Село полоненої Ілонки

Шахтарська Ільниця стоїть на штольнях, які нагадують про себе проваллями.

Історію Ільниці варто почати з легенди, яку пов’язують із виникненням назви цього села.

Татари посікли всіх, крім красуні Ілонки

Надворі була весна, коли 38-річний хан Батий зі своїми молодими синами та численним військом перетнув Верецький перевал. Практично стерши з лиця землі поселення Сольве (Сваляву), орда розділилася. 17-літній молодший син хана зі своїм загоном повернув наліво і вийшов у село, оточене дубовими пралісами. Під горою він побачив панський маєток, а від провідників почув, що у того пана є донька нечуваної краси, яку звуть Ілонкою.

Молодий полководець напав на маєток і посік усіх, хто його обороняв. Лише Ілонку татари залишили живою, а син Батия зробив її своєю полонянкою. Як надалі склалася доля красуні – невідомо. А місце, де сталася ця трагедія, люди досі називають «Посіч».

Дослідник історії села, корінний ільничанин Іван Мудранинець розповідає: для місцевих жителів «Посіч» вважається заклятим місцем. «Там із корінних і не селився ніхто. Залишки валів та каміння зі спаленого та зруйнованого обійстя пролежали майже 700 років. Лише у 50-60 роках ХХ століття цю територію розрівняли тракторами. При перших колгоспних оранках селяни знаходили на «Посічі» наконечники стріл та списів, які дбайливо збирав і колекціонував учитель місцевої школи, археолог-аматор Адальберт Цогла».

Також Іван Васильович зазначає, що в угорських хроніках є згадки про село Ілонки, яке в латинській транслітерації читається як «Ilonca». Сільські та церковні печатки попередніх чотирьох влад  мали такий же напис. Однак корінні жителі Ільниці ніколи не вимовляють назву села з м’яким «л» – саме так, кажуть місцеві, можна безпомилково визначити, чи ти «свій», чи приїжджий. До слова, останніх у селі проживає досить багато. А причиною розширення Ільниці за рахунок переселенців зі Сходу України стало відкриття в селі шахти з видобутку бурого вугілля.

Як розповів «Замку» сільський голова Ільниці Віктор Симканинець, одразу по закінченні Другої світової війни радянська влада почала вишукувати резерви для розвитку села. «Георозвідка виявила великі поклади бурого вугілля майже під усією територією сучасної Ільниці. Розвіду­вальні роботи почалися у 50-х роках, а у 1960-му на поверхню пішло перше вугілля. Видобували його двома шляхами: кар’єрним і підземним. Оскільки вугілля залягає пластами дуже близько до поверхні землі (від 1 до 70 м), його легко видобувати відкритим способом».

Шахту законсервували абияк, тому утворюються ями

У 70-х роках до села приїхало чимало шахтарів зі Сходу України, котрі мали навчати місцевих жителів працювати у шахтах. Для них звели окремий район, який досі називають на російський кшталт Посьолком.

Працював у селі і гірничо-рятувальний загін, який обслуговував також шахту в Раковці. «Шахта справді дала поштовх для розвитку села, бо місцевому населенню особливо не було де працювати, – розповідає Віктор Симканинець. – Люди заробляли непогано, підприємство ж будувало школи, стадіони, утримувало футбольну команду, звело підстанцію, яка виробляла електроенергію для всього села».

Занепад шахти припав на початок 90-х. Підприємство ще терпіло економічні негаразди з десяток років, аж поки повністю не припинило роботу на початку 2000-х. Сільський голова Ільниці каже, що закриття підприємства мешканці переживали досить болісно, адже ситуація в країні була непростою і знайти іншу роботу в селі не вдавалося. Тоді й розпочалася нова хвиля заробітчанства, яка призвела до того, що нині досить великий відсоток ільничан працює за межами країни.

Однак закриття шахти спричинило не лише безробіття. В селі гостро постала проблема водопостачання, оскільки через видобуток вугілля зникли поверхневі ґрунтові води, обміліли криниці та припинилося централізоване водопостачання, яке забезпечувала шахта. Завершуючи своє існування, підприємство навіть погодилося профінансувати будівництво системи водозабезпечення: пробурити свердловини, звести водонапірні башти. Систему в експлуатацію прийняли, але з невідомих причин не запустили.

Нинішнє керівництво села сподівається таки довести цю велику роботу до завершення і, нарешті, дати людям чисту воду. Однак, коли саме – сказати не готове.

Ще однією проблемою шахтарської Ільниці є провалля, які утворюються то тут, то там. Хоч система штолень й не заходила далеко під село, люди, котрі живуть найближче до полів, під якими велися розробки, періодично скаржаться на просідання ґрунту і утворення ям. У листопаді 2010 року велике провалля утворилося прямо на дорожньому полотні між Ільницею і Білками, а все тому, кажуть у селі, що консервацію шахти провели абияк, недостатньо щільно заповнивши ходи камінням і відпрацьованою породою.

Просідання землі почалися в селі чи не одразу, як шахту закрили, найбільше ж проваль утворюється навесні, коли земля набирає багато вологи і стає важкою. На щастя, поки в Ільниці ніхто від виникнення цих ям не постраждав, однак у сільській раді кажуть, що до них звернулися вже три родини, які скаржаться на тріщини в будинку і просять компенсації, аби укріпили свої помешкання.

До речі, у селі видно чимало входів до шахт. Їх було 4-5, нині всі закладені цеглою чи залиті бетоном, аби ніхто цікавий не заліз. У шахти ж не так давно з’явився новий власник – ТзОВ «Лігніт», яке займається лише кар’єрним видобутком бурого вугілля.

На території підприємства досі є залишки старих штолень, одна з яких була вертикальною і сягала 33 метрів углиб. Її, до слова, так і називали – 33-ою. Вона досі огороджена, хоч залізти всередину неможливо, бо отвір залитий бетоном. В інших, які опускалися під землю поступово, нині лежать лише купи сміття.