Закарпаття: Ясиньові поляни, Прислoп, Вовча яма та Чортів міст

Полонина Руна знову привернула до себе нашу увагу. Не так давно ми обстежили східну частину цього гірського плато, з вершиною Менчулом та Руна-Плай і всіма “витікаючими” з них наслідками, тобто потоками й водоспадами Воєводин та Юнтур. Ще раніше – центрально-південну частину, з печерою та Царськими криницями. Тепер ми вирішили податися до північно-західної та північної частини. Тут знаходиться сама вершина Руни, закинутий воєнний об’єкт, урвище під назвою Вовча яма та ще багато цікавого, не рахуючи прекрасних краєвидів на Куйлицю, полонину Лютянку, полонину Гостру, а також недосяжно далеких, прикордонних Бескидів-Бещадів. Все це ще по переду (я про Бескиди, Княгинянський метеорит, печери та хребет Стінку). А наразі Руна.

Погода вранці була ідеальна. Добралися машиною до Мекки закарпатських чанолюбів та руноходів − села Лумшори. Традиційна автостоянка − турбаза Полонина, а звідти пішки. Повз всі Лумшорські водоспади (Соловей, Буркач, Давір (Партизан), Переступень та Крутило) шлях лежить на Ясиньові поляни − досить популярний маршрут сходження до вершини полонини Руни.
Ці поляни − колишній сінокіс лумшорського люду, завжди були викошені, з красивими стіжками сіна. Та все тече, все змінюється… Спочатку змінився лумшорський люд на нелумшорський, якому не потрібна худоба, а відповідно сіно, а значить й сінокоси. Теперішні Ясиньові − це здебільшого зарості верби, вільхи та берези, із залишками полян. Трансформація простору, і це не добре ,чи погано, а просто факт. На полянах завжди було повно грибів, що, можливо, так і залишиться. Хоча… хто ті гриби знає. Раптом їм також в заростях рости не подобається:).

На ці поляни я попадав завжди різними шляхами (не путати з дорогами), але цього разу все вийшло, як по нотах. Спочатку до водоспаду Партизан, потім до колишньої бази відпочинку швейної фабрики, ще трохи вздовж потоку, а потім й через сам потік, лісом стрімко вправо. Вела Іра, вона чітко знала стежки, бо не раз тут була. Ясиньових полян, чи те, що з них залишилося, було багато, п’ять чи шість, деякі сильно зарослі, тож ми шастали лісом, щоб тратити менше сил на продирання.
Після полян починався підйом на один з відрогів Руни досить непоганою дорогою, яка невдовзі розчинилася в лісі. Йшлося чомусь важко, давно я так не засапувався. Парило, хотілося пити та вже нікуди не йти, навіть назад. Ірці також не йшлося, а ось Ігор молодцем. Погода його не брала. Які він там вітаміни приймає?:).

На самому краї полонини, ще в лісі, з’явився каскад височеньких скель, який ми обійшли зліва, й ось уже сама полонина. Ну хоч вітерець, бо мухи в лісі проходу не давали, тільки-но зупинися. Але як же сонце пече… Хоча сонця ставало все менше. Не дивлячись на позитивний інтернетівський прогноз, погода стрімко змінювалася. Ми проминули живописний каскад скель, були вже майже під верхом й тут почалося…
Хмарами затягнуло справа, й позаду. Справа виглядало дуже живописно, десь дощ йде пеленою, а десь сонце світить. Й все це змінюється як у велетенському калейдоскопі. А позаду ми просто не догледіли. Зате почули. Як бабахнуло над самою головою, то аж джипи, що виблискували на сонці під вершиною (бетонка однако), десь розсмокталися. Та й нам щось на ту вершину йти перехотілося. Можна було в бункерах воєнної бази пересидіти, але якщо дощ на довго… Ні, треба скидати висоту. Ось і дорога внизу видніється…

Ми швидко збігали вниз, лупив дощ та потрошку погримувало, але, Богу дякувати, в ціль не попадало. Треба щось перекусити для підняття настрою, якраз й дощ починав вщухати.
Це була незвідана територія. Колись, дуже давно, ми пробігали десь поруч. Тепер же ж треба добратися на Прислоп − перевальчик між полониною Лютянкою та полониною Руною. Повітрям − рукою подати, а насправді − значний перепад висоти, ще й дорога петляє та перетинається з тисячу іншими лісорубськими дорогами. Нарешті виходимо в гарну долину, яку бачили зверху, з полонини. Вона затишно розташувалася між двома хребтами − тим, яким ми підіймалися на Руну та тим яким сходили вниз. Багато потоків та потічків, кам’яні валуни розкидані навкруги, створювали красиву панораму. Можливо тут знаходилася хата, яку врешті решт завалила снігова лавина. Тоді десь має бути і водоспадик.

Та часу для детального дослідження було недостатньо тож ми подалися далі. Хто зна скільки ще до Прислопа. Петляючи та перестрибуючи струмки, десь за годину дісталися дна ущелини, де, в напрямі села Люта, текла невелика річечка. Тепер трохи проти течії, вверх черговою лісорубною дорогою й ось Прислоп − живописна поляна з видом на Лумшорську долину.

Ігор все роздумував, де ж та коротка траверсна дорога, якою все було б значно скоріше, але ми були на Прислопі, тож можна розслабитися. Живописна поляна, гарячий чай та їда покращили настрій, вогонь висушив одяг, але все це забрало час. Сонечко, яке наприкінці дня вирішило вшанувати нас своєю присутністю, швидко хилилося за Лютянку, тож і нам пора.
За півгодини ми вийшли до Чортового моста. Збудований (хотів сказати в сиву давнину, але це неправда, міст не з римської імперії:)) за чехословаків, ця гарна споруда доживає свій вік. Висотою біля 12 метрів міст обслуговував одну з гілок вузькоколійки, яка йшла в гори. Наразі пройти можна хіба здолу потоком. між опорами, оскільки дерев’яні балки згнили, залишилися височенні, викладені з каменю опори, одна з яких тріснула. Ось якби був викладений аркою… (знову приходить на розум Римська імперія). Але й височезні опори з потоком який шумить внизу справляють враження. Намагаюся щось сфотографувати, але світла для зйомки з рук катастрофічно мало.

Біжимо вже майже в повній темноті. Десь зліва прошуміли один за одним лумшорські водоспади, і ми біля машини. Пізнувато якось вийшло, але скільки ми всього побачили. Правда, до Вовчої ями не добралися, дощ завадив. Напевно треба швидше ходити і менше їсти. А Ігор би добавив: «Ага, і менше фоткати!»
Ще фото: