові інфекції. А погана екологія сприяє поширенню таких хвороб як туберкульоз, дезинтерія, педикульоз, захворювання органів дихання тощо.

Коли їсти хочеш вже
За таких умов існування розмови підвищення освітнього рівня ромів залишаються балачками без шансів на втілення в життя.
Незважаючи на всі здобутки цивілізації, більшість людей у своїй поведінці керуються інстинктами. Для ромів, історично кочового народу, це тим більше притаманно. А інстинкти вимагають насамперед подбати про збереження життя – знайти їжу та забезпечити безпеку собі й близьким.
На запитання, що потрібно для достойного життя, більшість з нас вибудує логічний ланцюжок: потрібно добре вчитися, щоб здобути хорошу професійну освіту, це в свою чергу дасть можливість отримати високооплачувану роботу, яка дозволить жити на високому рівні.

Така схема абсолютно не діє за умов, коли про пошук їжі треба дбати уже зараз. Спробуйте уявити себе в ситуації, коли доводиться не їсти два тижні та усвідомлювати, що й через півмісяця ситуація не зміниться. Навряд чи ви думатимете про перспективи, які через 5-10 років дасть навчання. Базовий інстинкт примусить шукати вихід відразу – зокрема й збирати їжу в смітниках, жебракувати чи красти.

Наслідком хронічної бідності стає соціальна дезінтеграція. Люди, які довгий період часу неспроможні знайти роботу, врешті решт маргіналізуються, випадають із суспільства та деградують. Чимала кількість подібного контингенту серед українського населення переконливо свідчить, що це соціальна проблема, а не національна.

Тим не менше більшість із нас зі співчуттям поставиться до білого жебрака біля церкви, вважаючи, що виною його стану є важка доля, та водночас з ненавистю до такого ж жебрака ромської національності. Стереотипи кричать, що ром жебракує не тому, що не бачить інших шляхів виживання, а виключно через власне небажання працювати. Ті ж пояснення люди знаходять, коли бачать рома біля смітника чи читають про чергову крадіжку, вчинену представником цієї національності. На запитання, а як же ромам виживати, традиційно відкажуть: «Хай ідуть працювати!» або ж «Треба було вчитися – право на освіту у нас гарантовано Конституцією!».

Психологічна проблема
З одного боку таке право дійсно гарантоване, але пригадайте власний досвід, якщо доводилося вчитися в одному класі з ромськими дітьми. Найболючіше свою ізольованість вони відчувають саме в шкільному класі, бо бачать байдужість до себе вчителів та презирливе ставлення однокласників. Чи варто дивуватися, що через дуже короткий час діти просто припиняють відвідувати уроки?

Те ж саме стосується й роботи для ромів. На більшість професій їх просто не приймуть. І не лише через брак освіти, але й тому, що українці не бажають працювати поряд з ромами. «Я пропрацював 35 років, з яких 10 на заводі слюсарем. Але потім зустрів свою дружину і ми переїхали до Закарпаття. Тут я вже не зміг знайти таку роботу. При Союзі всі працювали, всі боялися не вийти на роботу, а зараз на тебе всім наплювати, – розповідає 58-річний ром Ондраш Ковач з Мукачева. – Раніше ти знав, якщо закінчиш хоча б училище, то точно матимеш роботу. Мене зразу направили працювати на завод. Мій син теж вивчився на слюсаря, але він не має роботи. При отриманні диплому йому сказали — тепер синку ти кваліфікований слюсар, йди шукай собі роботу. А хто рома візьме на роботу? От він зараз залізо і збирає, з того що не здасть робить якісь речі для дому. Я йому допомагаю як можу, я вже старий та дуже хворий. Пенсію не маю, бо я загубив документи, та й офіційно я не маю навіть мінімальних 15 років».

Тобто, їм можна розраховувати максимум на найменш оплачувану роботу на кшталт підмітальника вулиць. Звісно, такої зарплати бракуватиме, щоб утримувати родину на належному рівні. І коло хронічної бідності знову замикається.

Нині на ромів багато нарікають через «заробляння на дітях». Мова, звісно ж, про дитячі виплати. Багатодітні ромські родини, мовляв, отримують десятки тисяч на виховання дітей і живуть «як у Бога за пазухою». Це, м’яко кажучи, неправда. Достатньо провідати будь-який табір, щоб на власні очі переконатися – в основному вони проживають в таких самих умовах, як і до вказаних виплат.

Справа в тому, що хронічна бідність – це, окрім всього іншого, ще й психологічна проблема. Наприклад, більшість людей, які вигравали в лотерею великі гроші, дуже швидко їх витрачали – вони просто не вміли поводитися з такими сумами, які б ніколи не заробили просто так. Схожу ситуацію бачимо і з ромами.

Боротьба з бідністю
У світі державні та міждержавні структури борються зі злиднями вже давно. У 2000 році ООН прийняла програму по боротьбі з бідністю та загальному підвищенню рівня життя. Її ухвалили представники 189 країн, зокрема й Україна. Програма, розрахована до 2015 року, передбачає ліквідацію злиднів та голоду та обов’язкову загальну початкову освіту.

Також було ратифіковано Міжнародний Пакт про економічні, соціальні й культурні права, в якому, зокрема, в статті 11, враховано право кожного на достатній життєвий рівень, який включає достатнє харчування, одяг та житло. Країни-учасниці зобов’язалися вжити відповідних заходів для втілення права в життя.

В Європі питанням бідності на законодавчому рівні перейнялися ще раніше. Так, у 1996 році у переглянутій Європейській соціальній хартії, яка замінювала хартію 1961 року, стаття №31 гарантує право людини на житло. Стаття містить положення про достойне та доступне житло, зменшення кількості бездомних, політику по наданні житла найбільш вразливим соціальним групам та процедурі зі зменшення насильницьких виселень.
Зрозуміло, що на нормативному рівні боротьба з бідністю ведеться і в Україні. Зокрема, в ст.48 Конституції України передбачено, що кожен громадянин України має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло. На жаль, реально робиться зовсім мало. За різними оцінками, в Україні за межею бідності перебуває до 15% населення. І найбільш незахищеними соціальними групами, окрім пенсіонерів, є роми.

 Ця проблема також характерна для всіх ромів Європи. За даними ООН, оприлюдненими в 2012 році за межею бідності проживає понад 90% ромів материка, а початкову освіту здобули всього 15% представників цієї національної меншини. Проживає в Європі близько 10 мільйонів ромів, тобто 9 мільйонів – живуть та вирощують дітей у злиднях! ООН звернувся до керівництва європейських країн звернути увагу на цю проблему й докласти зусиль, щоб її вирішувати.

В статті «Десятиліття ромської інтеграції в Європі 2005-2015 та план дій України щодо приєднання до нього» президент Всеукраїнської спілки громадських організацій «Конгрес ромів України» Петро Григоріченко пише: «Рома – це не лише специфічна національна меншина. Рома, в першу чергу – громадяни України, а отже мають рівні права з іншими народами на отримання соціальної допомоги, соціальний захист тощо. Завдання полягає в тому, щоб створити умови для відновлення соціальної справедливості по відношенню до них». На думку автора держава повинна сприяти у отриманні всіма ромами, які потребують, матеріальної допомоги, сприяти багатодітним ромським сім’ям у отриманні державної соціальної допомоги, безперешкодному і своєчасному отриманню рома всіх видів матеріальної допомоги, покращенню системи соціальної допомоги представникам ромської національності різних вікових груп, подоланню проявів бродяжництва, безпритульності, жебрацтва в ромському середовищі тощо».

Підсумовуючи все вищесказане, доходимо висновку: хоча освіта й залишається головним «помічником» на шляху до інтеграції ромів в суспільство, роми не будуть вчитися, поки не вирішать свої базові потреби: харчування, нормальне житло та доступ до повноцінної медичної допомоги. Лише при їхньому вирішенні може звільнитися вільний час і виникнуть нові «фізіологічні» потреби: бажання вчитися та розвиватися.

Зрештою, роми самі усвідомлюють своє становище й сподіваються колись з нього вибратися, але… «Бідність для мене це… я не знаю, я завжди була бідною, я не маю з чим порівнювати. Вся моя сім’я завжди була бідною, – пояснює 24-річна ромка Еріка Ласло зі Сваляви. – Я вийшла заміж у 16 років, одразу ж народила дитину. Мій чоловік також із бідної сім’ї. В школу я ходила лише до 5-го класу, а потім перестала та й все. Чому перестала? Не знаю, якось не пішла раз, потім два, а потім взагалі перестала ходити. Ніхто мене не примушував. Я хоча б 5 класів маю, мій чоловік лише 3 (сміється). Роботи ми не маємо. Інколи мій чоловік їздить на заробітки в інше місто, але я завжди тут із дітьми. В мене їх троє. Думаю, що причина нашої бідності – тому що ми в школу не ходили, але я дуже хочу, щоб мої діти закінчили школу та мали інше життя і не були бідними».

Як зазначив Григор’єв Олег, юрист Мукачівського правозахисного центру: «Змінити ситуацію в ромському суспільстві можна тільки рухаючись паралельно. Вирішити матеріальні питання, розвинути соціальну інфраструктуру в таборі, підтримати рівень життя, допомогти отримати освіту й зрештою піти назустріч людям, які прагнуть вирватися із замкненого кола ізоляції».

За матеріалами Благодійного фонду «Розвиток».