Я програла

"Зі свого вікна Вінстон міг прочитати

написані елегантним шрифтом на білому фасаді

три партійні лозунги:

ВІЙНА – ЦЕ МИР

СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО

НЕЗНАННЯ – СИЛА"

Джордж Оруел, "1984"

Я програла. Так, програла. І хоча, якби мала звичку закладатися, то ставила б 10 проти 1, що з цього нічого не буде, і що їм це таки вдасться, мені справді прикро. Надія зберегти площу була основним рушієм. Крім того, що зло має бути покаране, і що не можна плювати людям в лице і вже не час, коли рішення виконуються в такий спосіб. Тим не менше, я була майже переконана, що разом із газоном Народної вони переїдуть трактором і сподівання на те, що таки спроможні на діалог з громадою та надію на здоровий глузд, що мав би таки бути притаманний легітимній владі. Але не можна було не спробувати. І нехай – програти. Але принаймні розуміти: зробила, що могла. А бонусом з’ясувалося: трактором переїхали ще й … ні, не людей, Боже збав. А ілюзії щодо простої людської порядності багатьох.

Так, ніхто не помер, Земля не зійшла з орбіти та небо не впало нам на голови, але кажу: програла. Бо щиро сприймала Народну як останню барикаду, рубіж, який будучи перейденим, засвідчить: чи може бути діалог, чи починаємо творити співпрацю влади і громади, чи можна мирними і навіть лагідними методами боротьби повпливати на нерозумне рішення, врешті, спільно креативити спільний простір – заради кращого життя. Врятувати частину свого міста, свого простору і своє право бути почутим. Навіть – не своє. Але право. Ні. Не можна. Люди тримали в руках квіти, на них пішли танком. Нема в нас Народної. І нехай вже зрозуміло, що цей "успіх" принесе (вже приносить) більше зла, ніж звитяги, я тихо сиджу на каменях знесеної барикади і пересипаю з долоні в долоню пісок….

Час підсумувати: знятий ґрунт на Народній оголив і нутро людей й можливості та методи владної машини. І – потенцію громади чи бодай тих, хто нині готовий і взяв на себе сміливість і відповідальність від неї виступати. Та те, що сталося, показало навіть не бойові можливості, а чимало з того, що відносимо до категорій людських. Але спершу – спершу це був не фронт. Активне протистояння почалося з кілків та екскаваторів, і саме воно відкрило шлюз для того, що полилося на людей. Тепер доведеться довго відмиватися. І аж ніяк не тим, на кого вилиті добрі відра (ой ні – цілі екскаваторні ковші, а то й самоскиди) бруду. А тим, хто його продукував. Про них – детальніше.

Думаєте, буду про Павлея? Ой, ні. Більше півроку тому його по-людськи попереджалося: не треба так затято обговорювати і захищати програшний проект і брати на себе весь "вогонь" – це буде "чревато". Не послухав. Що ж, тепер міцно закріпилися вирази "синдром Павлея", "павлеївщина", враження як про повного неадеквата, спроможного хіба що будувати агресивно-посередні проекти і такі ж численні коменти з многабукафф, зриватися у відповідь на аргументовані звернення тільки тому, що незгідний і до безтями закоханий у свій проект. Він був єдиним, але запеклим адвокатом проекту – що ж, це зрозуміло: своє ж дітище. І так тривало довго. Його можна б навіть поважати за таку відчайдушну в дечому позицію. Зворушує, втім, не те. А миттєва мобілізація інших. У певний переломний момент, коли було відчуто нарешті реальну небезпеку, шлюзи зірвало. Усе робилося грубо, неелегантно (бо ж по вказівці), але масовано і майже організовано. І тут уже … Ні, не страшно. Прикро. До псевдо-журналістики ми ще повернемось, наразі ж все іще можна назвати моїм улюбленим визначенням: це зворушливо.

Зворушує багато що – не дуже грамотні і такі, що не вміють аргументувати, коментатори, "заряджені" для продукування "моментів" на всіх сайтах. Але ж такі продуктивні! Школа Павлея, не інакше. Але це блідне із фантастичним у своїй красі й сенсаційності явищем – як на темі обстоювання реконструкції площі потоваришували наші колишній мер, чинний мер і ще чинний губернатор. 

Схоже, згадані персони свої штики зняли з усіх позицій . От тобі гендиректор облТБ (який і, вважається, генерує мегабайти тексту про "приховані мотиви" активістів, явні лише для нього, аби втовкмачити мантру про те, що протистояння – так, ідейне, а не політичне) особисто керує зйомками на площі. Прізвище Мещерякова в обговореннях називають серед тих, хто найбільш яскраво проявив себе в анти-журналістиці і кампанії дискредитації учасників "руху спротиву", щоправда, повагою тут і не пахне. Тут шкода не нас і не площу (ну, врешті, це лише газон-бетон), а молоденьку журналістку, якій дано вказівку наголосити, що протестувальників 20 (саме б це їй на думку не спало, бо лише побіжно нараховано 48 людей, і можна було б хоча б сказати, що нас 24, все ж лише 50% обману), а, по-друге – організовано запис коментаря підрядника, де він каже, що активісти пошкодили білборд із паспортом проекту. Активісти вмирають зі сміху – іронія не в тому, що в іншому коментарі Кіршенбаум визнає, що збрехав, а в тому, що про потребу встановити білборд він саме того дня дізнається від самих протестувальників – ну звідки ж фермерському господарству "Перепілка" (саме по собі вже анекдот) знати, як оформлюється будівельний майданчик?.. Навчений протестувальниками Кіршенбаум виготовляє білборд за тиждень, а молода журналістка починає кар’єру з того, що  стає автором інформаційної провокації. Що, певно, пам’ятатиме, разом і з тим, хто до цього доклався.

До слова, про людей і їх кількість. На реквієм зі свічками, після вікопомної суботи 5 жовтня, кадри з якої облетіли всю Україну, приходить значно більше людей – вже під кінець зустрічі нараховуємо 62-66, хтось уже пішов, а значна кількість співчуваючих чи задіяна у Справжньому Дні міста, чи вже слухає музику на Театральній. Бачачи людей зі свічками, міліціонери, що на чатах, викликають підмогу. Люди ж просто запалюють свічки, спілкуються й ідуть на концерт. Свідомо не зупиняюся на всіх віхах. Далі – більше. Цирк триває у судах. Ужгородці вже стогнуть від слова "Народна". ЗМІ, що в сфері впливу, активізувалися неймовірно. Газета екс-мера приділяє темі полосу. Власне, найбільше дістається Олегові Дибі: без змоги аргументувати по суті його просто "мочать", продукують особисті образи, до пулу "закоханих у реставрацію" на цій темі радо приєднується і сайт, який належить Волошину, як подейкують, нинішньому власнику "Корони". Здавалося б, людина, яка наголошує, що має смак до архітектури і художню освіту, не могла б підтримувати проект Павлея. Але, видно, узалежненість від влади більша, ніж хочуть визнавати. Та й із Дибою – давня ворожнеча. Найбільша ж іронія в тому, що його дружина підписала петицію проти реставрації Народної.

Водночас, окрім "своїх" ЗМІ із голослівними, проте рясними і розлогими публікаціями, проект не підтримує жодна жива адекватна людина. Публічно і активно – жодної особи, крім Павлея. Самі лише чиновники і узалежнені неавторитетні особи, до яких слабеньким неузгодженим хором приєднується кілька голосів із кола "свити". Хор таки трошки узгодять – однакові повідомлення виходитимуть гронами на кількох сайтах, кожен з яких – із пулу і, видно, увесь перелік – у чиїйсь відокремленій групі поштових адрес, ну, щоби зручно – одним кліком. З митців мобілізувати вдається хіба скульптора Беленя, який проводить у владних коридорах, де оббиває пороги із пропозиціями пам’ятників до усіх нагод, часу значно більше, ніж у майстерні, й уже мріє втулити на павлеїзованій площі якусь статую. Про те, що такі речі, як така реконструкція, треба узгоджувати з громадою, каже обласному телебаченню  навіть екс-мер Ландовський. На самій "Тисі", де, з різною інтенсивністю, але стараються, щоправда, на повноцінний ефір-обговорення, щоби аргументовано, позицій, фахівці і так далі, не спроможуться – нема спікерів "за", крім Павлея, який всім уже в печінках із аргументацією, що "професійно – тому що професійно".

Загалом же починають метатися і просто зриватися. Тезу про Балог і що причина спротиву – лише їхнє "а зато" в сторону Ледиди, й протестанти – це проплачені професійні мітингувальники, таки майже вдається втємяшити у голови людей. Принаймні, значної кількості. Павлея остаточно зраджує витримка і залишки самоповаги, а от бруд, вилитий на протестувальників, таки до них не липне. Комусь треплють нерви по судах. А екскаватори ФГ "Перепілки" працюють так, ніби хочуть виконати п’ятирічку та три роки (ну чи то ж до візиту Президента). До слова, вивести техніку вранці в неділю у День міста – такий брутальний цинізм буде забуто навряд.

Ой лишенько, а оцей жах – не маючи нічого сказати по суті, скульптора Василя Романа в коментарях називають "цапом", Михайлові Сирохману погрожують (не напряму, але "через"), не будучи спроможними накопати щось на інших активістів, окрім того, що це, мовляв, шайка навіжених (чи проплачених) нероб, беруть на зуби журналістів, торкаються їх "морального облика" та вивчають біографію ледь не до дитячого садка. Щоправда, роблять це настільки неталановито, що, повторюся, не липне, а чимало городян просто не подаватимуть руки учасникам "поливань".

Тим не менш, я, чесно, прикро вражена.

Прикро усвідомлювати, що ставилася як до колег до людей, які готові продукувати завідому брехню, ще й "с прістрастієм". Що стосується особисто мене, то до продукування і тиражування виняткових стосовно польоту фантазії тверджень причетні люди, котрі в силу своїх інтелектуальних здібностей, здавалось би, не лише розуміють, а й просто знають, що це нісенітниця. О, люба наша журналістико, то не хвороба вже, то інвалідність, коли люди мають вдаватися до такого…

У цьому контексті методи роботи Подебрія ну…. вже практично можуть викликати повагу. Врешті, він так давно є людиною нашого колишнього мера, що просто не міг не піднабратися від нього дечого і, можливо, і сам вірить, що коли в краї іде град, то в цьому теж винні Балоги. Щоправда, незрозуміло, до чого тут я…

Але інші "генератори ідей" (до речі, спасибі за увагу і вибачте, що змусила стільки потрудитися навколо моєї персони) про "давние тесные отношения" (цитую без посилання на джерело – цих джерел так багато) з депутатом облради Чубірком і причину мого звільнення з мерії (це, мовляв, сталося саме тоді, коли в раді розформувалася більшість ЄЦ, кінець цитати) – це… Люди, які цілком свідомі моєї індиферентності до Чубірка (так, я нічого не маю проти Володимира Володимировича. І нічого не маю за), і не забули, що пішла я з міської ради задовго до зрушень у більшостях-меншостях, в яких, я власне, і не дуже знаюся, як і те, що зміна секретаря ради і відхід від посади першого зама мера сталися вже після. Цим, викладеним зі зверхньою пикою у стилі "ну, я ж то знаю", підкріплюється теза – протестанти – це агенти Балог. Зрозумійте, мовляв, люди: площа нікому нафіг не цікава, це провокації родом з Мукачева. Доходить до комедії – спущений зверху матеріал з інтерпретованим моїм інтерв’ю з губернатором, де добру частину тексту становлять не тези по суті, а звинувачення мене у непрофесійності і невмінні ставити запитання, тиражує маргінальний сайт під керівництвом людини, яка в колі колег знаменита саме талантом ставити на прес-конференціях довгі нудні і нікому окрім нього самого не цікаві запитання, а ще й іншим – який відомий лише вмінням продукувати невимовні за нелогічністю та "авторським втручанням" тексти і просто феєричні заголовки.

А, та що то. Наступний залп підготований серйозніше: люди працювали, хоча – правдою поцікавитися (частину й знають) – ні, це не в їх інтересах. Текст про казки і Миколайчика уже навіть складений пристойніше, ба навіть викликав би повагу, як от щодо стрункості, не будь він маніпуляцією. Ну і що, що фінансові документи оприлюднювалися, звіти робилися, проекти виконано, майданчик монтується, а особа, котра керує і самим проектом, і його технічною та фінансовою складовою, яка, до речі, всім відома – не згадана? Ця ж людина нейтральна щодо площі, і вправлятися, "копати" була команда на інших. Зазвичай тут вживають стале словосполучення "команда "фас", але не повторюймо штампів і не опускаймо колег – авторів матеріалу – до геть уже такого рівня. Добре, що "копати" нема чого. Хоч і стараються. Пусте, спростовувати не хочеться (та і не я це маю робити). Правда, робити щось для цього міста – вже теж нема бажання. Але це мине. Загалом, просто тролять. Це трошки втомлює, але не більше.

А насправді оця вся метушня, хоч, як і кожна дурниця, дратує, але і радує. Значить – аргументів – нема. Лишилися – закиди. Ну і що, що хтось вірить, а хтось від незрозумілих мені мотивацій (друзі кажуть: проста людська злостивість, заздрість, намагання посередностей плюнути в чийсь бік) і зловтішається. Тут важливе інше – як мене підтримують, як усміхаються чужі і лише з соціальних мереж знайомі люди при зустрічі. 

Що ж – в силу певних моральних якостей та відсутності принципів певні люди просто не спроможні зрозуміти, що є ті, кому справді не байдуже, і хто готовий боротися не за гроші, не з причин політичної заангажованості чи для піару. Що поробиш, отака моральна інвалідність.

Вертаємося до "хроніки подій", яку викладаю в стилі мого улюбленого режисера –Іньярітту. Власне, видається, що до більшості поборників реконструкції, в принципі, вже давно дійшло, що проти – справді щирі люди, які не хочуть цього проекту і, як, наприклад, в моєму випадку, обурені таким брутальним проштовхуванням та повним ігноруванням альтернативних думок й участі громади в обговоренні таких рішень. Хоча, врешті, їм, як і свого часу Павлею, може, просто легше так думати, бо зрозуміти, що на твоїх очах, врешті – просто перед владним будинком – твориться громада, спроможна на дії, генерацію ідей і просто висловлення своєї думки – це таки страшно. І, так, вже нема сумнівів: бояться. Бо ж психують. Дії міліції це підтверджують. Істерика у ЗМІ – тим паче. Перехід на особистості – напряму. А значить, не просто неправі, а й знають, що неправі.

…А, так, чому я вважаю, що програла? Мене підкосив єдиний момент. Знамениті 83%, що вже стали так само мемом. Якщо до того діяли підручними засобами і, хоч і затято, але топорно, то коли встало до лав УжНУ, тобто, залучений інтелект… Я поважаю розум і організаторські здібності Ващука, і боротися з такою силою… І нехай опитування маніпулятивне (питання поставлене "чи підтримуєте оновлення площі?", звісно, відповідь – так!, не йдеться ж про проект, його вартість і потрібність, а бачити гарним місто хочуть всі, і, власне, дивно, чого такий малий %), в інформаційній війні – це потужний залп. Після нього закортіло покинути поле бою. Дуже кортить сісти збоку і поспостерігати. Як змінюються люди. Якими діють методами. Якими? Немає аргументів – намалюють. А потім оприлюднять клоновані повідомлення на придворних ЗМІ, котрі є чи то партійним рупором, а чи просто помийною ямою й які знаходяться від журналістики чи не далі, ніж проекти Павлея від гарного смаку. Задолдонять людей нісенітницями. Нібито аргументованими нісенітницями. Правда, іменем власним не підписаними. А потім – ще раз запитають людей: а чи хочете ви нову площу? І більшість підтримає, справді підтримає. Хоч це до сліз сумно, але згадаймо нашу естраду, нашу візуальну культурі і, врешті, як голосується на виборах. Мабуть, заслужили. Більшість – це сила, але не факт, що зі смаком. І за її ж кошти її ощасливлюють її "реновацією". Уже ж говорять, як про це мріє більшість ужгородців. Тут, за сценарієм – або бурхливі аплодисменти, або всі плачуть.

Це дуже схоже не тільки на те, чим є функціонально – на промивання мізків людям, а й на самозаспокоєння. А, так, ще мене дуже зворушує, як вони бояться. Розумію, Дибу – революціонер зі студентства, виймає колики, пре під екскаватор, не зігнувся від величезної купи виваленого на нього бруду, й зупинятися не збирається. Але – і маленьку жінку, автора цих рядків, та жменьку молоді й кількох сивих чи то бородатих митців? (кожному з цих людей я сердечно вдячна просто за те, що вони є!). Так, йдеться зараз більше про тих, хто виходив на площу й тих, хто активний в інформаційній боротьбі, а не про тисячі (так, тисячі, а не губернаторові, цитую, "сотні тисяч" ужгородців, які, на його думку, мріють про реконструкцію) ужгородців, які нарікають, наприклад: "та краще б за ці гроші дороги зробили, а то як після війни!" і "чим їм площа хибіла, вони що, в інших місцях Ужгорода не бували?", хоча їхні думка важлива! (Так-так, цей ваш проект, пане Павлей, не потрібен городянам, не потрібен, усвідомте, і не тому, що "журналістам" брудних сайтів треба калькулятор подарувати у контексті висвітлення опитування, яке зробив Пащенко, бо ж з цифрами не годні розібратися, а ви вже замусолили людям очі своєю картінкою, а коли довго-довго казати на певні субстанції,гляд такий, що кортітиме ще раз покликати "Перепілку" з екскаваторами, най розгребе, а просто – непотрібен). А? І якщо нас вважають купкою провокаторів (таким, нагадую, розродилися ЗМІ з пулу губернатора та всі, кого влада прикликала на війну, то їхня основна мантра крім тез про "акцію Балог" та того, що, мовляв, "завжди знаходяться ті, хто проти чогось хорошого"), то чому заметушились, викотили "важку техніку", додатково витратилися на свої ручні ЗМІ? Підключили міліцію, суди, "всю королевскую рать"? Може, просто, тому що ми праві, а відтак і сильні? І це вже бруківкою не закладеш… Час змінюється, пані і панове. І це відбувається на Народній площі. Власне, до теми барикади, рубіжу – близько року тому я сказала, що, як би не склалося, ми матимемо різні доби: до і після Народної.

…Яку, не маю сумнівів, доведуть до кінця (так, мій оптимізм у цьому контексті закінчився, коли з площі вивезли ґрунт, і не вірю, що знайдуть мужність опам’ятатися і таки не перейти з режиму локального конфлікту у довгу і виснажливу війну, нехай і "холодну"). І що, що поважні люди в один голос повторюють: неприпустимо! – їх же ж жменька. (Утім, ця жменька, коли назлиться та згуртується, здатна вразити, та вони ж вважають, що відіб’ють – надто багато важелів впливу, надто багато в ковшах бруду). Народний художник України Володимир Микита телефоном каже: "йойой, дитино, та коли вас називають купкою провокаторів, то повіште їм, най і мене туди запишуть!".

Та хто би слухав людей… Їх думку – як митця, як десятків (!) його колег-художників, як кількох Почесних громадян міста, як представників справжньої (!) еліти (влада піде, а ці імена лишаться вписаними в історію Закарпаття) зараз "Перепілка" закопує в ґрунт Народної. І ті, хто дав команду і проштовхнув, вдавши, що недозаконність – це і є законність, якщо "я так вирішив", а здоровий глузд, гарний смак і думка, відмінна від офіційної – не варті і травинки з газону, урочисто відкриють втілену Народну – прикритий бруківкою і оздоблений фонтаном труп найкращої площі міста і надій громади. Громади, котра за це помститься. Бо вона вже, якщо й не остаточно створилася, то в процесі. І за це – спасибі Народній. Народна була нам потрібна. І, в принципі, її знищувачам, подяка за гуртування. І за те, що показали – хто є хто. Я вже писала: ситуація з площею розв’яжеться, губернатор зміниться, а от у цьому місті лишаться люди, які зможуть або не зможуть дивитися нам в очі, і ті, кому не подадуть руки.

Я – програла. Ми – не програли. Чи виграли – залежить від нас. Вони – не виграли. І це вже – остаточно. До речі, саме забрукована Народна буде цьому пам’ятником, символом – зі складним змістом. Утім, чому складним? Символом неспроможності влади наразі (от умисно допишу це слово – наразі – бо надто вже оптимізм є частиною моєї натури) чути людей і бути не показово, а по-справжньому сильними, тобто, мудрими. А для мене особисто – і пам’ятником нєвінноубієнної віри в те, що всі люди, власне, є чесними і порядними, і зіпсувати їх не так просто. Видно, просто. І підозрюю, що навіть недорого. Бувайте, пробачаю.

P.S. "Наслідки вчинку містяться у самому вчинку" – Джордж Оруел, "1984".