Паланок у 1:200

Якщо ніколи не бачили Михайлівського храму в Ужку чи церкви Святого Духа в Гукливому, Васильківського, Броньківського чи Квасівського замків, не були у мукачівському Паланку чи виноградівському Канкові, то відчути середньовічний дух і навіть потримати архітектурні шедеври у долонях можна в Ужгороді.

Саме тут вихованці клу­бу «Майстер-хобі» Закарпатського обласного палацу дитячої та юнацької творчості «Падіюн» власноруч вчаться вирізати, клеїти, паяти й фарбувати не лише величні фортеці і давні святині, а й судна, потяги, лицарів, відтворюють побут і життя тих часів. Усе це – в мініатюрі.

Спочатку були танки

Клуб «Майстер-хобі» вже кількадесят років діє в «Падіюні». Спершу, розповідає заступник директора з навчально-методичної роботи Надія Ганько, дітлахи майстрували танки. Пізніше зацікавилися архітектурними спорудами – закарпатськими середньовічними фортецями та церквами. «Нині у рамках комплексної історико-пошукової краєзнавчої програми Палацу «Збережіть скарби рідного краю» під керівництвом нашого педагога Калмана Вішколца виготовляють дивовижні мініатюри. Завдяки проекту «Минуле – руками майбутнього» з’явилися макети-реконструкції майже всіх закарпатських замків – Середнянського, Квасівського, Мукачівського, Ужгородського, Чинадіївського, Броньківського та інших. Є тут і бойківські, і гуцульські, й лемківські церкви. Такі заняття насамперед мотивують дітей вивчати історію зсередини, вихованці відчувають себе її часткою, бо особисто доторкнулися до неї, її архітектури, культури, виявляють інтерес, починають зовсім інакше ставитися – цінувати й берегти скарби рідного краю».

Креслення споруд готують на основі технічних описів, фотографій, малюнків з різних видань і власних обмірів об’єктів Калманом Калмановичем, шукають в Інтернеті. Педагог учить працювати не лише з художньою та науковою літературою, а й з архівними матеріалами, бере малечу в походи. Історію краю діти відтворюють з картону, шпону, глини, піску, кукурудзяного листя, каміння, ниток. Побутові сценки закарпатців – це спільна робота різних секцій. Мотають навіть ляльки, бо без них конструкція як нежива. Роблять об’ємні картини, а віднедавна почали майструвати лицарів.

Сьогодні вихованці навіду­ються до клубу щовівторка та щочетверга. Як порівняти з минулими роками, значно побільшало в секції дівчат – вони так само, як і хлопці, паяють, клеять та ріжуть. Є й 5-літні вихованці, й ті, кому вже 15, однак здебільшого юним майстрам від 9 до 12 років. Роботи падіюнівців знають не лише в усьому Закарпатті, а й за кордоном. Брали участь вихованці торік у виставці «Чеська Респуб­ліка – країна казкових укріплень та замків», організованій Генеральним консульством ЧР у Львові спільно з благодійним об’єднанням «Фонд ім. Е. Егана». Рукотвори дітей є в угорській Ніредьгазі – маленька копія пруського паротягу Т-3 1882-го року, який курсував Карпатським регіоном у XІX–XX ст. Демонстрували свої шедеври вихованці й нещодавно на фестивалі в урочищі Дубки на Ужгородщині, повсякчас проводять виставки в самому Палаці.

Роботи не лише популяризують церкви й замки Закарпаття, а й зберігають історію. Адже багатьох зроблених дітлахами фортець чи святинь уже нема – від них зосталися лише руїни, або згадки в архівних матеріалах.

Замки з клею і картону

– Дядю Калман, добридень! – пролунав дитячий голосок з-за дверей.

– Ви хто? – у відповідь.

– Сергій Павлович!

– Точно? Директор клею?! Ану хутко шукай своє місце і до роботи!

Хлопчик швиденько забігає до кімнати, зручно вмощується за стіл і починає майструвати. Уважно повертає в руках маленьке судно, щось дофарбовує, робить дірочку для щогли.

Тим часом Калман Калманович показує товстезну чорну папку з кресленнями, описами вигляду споруд, розкрійками, власноруч зробленими вимірюваннями. Ось Невицький замок у масштабі 1:500. Аби його виготовити, знадобляться ножиці, фарба (акварель з ПВА чи акрил), гострий ніж чи лезо, клей, лінійка, олівець, 0,5-міліметровий картон, пензлик, річковий пісок та камінці щебеню для імітації мурованих стін і скель. Спершу, каже педагог, треба уважно вивчити самі креслення. Далі – вирізати і наклеїти на картон. Зачекати, допоки все повністю висохне. Деталі обережно повирізати, де треба, позгинати, клеїти можна й за допомогою паяла.

«А от подивіться на цього лева, – показує на ніс корабля. – З чого він?». На перший погляд, мініатюрна фігурка, здається, зроблена з глини. «Ні, це картон. Малюється контур, вирізається, – показує. – І так кількадесят разів – склеюють по 10–20 шарів. Потім окремо додають лапи, теж «шаровані». Це кропітка і складна робота. Деякі деталі можна вирізати, але не всі вміють. До того ж у кожної дитини своя техніка, власний погляд на ту саму церкву чи фортецю. Залежить від терпіння і віку. Хтось зробить так, хтось інакше. Проте головне тут не як дитина майструє, а її розуміння того, що вона робить».

Калман Калманович бере тонку смужку паперу й починає скубати ножем. Покриває клеєм частину майбутнього даху, прикладає «обскубану» деталь і припаює. Потому бере морилку (барвник для дерева) і розфарбовує. Таким способом імітує старіння. Камінці приклеюють пінцетом чи зубочисткою – наносять їх на певну кількість клею біля замку, засипають піском – і мур готовий. Вирізають мініатюрні ґанки, будують стовпи, рами, віконечка, двері, хрести…

Доменіка найбільше полюб­ляє виготовляти піщаних метеликів і папужок. Аби зробити й собі такі картини, спершу на картоні чи папері олівцем або ручкою малюють контури. Опісля зафарбовують клеєм і засипають піском. Доки не висохло, зайве підрівнюють ножем.

Поряд з Доменікою Федя ста­ранно укріплює свою картонну фортецю зсередини. Як поклеїв, підходить до педагога. «А тепер візьми горбаті ножиці й мусиш це відрізати, – показує Калман Калманович. – І коли ти так його приклеїв, то припаяєш». Малий бере інструмент і запросто спаює картонні мури. Радіє: фортеця йому вдається добре.