Органи на пожертву. Медики лише підтримують закон про трансплантацію, а суспільство боїться зловживань

Нинішня осінь була особливо багатою на скандальні й суперечливі закони чи законопроекти. Ледь не кожна ініціатива влади викликає серйозне обговорення та переважно різко негативну реакцію суспільства. Не став винятком і законопроект «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині», ініційований Міністерством охорони здоров’я. Точніше, не весь законопроект, у який, підозрюю, вчитувалося не так уже й багато людей, а один-єдиний, проте основний пункт.
«Лишіть наші органи у спокої»
А саме: введення так званої презумпції згоди, згідно з якою кожна людина автоматично погоджується у випадку загибелі віддати свої органи для транс­плантації тим, хто потребує пересадки. Якщо ж не хоче, повинна написати нотаріально завірену заяву про відмову. 
Це нововведення було сприйнято максимально негативно, його піддали нещадній критиці, хоча, коли щиро, вона не надто обґрунтована об’єктивними причинами. У цілому весь негатив зводиться до фрази «Влада погана й антигуманна, значить і це нововведення буде спрямоване проти людей». Іншими словами, громадяни бояться, що закон розв’яже руки так званим «чорним трансплантологам», які, наприклад, убиватимуть постраждалих у ДТП або ж не допомагатимуть їм вижити, щоб «пустити» на органи. Крім того, не довіряють, що на офіційну відмову хтось звертатиме увагу.
Насправді, як і завжди, ситуація далеко не така однозначна. Прихильники й лобісти закону наводять у приклад Білорусію, яка подібний прийняла у 2010-му і завдяки цьому торік зуміла провести 700 трансплантацій. У нашій області, щоправда, немає центру трансплантології і навряд чи з’явиться найближчим часом. Їх усього сім в Україні, а найближчий до нас знаходиться у Львові. Однак, питання для закарпатців не менш важливе, ніж для всіх українців.
Щоб переконати людей у правильності й необхідності закону, український МОЗ ініціював круглі столи в усіх областях за участі медиків, релігійних та громадських діячів. Відбувся такий нещодавно і в Ужгороді. 
Так, начальник управління охорони здоров’я Закарпатської ОДА Роман Шніцер вважає, що новий закон здатен посприяти розвитку медицини, зокрема трансплантології. «Ситуація, що склалася нині, задовольнити нас не може. За старим законом технічно дуже важко знайти донорів. Тому ми суттєво відстаємо навіть від Росії та Білорусії, не говорячи вже про Словаччину – лідера трансплантології у Європі, – каже він. – Без трансплантології  немає стимулу й планки, до якої треба підтягувати медицину. Якщо у США кожна така клініка проводить мінімум 80-90 пересадок на рік, то в нас це поодинокі випадки. І це швидше інформприводи, а системи ми так і не збудували». 
Утім, водночас головний медик області погоджується, що можуть знайтися й бажаючі зловжити законом, тому вважає, що перед прийняттям його треба докладно опрацювати, щоб виключити будь-які «шпаринки» для порушень.
Церква не проти, але…
Безумовно, в такому питанні для віруючих важлива думка церкви. І в цьому випадку люди можуть заспокоїтися: християнство прирівнює віддавання органів іншим до пожертви й ставиться до цього схвально. Головне – аби це відбувалося добровільно. У цьому сходяться і католики, і православні.    
Зокрема, представник закарпатської Римо-Католицької Церкви Роман Поп зазначив: «Ставлення Церкви до медицини прописано в ряді документів, йдеться в них і про пересадку органів. Відповідно, трансплантація відповідає моральному закону і може проводитися. Віддавання органів після смерті, на думку Церкви, вважається доброю справою, наслідуванням вчення Христа в любові до ближніх. 
Однак ніхто не зобов’язаний віддавати свої і ніхто не може претендувати на чиїсь органи без згоди донора. Повинна бути свобода вибору». 
На думку Романа Попа, презумпція згоди може призвести до ситуації, коли лікарі не до останнього боротимуться за життя пацієнта, що, звісно, Церква схвалити не може, тож подібні ризики потрібно унеможливити. 
«В УПЦ також є документ, де викладена наша позиція щодо трансплантології, – додав протоієрей УПЦ Василь Керецман. – Це не богословське питання, а морально-етичне. Якщо людина готова віддати свої органи, церква ніколи не буде проти. Але вмішуватися в її волю не можна. Цінністю буде, якщо донор добровільно віддасть органи заради любові й самопожертви. Ми знаємо про зловживання в трансплантології, відповідні чорні ринки, суперечливі смерті. 
Можливо, вартувало би більше пропагувати донорство, а не так кардинально міняти законодавство».
Заради здоров’я нації
Завідувач відділом транс­плантації нирки Інституту хірургії і трансплантології ім. О.О.Шалімова АМН України Рубен Зограбян, виступаючи в Ужгороді, насамперед звернув увагу, що через недосконале діюче законодавство трансплантологія в державі просто занепала. «Вперше в Україні нирку пересадили ще у 1933 році в Харкові. А зараз вітчизняна трансплантологія перебуває в стагнації, – вважає він. – Нам потрібно пересаджувати щорічно 1500 нирок, 1000 сердець. А виконується загалом близько ста таких операцій. Трансплантації проводять у всіх сусідніх країнах, а наші громадяни нічим не гірші й також мають право на допомогу. 
Обговорюючи новий закон, стверджують, що думка людини взагалі не буде враховуватися. Це неправда, просто згідно зі старим потрібно було писати згоду на віддачу органів, а тепер – навпаки. Право так само залишиться, але поправка посприяє розвитку трансплантології».
За словами пана Рубена, одного закону недостатньо. Треба провести велику роботу зі створення цілісної системи трансплантації. Велику роль відіграє пропаганда. «В Україні – атмосфера недовіри до медиків. За такого ставлення незрозуміло, чи діятиме поправка. В цілому вона потрібна, щоб операції проводилися в Україні, а не десь на кінці світу за шалені гроші», – підсумував він. 
«Я перебуваю на тому боці медицини, де лікарі займаються хворими, які потребують трансплантації нирки, – продовжила розмову керівник відділу еферентних технологій Інституту нефрології АМН України Ірина Дудар. – Це хворі на замісній терапії. За даними дослідженнями, проведеними в США, потенційно таких недужих – 16%. Я сама розумію, що можу потрапити в ДТП, і хочу, аби в такому випадку мої органи використали для пересадки. У нашій країні немає механізмів, як це зробити. Приклад Білорусії показав, як там уже вирішили цю проблему. Дуже підтримую цей закон. Я лікар і не вірю, що колеги можуть зловживати цим, бо теж бояться Бога. В ім’я здоров’я та життя нації цей закон треба підтримати».
Ефективний метод продовження життя
Згідні зі столичними колегами й закарпатські медики. Закарпаття не є винятком на тлі всіє України, і в нас так само дуже багато людей, у яких хворі нирки чи серце і які потребують пересадки.
«Зараз в області перебувають на обліку 25 осіб із пересадженими органами: 19 – із нирками та 6 – із печінкою. Зокрема, шестеро дітей і 19 дорослих. 12 пересадок нирок були зроблені в Україні, 7 – за кордоном, – наводить статистику головний нефролог області Василь Стрижак. – Багато наших мешканців їдуть на операції до Словаччини, Угорщини. Всі трансплантації, зроблені за кордоном, трупні (тобто органи взяті від загиблих. – Авт.), з українських таких лише два, інші – від родичів. 
Нині трансплантацію нирки потребують 70 наших хворих, зокрема одна дитина. Це дуже актуальна проблема. Між тим, процент виживання хворих після трансплантації вдвічі вищий, ніж із застосуванням гемодіалізу. Нирка виконує унікальні функції, які замісна терапія повторити не здатна. До того ж пересаджений орган набагато краще адаптує хворого соціально. 
Крім того, у нас зростає смертність від цирозу печінки. Це невиліковна хвороба, і наслідок може бути лише один. Тому всі хворі на цироз – потенційні претенденти на пересадку. Новий закон про трансплантацію органів – реальна допомога для всіх таких людей». 
Не менш сумна ситуація із серцевими хворобами. Як відомо, серцево-судинні захворювання – основна причина смерті українців. На Закарпатті таких хворих – близько 10 тисяч. «Фактично, для всіх пацієнтів найкращий метод лікування – пересадка серця. – каже головний лікар Закарпатського обласного клінічного кардіологічного диспансеру Роман Соскида. – Перша пересадка серця у світі відбулася в 1967 році. В Україні таку операцію вперше провели у 1991 році в Києві. З того часу й дотепер зробили всього 6 таких хірургічних втручань, а торік – жодного. Операції з пересадки серця не проводяться, бо немає відповідної законодавчої бази. Хоча з технічного боку вони не такі вже й важкі. Проблема лише в наявності органів. 
Відомо, що після пересадки серця люди живуть 10 і більше років. З історії знаємо пацієнта, який прожив із чужим серцем понад 30 років, а помер від онкозахворювання.  Це дійсно ефективний метод продовження життя. Новий закон – актуальний для нашої держави. Сподіваюся, його таки приймуть і він запрацює».
Проблема лише в недовірі 
Тож, як бачимо, медики бачать у законі лише позитив. Зрозуміло, на інше важко було чекати на круглому столі, організованому головним лобістом закону – МОЗ. 
Однак незгодні переважно апелюють лише до емоцій, які ми вже згадували на початку матеріалу. Вони стверджують, що діючий закон, який дозволяє пожертвувати свої органи добровільно, більш гуманний. Однак він чудово продемонстрував свою безпорадність. Далеко не кожен захоче думати про раптову смерть і писати згоду на забір органів. Важко з цим питанням підходити й до родичів щойно загиблого, які або перебувають у шоковому стані, або навіть починають вимагати величезні гроші за органи, не задумуючись, що якщо пацієнт, що потребує нирку, стоїть у черзі, значить платити за орган він не має можливості.
Подібні закони діють у багатьох країнах і дійсно зарекомендували себе позитивно. 
Можливість відмовитися від забору органів є тим пунктом, який теоретично має заспокоїти всіх. Скажімо, в Австрії після його прийняття відмовилися близько 20 % громадян. 
В Україні проблема полягає виключно в недовірі до влади та, зокрема, медицини. 
І це вже не стосується закону про транс­плантацію – питання значно загальніше. 
Поки влада не навчиться переконувати населення у правильності прийняття тих чи інших законів, кожне рішення, яке зачіпатиме більшість громадян, сприйматиметься різко негативно.