Мама на два тижні

…Хлопчик з великою голівкою пускає слину, щось собі бурмоче, перебирає в руках іграшки. У його сусіда покручене тіло. Він не розмовляє, тільки кричить. Поряд скоцюрбилася дівчинка, з-під ковдри лише худі ніжки визирають. Дехто з вихованців Вільшанського дитячого будинку-інтернату на Хустщині бачив лише три сторони світу – стелю, правий та лівий боки. Роками вони вчаться тримати ложку. Відстань від тарілки з супом чи кашею до рота – що кілометри дороги здолати. Упродовж років вчаться говорити, чистити зуби, вмиватися, ходити на горщик, сидіти чи стояти…

Сам покаже, що хоче «зав’язатися»…

Нині у Вільшанському дитячому будинку-інтернаті живе 199 вихованців із важкою формою психо-моторних вад. Це діти з глибокою розумовою відсталістю, хворобою Дауна, шизофренією, церебральним паралічем… Із-поміж них – 92 неповнолітніх і 107 віком до 35 років. Сиріт четверо. Когось підкинули, від когось відмовилися ще в пологовому. Є хлопчик, якого дільничний інспектор знайшов на кладовищі. Хто його мати, не з’ясували, тож малого так і прозвали: Невідомо Юрій Юрійович. Знаходили дітей навіть у сміттєбаках.

Більше половини вихованців в інтернаті – роми. Їх не всиновлюють – у країні десятки тисяч дітей здорових, і тих нікому не треба. Хіба торік дівчинку назад забрали – і то через гроші, котрі дитина отримує за інвалідність. У Виноградів взяли хлопчика, та нині він худий, як шваблик, біля базару і церкви просить-співає…

…На другому поверсі інтернату живуть наймолодші. У 8-річної Мар’янки голова – як дві. Вона зовсім не ходить, трохи перевертається в ліжечку. Мляво підіймає ручку, кривиться і враз – плаче. Нянька каже, злякалася, треба відійти, хай-но трохи заспокоїться. Раптом із сусідньої кімнати підбігає середнього зросту чорнява дівчинка і проводить рукою по щоці. «Не лякайтеся, це так Лариска вітається», – каже санітарка. Мала ласкаво дивиться – чекає на відповідь.

7-річний Ігорчик потрапив сюди з Берегівщини. Як мав два роки, мама ошпарила його окропом, загорнула в ганчір’я і так залишила. Скільки часу хлопчик так пробув – невідомо. Ліва рука приросла йому до тіла. Цьогоріч дитину відправляють на операцію до Німеччини. Коштує вона 120 тис. євро. 80 тисяч уже зібрали, треба ще 40. Та проблема в іншому – хлопчика відвезти за кордон можна лише під наглядом опікуна. А утримувати там дорослу людину коштів в інтернату не стане.

«Во ім’я отця, сина, духа, амен… довге, буде довге, от», – хреститься і показує на обстрижену біляву голову 21-літня Алінка. В інтернаті вона вже п’ятнадцять років. Дівчина мріє про довгі кучері. Няня змушена була відрізати їх, бо в поганому настрої Аліна рве на собі волосся.

Поряд в іншому корпусі – підлітки і старші вихованці. Хлопці і дівчата – окремо. На лавиці всі зібралися біля кремезного хлопчини. 18-річного Василька тут прозвали Тайсоном, і не лише через візуальну схожість із відомим боксером. У стані афекту Тайсон може виламати двері.

Артурові 24 роки, у рості заледве метр набере, має церебральний параліч. Юнак майже постійно в ліжку. Його товариш, Отто, сидить у візочку в гамівній сорочці. Він не ходить, боїться: колись зламав ногу, але радо демонструє, як пересувається на сідницях. Може однією рукою щось бринькати на гітарі, іншою – гратися з м’ячем. Сам покаже, що хоче «зав’язатися», бо знає, що може подерти собі обличчя. В іншому кінці палати Льоня сховався у ліжку під ковдру, тільки очі видно. «Льоня в нас дуже любить музику, особливо українську, – каже нянька. – Навіть навчився вимовляти слово складами! Спочатку «му-у-у», а потім «зі-ка». Щоранку просить, аби увімкнули пісні, інакше сердиться. Льоня розумний дуже. Покажете яку-небудь картинку, то відразу ж знайде те, що там зображено».

Діти отримують пенсію, їхні батьки, якщо такі є, – допомогу по догляду за інвалідом. Директор Вільшанського дитячого будинку-інтернату Богдан Кикина розповідає, що мають й вихованців із чудових інтелігентних сімей. «Он мама кожні два тижні навідується до сина, зі сльозами повертається назад… Але вдома з хлопчиком була наче паралізована. Меблі, стіни потріпав, на кухні самого не лишиш, бо він із собою щось зробить, у магазин не вийти – нікуди. Не життя в неї, а страшна мука…»

Гроші на ремонт з усієї Європи

До Вільшанського інтернату потрапляють малеча, підлітки і молоді люди віком від 4 до 35 років. Заклад належить до ІІІ-ІV профілю, тобто тут перебувають вихованці з найтяжчими психо-фізичними вадами. Побудували притулок ще в 1961 році в приміщенні колишньої адміністрації Теребле-Ріцької ГЕС. Тоді, за радянських часів, інвалідів намагалися «прибрати» якнайдалі від людського ока, повністю ізолювати від суспільства.

Того ж року тут оселились 23 вихованці. Потроху в інтернаті звели ще один спальний корпус, будівлю для підсобного господарства, складські приміщення, котельню. Наприкінці 90-их благодійники з Франції взялися лагодити санвузли, спорудили навчальні майстерні, аби діти могли займатися працетерапією. Тоді ж інтернат спіткало велике лихо – паводок. Вода змила значну територію закладу, зруйнувала будівлі, дороги. Відновлювати притулок допомагали європейські спонсори.

Богдан Кикина розповідає, що упродовж останніх трьох років в інтернаті за державні та меценатські кошти замінили майже півтораста гнилих вікон, поржавілі труби, покрівлю у спальному корпусі, відремонтували кімнати, медпункт, їдальню, коридор другого поверху. У чеському Брні провели благодійні аукціони, де зібрали гроші на реконструкцію двох санвузлів, наразі ж лагодять третій. Встановили нові туалети, ванни, бойлери, умивальники, «витяжку». Закупили пральну і тісто-мішальну машинки, дві електроплити, харчовий котел, хлібобулочну пекарську шафу і два холодильники… Відтак відкрили свою пекарню. Ще два-три роки тому всього цього не було.

Нині тут ремонтують харчоблок, покривають стіни і підлогу керамічною плиткою, замінюють старі електропровід, каналізацію, водопостачання, систему вентиляції. Облаштували віднедавна й реабілітаційний кабінет. Велотренажер, бігову доріжку і дві гімнастичні стінки подарував благодійник. В ігрових кімнатах з’явилися телевізори, підключили параболічну антену, діє комп’ютерний клас. Спонсори також допомогли побудувати бесідки для вихованців і закласти фундамент церкви. До кінця року планують запустити нову економну котельню, бо теперішня ще з 1968-го.

Кращі 24 повнолітніх вихованців уже майже три роки живуть у Тячеві в молодіжному відділенні «Парасольки». Шестеро обдарованих інтернатівців навіть зіграли головну роль у фільмі про Миколу Шугая у селі Колочава на Міжгірщині. Торік стрічка перемогла на Міжнародному кінофестивалі у Празі. Щороку кількадесят дітлахів відпочивають на березі Чорного моря, оздоровлювалися й у Швейцарії.

«Минулого року отримали «гуманітарки» на 860 тисяч, – каже Богдан Михайлович. – Майже щодня люди привозять банани, яблука, мандарини, цукерки, соки, печиво… У кінці року маємо багато овочів, маринуємо собі на зиму капусту, огірки, помідори. Діти допомагають по господарству, доглядаємо свиней, корів, кіз, курей, зайців, шість собак. У нас не навчальний, а виховний процес. Діти займаються в художній, ткацькій майстернях… Підтягуємо до рівня тячівських «парасольок» своїх вихованців. Маємо невеличку групу з 9 осіб, які вже трошки танцюють, співають, казочки ставлять».

Вільшанському дитбудинку допомагають волонтери з Чехії – громадська організація «Бодай». Це і фахівці кафедри реабілітації медичного факультету Остравського університету та стаціонарних закладів, які обслуговують дітей-інвалідів із Чеської республіки, і архітектори, і програмісти, і теологи, і соціальні працівники… Медсестри ж самого Вільшанського інтернату навчалися доглядати за дітьми-інвалідами в Чехії та Швейцарії. У Львові у рамках Міжнародного українсько-нідерландського проекту МАТРА вчилися годувати діток із порушеними жувальними функціями і травленням. Богдан Кикина сам часто навідується за кордон до дитбудинків-інтернатів. Розповідає, що там – фантастика. «Персоналу більше, матеріальна база значно потужніша. Є цілі реабілітаційні комплекси з усіма тренажерами, гідробоксами, басейнами, різноманітними терапіями… Група максимум по 6-8 діток, із кожною по 5 спеціалістів займаються. А в нас одна нянька на двадцять дітей…»

Богдан Михайлович каже, наразі велика проблема з кадрами – їх просто немає. «Уже більше двох років ми без лікаря-психіатра. У штаті посада передбачена, а от місце так і залишається вакантним. Не можу знайти. Студенти не хочуть йти в село працювати. Всі – або в гінекологи, або в хірурги… Тут у нас є обласна психіатрична лікарня – має аж чотири вакансії. Надають службове житло, зарплата до кількох тисяч набратися може: 25% – за особливі умови роботи, 25% – бо гірська місцевість, плюс чергування… Але ніхто не йде. Так само з реабілітологами. Був хлопчина, попрацював рік, стажувався в Чехії, а потім звільнився. У середині червня дві наші працівниці знову їдуть вчитися до Чехії. Інші практикуються у Каті».

«…Стьопа навчився стояти і казати «б-б-б»

Реабілітолог Катерина Шев­чукова з Чехії працює в інтернаті вже другий рік поспіль. Зараз вона якраз займається з 12-річним Стьопою. Донедавна хлопчик бачив лише стелю і не знав, чи має ноги. Нині його вчать стояти. Катя взуває Стьопу у спеціальні черевички і обережно ставить на тренажер. П’ять років малий їв лише манну кашу – бо іншого не хотів. Відтак не отримував достатньо вітамінів, не ріс. 

Спеціальний тренажер – подарунок із Чехії. Стьопа сердиться, кидається іграшками. Розмовляти не може, лише кричить. Так має простояти півгодини. Потім – пробує стати на свої тонкі ноги. «Як довго займатися з дітками, то починаєш розуміти, що з ними відбувається, – каже реабілітолог. – Багато часу треба, аби дитина звикла просто стояти. Стьопа за останній час дуже змінився. Вже навчився казати «б-б-б». Буде й ходити. Бачить простір, кімнату, має лише усвідомити, що є ноги. Затримка в цих діток, насамперед, у голові».

Катя пригадує, що коли приїхала сюди, діти лежали. Як почали займатися – майже всі пересіли на візочки. «Чи є прогрес, можна зрозуміти через кілька місяців постійних тренувань. Але є ще й інша проблема: у Чехії кожен має свою роботу, а тут – кілька робіт на одного. Персоналу замало. Аби лише погодувати одну дитину-інваліда, треба майже годину. Нема й реабілітологів… Хто вперше займатиметься з дитиною, може її поламати».

«Ми підняли майже всіх дітей, – зауважує Богдан Кикина. – Донедавна дітки голови навіть не тримали. А нині, хто лежав колодою, сів у візочок. Новеньких наразі є троє – вони могли лише на колінах повзати. А тепер погляньте: на ходульках самі пересуваються. Навчити таку дитину самостійно ходити на горщик – уже величезне досягнення. Вмиватися, чистити зуби – взагалі щось неймовірне».

Чеські волонтери з громадської організації «Бодай» займаються у Вільшанах із дітками ось уже більше десяти років. Приїздять сюди групами зо два десятки осіб чотири рази на рік.  Наразі в дитбудинку перебуває 13 волонтерів.

Лукаш Станєк із Праги тут вперше. Займається із 6-річним Йовшком – грається з макаронами. Малий складає їх до пляшечки, а потім радісно розкидує. Лукаш уже адаптувався, психологічного дискомфорту не відчуває. Каже, це зовсім нескладно, і обіймає хлопчика.

Моніка Редмерова, теж із Праги, приїздить до інтернату вже вшосте. «Усі ми тут добровольці. Граємося з дітками, купаємо їх, годуємо, пеленаємо, разом малюємо, співаємо, гуляємо, допомагаємо санітаркам… Вчимося у них і намагаємося передавати свої знання». Волонтерка Регіна в художній майстерні збирає кількох дітей – зараз почнеться театральна терапія. «Щоразу в нас нова тема, новий казковий герой, – пояснює. – Сьогодні будуть пірати. Сідаємо в ось це кольорове коло-килим і граємося з дітками. Це допомагає здружитися, пізнати одне одного. Гра їх об’єднує».

А поряд у палаті чешка співає хлопчикові з великою голівкою колискову, пригортає до себе, гладить біляве волоссячко. «Спи, спи, Іванку», – малий закриває оченята, кладе тонюсінького пальчика до рота і всміхається. На два тижні ця волонтерка – його мама. Мама, якої доти він ніколи не знав і яка не відреклася від нього з огидою…