«Кертами», проте в Україні таки запроваджують російську мову як другу офіційну

Законопроект Колесніченка-Ківалова має на меті виконати давню обіцянку Партії регіонів, але без дратівливих для багатьох слів про державний статус «вєлікомоґучего»

 «Точка неповернення пройдена», – сказало цього тижня анонімне джерело з московського «Газпрому» про українсько-російські перемовини щодо ціни на газ. Безпосередньо півторарічне, а взагалі  багато- багаторічне тупцювання довкола вартості блакитного палива для України, тарифи на транзит, обсяги закупівель і транспортування до Європи – знову повернулося у глухий кут.

Плани закуповувати газ у німецьких компаній, видобувати власний з чорноморських глибин і сланцевий – різні, тоненькі, примарні, хіба на далеку перспективу, та й не шляхи, а так – стежечки, з цього глухого кута.

Ще одну точку неповернення може перейти країна за час, поки газета друкується і йде до читача – у Верховній Раді таки дійшло до ухвалення законопроекту Вадима Колесніченка та Сергія Ківалова № 9073 «Про засади державної мовної політики».

Мовна карта на тлі економічних реалій

Формально автори проекту наполягають на потребі враховувати потреби людей, що проживають на певній території і спілкуються переважно недержавною мовою. Мовляв, «в Україні не забезпечується право людей навчатися рідною мовою, влада не вирішує проблему інтеграції національних меншин в українське співтовариство, а це, безумовно, підвищує рівень нетерпимості, який може призвести до виходу скінхедів» і т.д. (з інтерв’ю Колесніченка http://ykrnews.com.ua).

Хоча торішні соціологічні дослідження Research & Branding Group та Центру Разумкова відбивають далеко не втішну картинку. Ось лише кілька цитат: «…дослідження також засвідчує, що україномовні громадяни України на практиці відчувають дискомфорт, викликаний тиском російської мови в публічному спілкуванні, і усвідомлюють, що лише збереження української як єдиної державної здатне не допустити подальшої ескалації цього процесу. Водночас число прихильників офіційної двомовності стрімко падає в усіх регіонах України. У цілому в Україні воно знизилося з 59 %  2009-го до 49 % у 2011 році.

Головним поясненням цієї тенденції є те, що все менше людей вірить в «утиски» російської мови, і водночас усе більше бачить на практиці дискримінацію української мови в багатьох сферах суспільного життя. Додатковий подразник – спроби політиків розігрувати мовну карту на тлі невирішеності гострих соціально-економічних проблем, що турбують людей значно більше, ніж питання мови» (http://slovoua.com/stan-ukrajinskoji-movy-v-2011-roci-analitychnyj-ogliad).

В аналізі наводяться численні дані про те, що упродовж 2010–2011 років органи виконавчої влади ухвалили низку рішень, спрямованих на звуження сфери функціонування української мови. Це і скасування Міносвіти рішення про проведення ЗНО винятково державною мовою, і визначення необов’язковим навчання іноземних студентів українською (а це  додатковий чинник зросійщення вишів). 

Якщо на початку президентства Віктор Янукович ще грізно вимагав від міністрів за два місяці заговорити українською, то тихою сапою перейшли до російськомовних засідань Кабміну, і хіба що тільки прем’єр Азаров в частині, передбаченій для фіксації пресою, веселить народ каліченим суржиком.

Низка органів місцевого самоврядування в кількох областях надала особливий статус російській мові, хоч це й заборонено ст.  92 Конституції України. Подібні рішення ухвалювали ор­гани місцевого самоврядування й раніше, однак, зважаючи на їх явну невідповідність Основному закону, були оскаржені прокуратурою й скасовані судами. Тепер же правоохоронці на місцях їх воліють не помічати.

Моніторинг Єдиного реєстру судових рішень засвідчив, що навіть за неповний 2011-й  близько 4 % цих рішень оформлено не українською, як вимагає закон, а російською мовою. Цікаво, що майже всі рішення в цивільних, адміністративних і господарських справах оформлено українською, а рішення в кримінальних у багатьох областях – російською.

Преса теж домінує російською, і це домінування посилюється. Сумарний тираж російськомовних (без урахування двомовних) газет становив понад 63 % в 2010 році і понад 66 % за 9 місяців 2011 року. На телебаченні торік у відсотковому вияві українські програми зайняли 22,2 % ефірного часу, двомовні – 31 %, російськомовні – 46,8 %. На радіо ситуація ще більш прикра.

На ті ж граблі, тільки іншим шляхом

Утім ні Ківалов, ні Колісниченко не приховують головної мети: за їхнім законом, російська мова стане регіональною щонайменше у 13 адміністративно-територіальних одиницях України з 27 – Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській, Миколаївській, Одеській, Сумській,  Херсонській, Чернігівській, Харківській областях, Криму, Києві та Севастополі. Крім того, вона стане офіційно дозволеною панівною майже в усіх містах, за винятком хіба Західної України. Адже встановити офіційне використання якоїсь мови в місцевих органах влади можна, за проектом, якщо на цій території проживає 10 % її носіїв. За такою арифметикою на Закарпатті, якщо загалом маємо 1,2 мільйони населення, а угорської громади близько 150 тисяч, годиться переводити все діловодство на угорську. Хоча при нарізці виборчих округів про закарпатських угорців аж ніяк не дбали – не тільки не зважили на численні прохання створити окремий округ, а максимально розділили громаду між різними.

Проект Ківалова-Колеснічен­ка майже повністю дублює попе­редній законотворчий «шедевр» № 1015-3 «Про мови в Україні» Єфремова-Симоненка-Гриневецького, який негативно оцінили не лише профільні комітети ВР, науковці, а й Верховний Комісар ОБСЄ у справах національних меншин та експерти Венеціанської комісії.

Автори нового законопроекту відмовилися лише від одіозної статті 7 старого законопроекту «Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність». Тепер замість 33 він складається з 32 статей, проте концептуально й структурно відтворює попередній законопроект. І тому більшість його ключових положень у своїй основі явно суперечать Конституції України, рішенню Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Основного закону та ґрунтується на свавільному тлумаченні Європейської хартії регіональних або міноритарних мов.

Крім того, критерій визначення кількості носіїв регіональних мов – 10 % і більше – є довільним (такого критерію немає в жодному міжнародно-правовому акті). А якщо в попередньому законопроекті було записано, що регіональна мова «використовується на рівні з державною мовою на відповідній території України», то в новому йдеться про використання там лише регіональної мови або мови меншини.

До речі, того ж дня, коли зареєстровано цей проект, В. Колесніченко зареєстрував законопроект «Про заборону звуження сфери застосування регіональних мов або мов меншин України» (№ 9059-1 від 26.08.2011), в якому пропонує ввести кримінальну відповідальність за порушення права громадян на використання регіональних мов або мов меншин. Але жоден проект не містить статті про відповідальність посадових осіб за порушення їхнього обов’язку вживати державну мову в офіційному спілкуванні. Крім моральних зобов’язань, він вимагає і внесення суттєвих змін до 32 Законів України, Положень про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, про свідоцтво про народження. Одне слово, вчергове добряче потрусить і наші з вами кишені… 

Днями довкола цього дражливого для багатьох законопроекту розгорівся новий скандал: колектив авторів експертного висновку КНУ ім. Шевченка щодо законопроекту «Про засади мовної політики» звинуватив Колесніченка у перекручування фактів і цитат їхнього висновку, адже у ЗМІ поширилася інформація, мовляв, науковці провідного вишу країни підтримали законопроект. Проте вчені не змовчали й нагадали не лише зауваження по суті закону, а й зазначили, що «до створення його концепції та самого викладу не залучалися вітчизняні фахівці-філологи, зокрема соціолінгвісти та соціологи мови, оскільки, крім концептуальних ненаукових тверджень, текст також містить логічні, стилістичні та пунктуаційні помилки». Словом, хлопці ще й елементарно безграмотні…