14 листопада 2012 року у справі № К/9991/50772/12 ВАСУ прийняв постанову, яка може кардинально змінити судову практику у справах про визнання податковими органами недійсності угод суб’єктів господарювання. У ній ВАСУ не тільки визнав неправильність і неправомірність висновків податкової про недійсність угод у зв’язку з їх фіктивністю (це траплялося й раніше), а й визнав, що актами податкової перевірки недійсність угод встановлюватися не може! Крім того, цим рішенням суд повернув у податкові правовідносини презумпцію правомірності угод, вказав на неправомірність визнання податковими органами у позасудовому порядку нікчемності правочинів, а також прийшов до ряду інших важливих і справедливих висновків, що мають величезне значення для платників податків. Втім, про все по порядку.
Фабула справи. Фактичні обставини, що стали підставою для судового розгляду, були типовими для такого роду спорів. У ході документальної невиїзної податкової перевірки було встановлено, що контрагент платника податків відсутній за основним місцем обліку і не має належних ресурсів для здійснення господарської операції. Крім того, податківці прийшли до висновку про відсутність доказів реальності господарських операцій між платником податку та його контрагентом, і на підставі цього в акті податкової перевірки вказали, що укладені між ними угоди є нікчемними, а тому податковий кредит на суму в 1,79 мільйона гривень був сформований платником податків неправомірно. І, відповідно, виписали платнику податків податкове повідомлення-рішення про заниження сум ПДВ із зазначенням суми, що підлягає сплаті до бюджету.
Платник податків оскаржив це податкове повідомлення-рішення в суді. Але незважаючи на те що він надав суду податкові накладні, видаткові накладні, рахунок-фактури, що підтверджують факт поставки товару контрагентом на користь платника податків, а також банківські виписки, що підтверджують факт повної оплати поставленого йому товару, суди першої та апеляційної інстанцій у задоволенні позовних вимог відмовили . В якості обгрунтування своїх рішень суди цинічно вказали саме на відсутність у позивача первинних документів, які б підтверджували реальність здійснення господарської операції з контрагентом. І платнику податків залишалося тільки звертатися до ВАСУ.
Позиція ВАСУ. ВАСУ не тільки скасував рішення судів попередніх інстанцій та задовольнив позовні вимоги платника податків, але і сформулював ряд важливих висновків, які можна назвати визначальними для цієї категорії справ. А саме:
1) «Головною підставою вважати правочин нікчемним є її недійсність, встановлена законом. Саме законом, а не актами, які б факти в цьому акті не були відображені. Вказані ж в акті висновки є суто суб’єктивною думкою державного податкового ревізора-інспектора, оскільки були зроблені за відсутності інформації, яка надається в передбаченому законодавством порядку». Ця думка грунтується на положеннях ч. 1 ст. 204 ЦК, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності).
2) «Навіть за наявності ознак нікчемності правочину податкові органи мають право лише звертатися до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, отриманих по правочинах, здійснених з метою, що свідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їх нікчемність». Для обгрунтування цієї тези ВАСУ послався на постанову Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9, в якій, зокрема, зазначено, що вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання оспорюваного правочину недійсним, так і у вигляді самостійної вимоги в разі нікчемності правочину та наявності рішення суду про визнання правової угоди недійсною. Якщо позивач посилається на нікчемність правочину для обгрунтування іншої заявленої вимоги, суд не має права посилатися на відсутність судового рішення про встановлення нікчемності правочину, а повинен дати оцінку таким аргументам позивача. Вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину можуть бути заявлені як однієї зі сторін правової угоди, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено здійсненням операції.
3) «Жодним законом не передбачено право органу державної податкової служби самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях». Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Але ст. 20 НК не надає органам ДПС повноважень по визнанню тих чи інших угод недійсними і / або нікчемними. А посилання на ч. 1, 5 ст. 203, ч. 1, 2 ст. 215, ст. 216 ЦК є безпідставними, оскільки вказані норми можуть застосовуватися тільки при визначенні угод недійсними в судовому порядку.
4) «У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України, міститься обов’язкова ознака – специфічна мета – порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним».Тому для визнання згідно зі ст. 228 ЦК угоди такою, що порушує публічний порядок, необхідно обов’язково довести наявність такої мети. Мета юридичної особи може бути доведена за допомогою мети його керівника – фізичної особи, який на момент укладання угоди виконував представницькі функції згідно із статутом (положенням) або довіреності. Причому наявність у фізичної особи мети, зазначеної в ст. 228 ЦК, тягне за собою кримінальну відповідальність за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину. Тому такі обставини можуть бути підтверджені тільки обвинувальним вироком. За відсутності доказів наявності мети, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, а також існування умислу в діях платника податків або його контрагента, угоду не можна визнати такою, що порушує публічний порядок.
Крім того, ВАСУ констатував наявність у позивача як на момент проведення перевірки, так і в ході судового розгляду всіх податкових накладних та інших первинних документів, що підтверджують факт поставки товару, і що всі вони підписані і скріплені печатками, а також мають всі реквізити, необхідні за законодавством. І, відповідно, визнав неспроможними посилання судів попередніх інстанцій на їх відсутність як підставу для застосування п. 7.4.5 Закону «Про податок на додану вартість», який забороняє включення до податкового кредиту витрат зі сплати ПДВ, не підтверджених податковими накладними чи митними деклараціями.
Думка «Ю & З»: Це рішення докорінно змінює ряд підходів до вирішення такого роду справ в адміністративних судах. До цього в листі від 02.06.2011 року № 742/11/13-11 ВАСУ навпаки вказував на те, що в податкових правовідносинах не може застосовуватися презумпція правомірності угод, встановлена ст. 204 ЦК. А замість цього повинен застосовуватися п. 4.1.4 НК, що встановлює презумпцію правомірності рішень платника податків.
Такий висновок був категорично не прийнятий юридичною громадськістю. Про його абсурдність писав і «Ю & З» в матеріалі «ВАСУ про незастосовність презумпції правомірності угод і догматі фактичності угоди». Там, ми, зокрема, відзначали, що «відбираючи у операції презумпцію її правомірності, ВАСУ тим самим визнає всі операції платника податків неправомірними діями. І презумпція правомірності рішень платника податків ця вада не компенсує, оскільки сфера її застосування обмежена сферою коллізійних норм ». Тепер же, схоже, і судді ВАСУ усвідомили, що з відміною презумпції правомірності угод основи правопорядку «летять в тартарари».
Підтвердженням тому служить наступний висновок ВАСУ, викладений у вищезазначеній постанові: «інший підхід потенційно надасть можливість посадовим особам державних органів на власний розсуд оголошувати будь-який правочин недійсним (нікчемним) без звернення до суду, що не є правильним виходячи з загальних засад судочинства».
Критикував «Ю & З» у свій час і думку ВАСУ про те, що будь-які документи мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Адже саме первинні документи є доказами фактичної поставки товарів, а не навпаки. Але побачивши плоди такого підходу, коли, незважаючи на наявність всіх первинних документів, суди все одно визнають угоду «нереальною» і тому нікчемною, ВАСУ зрозумів, що такий підхід у корені неправильний. І при вирішенні конкретної справи виходив вже з наявності первинних документів, а не інших, непрямих доказів здійснення угоди.
Приємно й те, що ВАСУ відмінно розібрався в питанні підстав для визнання правочину таким, що порушує публічний порядок, наслідуючи рекомендації Пленуму ВСУ. Саме останній в постанові від 06.11.2009 року № 9 вказував на те, що при кваліфікації правочину як такого, що порушує публічний порядок, необхідно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами або однієї із сторін правочину. І що підтвердженням такої провини може бути тільки вирок суду за кримінальною справою. Про це, до речі, «Ю & З» також писав ще півтора роки тому (див. матеріали «Органы ГНС не имеют оснований самостоятельно признавать сделки ничтожными», «Напасть ничтожности»,«Признание недействительности сделки, противоречащей публичному порядку»).
Разом із визнанням відсутності у податківців повноважень по визнанню угод нікчемними в актах податкових перевірок, а також вказівкою на те, що наслідки недійсності угод можуть застосовуватися тільки при визначенні угод недійсними в судовому порядку, це робить постанову ВАСУ від 14.11.2012 року по справі № К / 9991/50772/12 особливо важливою. Так, ВАСУ і до цього вказував на необхідність дотримання презумпції правомірності угод і на те, що визнанню угоди нікчемною повинен передувати або вирок суду про притягнення учасників (учасника) угоди до кримінальної відповідальності, або рішення суду про визнання угоди недійсною (такі висновки були викладені у постанові від 09.10.2012 року по справі № К/9991/19252/12). Але настільки грамотного, аргументованого та системного підходу до питання про визнання податковими органами нікчемності правочинів в рішенні ВАСУ, винесеного після набуття чинності ПК, зустрічати ще не доводилося.
Звичайно, це рішення не вирішить всіх проблем платників податків, пов’язаних з визнанням податківцями їх угод з контрагентами нікчемними. Але воно дає надію на те, що кількість випадків застосування санкцій до платників податків тільки на підставі того, що, на думку податківців, певні операції платників податків фактично не здійснювалися, зменшиться. І до питання про визнання правочинів нікчемними податківці будуть підходити більш грунтовно, заручившись для початку відповідним рішенням суду. У платників податків, у такому випадку, буде можливість ще до застосування фінансових санкцій у судовому порядку довести реальність і дійсність здійснених ними господарських операцій (угод). Крім того, вказана постанова ВАСУ буде хорошим аргументом для платників податків, чиї справи про визнаної податківцями нікчемності правочинів розглядаються судами зараз.
ВИСНОВОК:
Постанова ВАСУ від 14.11.2012 року по справі № К/9991/50772/12 кардинально змінює підходи до визнання податковими органами угод, що порушують публічний порядок, недійсними і застосування наслідків їх недійсності. Для того, щоб застосувати санкції до платників податків, які уклали, на думку податківців, угоди, спрямовані на ухилення від оподаткування, їм доведеться спочатку довести в судовому порядку, що такі угоди дійсно порушують публічний порядок і спрямовані на ухилення від сплати податків.
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.