За 22 км від Хуста дорога круто завертає вгору – повз Сокирницю, Крайниково і Данилово веде до Шандрова. Саме так здавна звикли називати тутешні мешканці нинішню Олександрівку – село, чиї роп’яні колодязі віками знала вся Україна і навіть закордон.
Коли почали видобувати у селі ропу – соляний розчин високої концентрації, шандрівці вже й не пам’ятають. Кажуть тільки, була вона на вагу золота й у тяжкі часи не дала вмерти з голоду.
Золота ропа
Марія Габор, завідувачка сільської бібліотеки, відчиняє двері на другому поверсі місцевого Будинку культури – тут розмістилася Олександрівська книгозбірня. Показує книги земляків – рідне село прославили чимало шандрівців, зокрема письменники Іван Колос і Василь Ґабор.
«Вперше Шандрово згадується в документах 1390 років, – розповідає Марія Іванівна. – Люди оповідають, що заснував його старий розбійник Шандор. Колись тут усюди шуміли праліси. От розбійник і вподобав цю місцину неподалік гори Камінь та й збудував собі хату. Згодом те місце й почали звати Шандровим. Саме Шандор, гуляючи лісом, і віднайшов криницю, на місці якої з’явився колодязь. Він хотів напитися води, а та виявилася солоною.
Розбійник мав трьох синів – Данила, Крайника та Уйбарі, які, за легендами, заснували ще три села – сусідні Данилово, Крайниково і Вуйбарово (нині Новобарово). Інші ж кажуть, що насправді в хустських пралісах жили лише три розбійники, без Уйбарі – вони й створили однойменні населені пункти».
Про назву села, зауважує Марія Іванівна, побутує ще одна легенда. «Раніше людей годував тільки ліс. Збирали гриби, готували з них страви й, аби були солоні, кропили ропою. Та, бувало, плутали їстівні гриби з отруйними. Тоді їм допомогти могла лише настоянка цілющої шандри-трави, яка росла на місці нинішнього села».
Ропу із шандрівської криниці спершу безкоштовно брала вся Мараморощина, а починаючи з 20-х років ХХ століття, всі, крім шандрівців, мали за неї платити. Саме через колодязь із ропою місцевих мешканців прозвали роп’яниками.
«До села приїздили люди зусібіч – набирали ропу в бербениці чи бочки і несли на плечах чи везли на возах. Шандрівський соляний колодязь раніше знала вся Україна і закордон. Часто ропу возили в закарпатське Солотвино. Раніше вона була в’язкою, як мармелад. Удома з неї варили сіль у великих казанах або у малих кутликах. Спершу кип’ятили і виливали у змащені олією форми. Ропа застигала – і утворювалася сіль. А в ті часи вона була дуже дорогою. Селяни везли продавати її аж за перевали, а за виторгувані гроші купували хліб і таким чином рятувалися від голоду. Та бувало, що торги не вдавалися, і сіль, яку тяжко діставали і варили, продавали майже за безцінь. Люди розповідали, був чоловік, що повіз те біле золото на базар у Мукачево, але віддав мішок солі за літр олії…»
Про сам Шандрівський колодязь, який розташований на початку села, Марія Іванівна знає окрему легенду. «Султан Сулейман оголосив війну королю Матвію і повів військо на Угорщину. Останній теж зібрав вояків і рушив на турків. Зустрілися вони лише на річці Дунай, але ніхто не наважився перейти її. Тому вирішили, що боротися будуть богатирі – по одному з кожного війська. Матвій у себе такого не знайшов, тому послав гінців шукати дужого чоловіка. Об’їздивши всю Угорщину, ті не натрапили на силача. Проте чули, що на Мараморощині живе богатирська сім’я. Так, дорогою до Шандрова гінці зустріли парубка, якого звали Павло Киниж. Молодик переміг турецького силача. Тоді король Матвій пообіцяв, що виконає будь-яке його бажання. Павло попросив, аби всі люди могли брати ропу з соляного колодязя у Шандрові безкоштовно».
Аж до Другої світової війни в Шандрові нараховувалося 300 дворогосподарств. Люди займалися землеробством, випасали худобу на Тисовій полонині. Цікаво, що майже сто дворів належали євреям, які в селі жили найбагатше – тримали корчми і крамниці, звели на одному з городів купальню. Та могли обманути шандрівців – як не мав хто чим сплатити, мусів землю за горілку віддавати. Через це розлючені селяни часто спалювали хати євреїв.
Розквітло Шандрово під чехословацьким «крилом» – тоді тут звели школу, у якій учителював закарпатський письменник-сатирик Марко Бараболя. Саме в Шандрові найперше в усьому Хустському районі поставили театральну виставу Олександра Духновича. Люди й далі варили і продавали сіль. Та як колгоспи відібрали землю, усі масово почали виїздити на заробітки в Бельгію, Румунію і Росію.
Молитвослов і постоли
Уже вісім років прямо в бібліотеці, в окремій кімнатці, діє музей старожитностей. Нині тут можна побачити понад 200 експонатів.
«Ось Молитвослов 1776 року, – показує Марія Іванівна стареньку книгу, яка вже на ладан дихає, – її мені бабуся моя подарувала. Цінна книга, але не відреставрована, зберігаємо, як можемо… Маю ще вдома старенький Псалтир у шкіряній палітурці, він уже більш новий. Чимало експонатів діти поприносили з дому. Он сорочки і штани, які колись люди вдягали, а це глечики, у котрих їсти варили… Ось міні-копії нашої церкви та інші будиночки – то з сірників школяр наш, Іванко Візічканич, робить. Це дитяча колиска, кросна, веретено, на полицях – знаряддя праці, старі гроші, праски, тарілки, вертепна зірка, з якою малеча колядувати ходила…»
На столі посеред кімнати-музею – два ряди постолів. «Маємо цілу колекцію, – тішиться Марія Іванівна. – То шандрівці колись прикладали товсту коров’ячу або свинячу сиром’ятну шкіру до ноги, кроїли та шили собі взуття. Був у нас тут турист із Кореї, та так уподобав постоли, що ми йому одну пару подарували».
А трохи далі, на видному місці, «красується» гордість Шандрова – шматок солі, звареної із тутешньої ропи. Навпроти – діжки і торбинки, у яких ропу колись зберігали і носили.
Єдина проблема, каже Марія Іванівна, – холод у приміщенні. «Повиносили вже всі квіти, аби не померзли. Холодно в нас дуже, боюся, аби експонати в музеї і книги в бібліотеці не пропали… А штукатурка зі стін так сиплеться, що й цвяха не забити. Та все одно музей живе і кожного року поповнюється. Приїздять до нас туристи з усього світу – Латвії, Чехії, Росії, Кореї, інших областей України. Найбільше відвідувачів у нас у літню пору. Тепер мені фотоапарат подарували, то можу всіх туристів уже знімкувати, а потому цілий стенд зроблю», – планує жінка.
Луйтра в небо й
Ілля на возі
У центрі самого села чорніє велетенський готичний шпиль – то пам’ятка дерев’яної готичної архітектури XVII століття, церква святої Матері Параскеви. Про її вік і досі дискутують: одні запевняють, що храму навіть більше років, ніж сусідній Данилівській церкві, інші переконані, що звели святиню значно пізніше.
Ключі від церкви Святої Параскеви є лише в Марії Іванівни та в жінки, яка живе неподалік храму. «Люди розповідають, що колись на місці цієї церкви шуміли столітні дуби. Селяни зрубали їх, обтесали і без жодного цвяшка звели тут храм. Нині він так і височіє на горбку, видно його з усього села».
Та виглядає нині церква кволо. Дзвіниця навпроти входу до храму геть поламана. Усередині самої святині ще збереглися старовинні розписи на дерев’яних стінах й ікони на вівтарі, але розгледіти зображення досить складно. «Он, бачте, святий Ілля їде на возі, а на небо веде драбина… Там «Страсті», епізоди з апокаліпсису, Страшний суд. Розписали храм, як виявили вчені, у 1779 році народні майстри. А в радянські часи, коли церкви руйнували, наш храм Святої Параскеви зберігся, бо тут створили краєзнавчий музей. Востаннє його трохи реставрували в 1969 році».
Буває, розповідає Марія Іванівна, молодь біля церкви розважається, а як алкоголь у голову вдарить, то й не зважає ні на святиню, ні на могилу батюшки неподалік… «У храмі ще цінні картини зосталися, але одну вже вкрали. Діла нікому нема, що наша церква розпадається, а ми нічого вдіяти не можемо. Зверталися вже, просили, аби відреставрували нашу, як і Данилівську. Адже приїздили й етнографи з Польщі, казали, церква святої матері Параскеви точно з XVI століття, а може й старіша. Німець був один, який обіцяв взятися за реставрацію… Але нині від нього – ні слуху ні духу, ніяк не можемо з ним зв’язатися».
Навпроти готичної дерев’яної церкви височіє вже роками інша, зовсім новенька. Вона й перебрала всі «повноваження» від старшої «сестрички» – нині тут люди на служби ходять, вінчаються і дітей хрестять. Сама ж готична дерев’яна церква занепадає.
Санаторію шандрівці не хочуть
Кам’яну сіль у Шандрові добували упродовж століть. У кінці городу одного з мешканців села навіть був вхід до шахти – зо сто метрів завглибшки. Тепер там вир. Шандрівці припускають: шахта завалилася через те, що з неї вибрали багато солі, а тому там утворилася порожнина. Розповідають, у пошуках солі люди навіть прокопували підземні ходи аж до сусідніх сіл.
«Ропа наша в усьому допомагає, – зауважує Марія Іванівна. – Як приїздили до Шандрова експерти, то взяли пробу солі. Зійшлися на думці, що дуже добра, мовляв, те, що їм треба. Геологічні розвідки в селі показали, що під Олександрівкою є великий шар солі, який тягнеться аж до Солотвина. Дехто навіть каже, що колись тут було море, та потім його «прогнали» гори».
Найбільше шандрівці бояться «другого Солотвина» в їхньому селі. Адже наразі поміж мешканцями ходять чутки, нібито в Олександрівці збудують сучасний оздоровчий комплекс із соляними шахтами. Хоч санаторій і може привабити більше туристів, проте місцеві переконані: шахти покладуть село під землю і позбавлять людей домівки.
Іван Ковач, сільський голова Олександрівки, запевнив «Замок», що ні про які шахти не йдеться. «Оздоровчий комплекс відкритого типу планувала звести за селом угорська фірма. Наразі проект обговорюють у Києві і Будапешті, та чи його реалізують – невідомо».
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.