«Війну часто бачу уві сні», – ділиться 89-річний мукачівський ветеран Олександр Мішин

Як і всякому старенькому, йому часто по ночах не спиться. В такий час зазвичай думки про пережите за довгі роки рояться в голові, нерідко постають спогади про епізоди Другої світової війни… 

І КУРСЬКА ДУГА, І ФОРСУВАННЯ ДНІПРА, І САНДОМИРСЬКА ОПЕРАЦІЯ…

Ветеран народився в Ульяновську на Волзі. Коли йому було шість років, батьки переїхали на Північний Кавказ. Там, у Владикавказі, пройшло його дитинство та юність. Він перейшов у дев’ятий клас, коли почалася війна. В перші дні мобілізації на фронт забрали батька. Вчитися вже не було змоги, тому пішов у вечірню школу. Працював на шкіряному заводі. Влітку 1942 року на березі Каспійського моря формувалася 337-ма стрілецька дивізія, туди 12 серпня й потрапив Олександр.

Перший місяць молоде поповнення посилено навчали. Мішина зарахували у роту протитанкової зброї й уже на початку жовтня відправили на фронт. Добиралися туди майже 400 кілометрів пішки, переважно вночі. «Це були чи не найважчі часи війни, — розповідає колишній воїн, — тоді йшли жорстокі бої під Сталінградом, німці рвалися на Кавказ, бо хотіли заволодіти нафтовими родовищами в Грозному й Баку. Звісно, що радянське командування за будь-яку ціну мало цього не допустити.

В одному із жорстоких боїв, коли все довкола горіло Мішін був тяжко поранений і після надання першої медичної допомоги відправлений у військовий госпіталь у місто Дербент. Не встиг залікувати як слід свої рани, а вже знову сам попросився на фронт, і не куди-небудь, а на передову. Відтак була новостворена 17-та артилерійська дивізія прориву.

А далі були складні військові операції по форсуванню найбільшої української ріки — Дніпра. Знесилені в боях солдати під безупинним вогнем противника на човнах та понтонах переправлялися з лівого на правий берег.

Фронт котився в західному напрямку на Житомир. Великі бої точилися у містечку Брусилів.

Далі була Польща — відомий Сандомирський плацдарм. Частині наших військ вдалося форсувати річку й закріпитися на клаптику землі розміром 6 на 9 кілометрів. Цей плацдарм потрібно було за всяку ціну не тільки втримати, а й розширити, бо його зусібіч у кільці тримали німці. Взяти його врешті-решт вдалося, але ціною надзвичайно великих втрат. В одному із цих надміру жорстоких боїв ветеран був поранений, а з його бойового розрахунку з 27 солдат живими залишилися тільки п’ятеро.

Цілий місяць О.Мішину довелося лікуватися у госпіталі. І тільки у січні 1945 року він знову став у стрій. Фронт уже тоді йшов на території Німеччини, велися бої за взяття столиці вермахту. Перемогу він зустрів на околиці Берліна. Цю радість словами не передати. «Ми обнімали та цілували один одного, тиснули руки й плакали від щастя. – пригадує пан Мішин. — Канонада від салютів була такою, що можна було вглухнути. А далі нас кинули звільняти Прагу…».

ШАХТА У БЕРЕЗИНЦІ, СПЕЦКАР’ЄР У КОЛЬЧИНІ

Завершив свою службу у війську пан Мішин тільки у 1947 році. Додому повертався радісний та щасливий, а головне – живий. А далі було навчання у Лисичанському гірничому технікумі, де отримав фах маркшейдера. Скерування отримав на Закарпаття. Тоді у Березинці на Мукачівщині було шахтоуправління. Тут у ті часи діяли стволи з видобутку бурого вугілля, і такі фахівці були на вагу золота. Після ліквідації цієї організації перейшов працювати у Кіровський спецкар’єр, що у Кольчині, в якому трудився керівником аж до виходу на заслужений відпочинок у 1988 році.

Ще у період Другої світової війни Олександра Мішина було нагороджено орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня та орденом Червоної зірки, медалями «За взяття Берліна», «За звільнення Праги», «За оборону Кавказу» і багатьма іншими. А в наші дні – орденом Богдана Хмельницького 1-го ступеня.

У 2000-му очолив Мукачівську міську організацію ветеранів війни. «За ці останні роки наші ряди помітно поріділи, — зауважує мій співрозмовник. – Все менше стає тих, хто кував велику Перемогу, відходять у вічність не тільки мої бойові побратими, але й ветеранські вдови, котрими також ми опікуємося. Стараємося всіляко підтримати немічних. Хотів би подякувати нинішній міській владі, котра дійсно піклується про ветеранів не тільки на словах, але й на ділі. Тісно співпрацювала наша організація і з попередніми керівниками міста над Латорицею Віктором Балогою та Василем Петьовкою. Скільки б разів ми не зверталися до них, ніколи не отримували відмову ні в чому».