Суспільний аутизм

Говорячи про кіно, не хочеться вкотре говорити про гроші. Але, на жаль, саме грошима вимірюється глядацький інтерес до фільмів і саме касовий збір стає тим «соціологом», який щодо стану глядацьких думок не помиляється.

Америка. «Прислуга». Скромний фільм без мегазірок. Про відносини чорношкірих служниць і їх білих господинь, «рубльовських дівчат» по-американськи… А в прокаті збирає неймовірні $ 170 млн. Що виразно каже: тема расових відносин не втрачає гостроти у країні, яка обрала темношкірого президента. Але, можливо, тому його й обрали, що всі ці 60 років знімають таке кіно і намагаються знайти відповіді на складні питання про суспільний устрій? І можливо, кіно зробило для Америки не менше, ніж відважна чорношкіра швачка Роза Паркс, яка відмовилася у 1955 р. поступитися місцем в автобусі білому пасажирові і поклала початок відкритому громадянського опору расовій сегрегації?

А тепер – Росія. В нас міжнаціональних конфліктів і точок напруги вже точно не менше, ніж у США, але фільм на відповідну тему не тільки не зібрав би ніяких грошей у прокаті, він до цього прокату навіть не дійшов би. Кажу це впевнено – як людина, що кінематографом у Росії займається вже давно.

У США глядацький інтерес – барометр суспільних настроїв. За тим, які фільми можуть похвалитися касовим успіхом, особливо якщо йдеться не про блокбастери, а про фільми зі середнім і невеликим бюджетом, можна визначити, чим живе і про що думає країна.

Фільмом «Роккі», що побив рекорди бокс-офісу у далекому 1976 р., можна було виміряти глибину депресії, у яку занурилася змучена в’єтнамської війною і Вотергейтським скандалом Америка. Проста і оптимістична історія боксера, який зміг подолати ворожі обставини, стала загальнонаціональним сеансом психотерапії. Пройняло навіть членів кіноакадемії, які видали Сталлоне «Оскара», але ж тоді ж на «Оскара» номінувалися «Таксист» Мартіна Скорсезе, «Вся президентська рать» Алана Пакули і «Телемережа» Сідні Люмета.

Лише казки

Про що ж свідчить наш барометр? Який у Росії суспільний тиск? Хто королі каси і про що говорить їхній успіх? Найсвіжіший приклад – «Джон Картер», екранізація роману фантаста Едгара Райса Берроуза. В нас він показує феноменальний за три дні прокату результат – $ 16,6 млн і два тижні поспіль займає перше місце за зборами. Тим часом на батьківщині цей новий велетень стартує з мізерних $ 30 млн ($ 53,1 млн за два тижні) на втричі більшій, ніж в нас, кількості екранів, що рівнозначне провалу – адже він коштував компанії Disney майже $ 350 млн, тобто приблизну вартість нового терміналу київського аеропорту «Бориспіль» або далекосхідного оператора зв’язку НТК.

Так чому ж російський глядач відреагував настільки інакше на те саме кіно, «просунуте» до нього тими самими роликами і білбордами? $ 16,6 млн за перший вікенд – це один з найкращих стартів в новітній історії російського кінопрокату, до того ж такий, що трапився без килимового рекламного бомбардування «Першого каналу». Але насправді у тому, що така удача спіткала фільм про марсіанські пригоди героя з історичного минулого, немає нічого дивного.

Страшно далекий він від народу, що ним захопився. А всіх чемпіонів нашого прокату останніх років об’єднує саме це – категорична недовіра до реальності у будь-яких її проявах, аутичне її відторгнення. Лише фентезі, фантастика або анімація ставлять у нас касові рекорди. Все, що можна хоч якось співвіднести з реальним життям країни і людей, наші люди, прийшовши в кінотеатр, повністю ігнорують. Все, що пов’язано із соціальністю, з реальними, а не мелодраматичними відносинами, якщо і доходить до екранів, провалюється з тріском. Хоча, взагалі, кіно, що осмислює те, що дійсно відбувається, і реагує на нього, – невід’ємна частина репертуару кінотеатрів у всьому світі. Драми, людські історії, історії подолання, історії, які зміцнюють віру в життя, – їх в нас мало, і зі зрозумілих причин: навіть і з’явившись, вони марніють без уваги. Зворушливий, простий для сприйняття, віртуозно зроблений фільм «Король каже!» збирає у сусідній з нами Польщі $ 6,1 млн – більше, ніж «Трансформери 3» ($ 3,4 млн). В нас же ситуація разюче обернена: «Король каже!» – $ 1,6 млн, а «Трансформери» – $ 45,5 млн.

Порівнювати ж збори драм в нас і в Америці і зовсім не варто – величини непорівнювані. Ми так звикли зарозуміло дорікати американській аудиторії у меркантилізмі і неосвіченості, але зараз вже зрозуміло, що французький фільм «Артист» у США майже гарантовано збере $ 50 млн. І це при тому, що французьке кіно там ніколи не було особливо популярним, а «Артист» ще й чорно-білий і німий. Але майбутні результати прокату обов’язково скажуть: там існує аудиторія, яка ставиться до свого вибору свідомо, а не шукає механічно «альтернативний Всесвіт». Щороку у США виходять шість-сім фільмів, знятих за смішні гроші, що говорять з глядачем на складні теми, які потрапляють «у нерв» і в касі отримують більше $ 100 млн. Російський же глядач демонструє просто патологічну зневагу до реальності, непоборне бажання від неї відвернутися, уникнути будь-якої розмови про все, що непросто, що вимагає здорової самооцінки, індивідуального вибору, розумових і душевних зусиль.

З усього різноманіття голівудської продукції наш співвітчизник незмінно обирає виключно казки. Те ж стосується і вітчизняного кіно: потік примітивних (на межі з вульгарністю) комедій, що нібито втягує у себе натовпи глядачів, теж ніякого зв’язку з реальністю не має. Кажу «нібито», бо велика частина цього кінопродукту, незважаючи на приклеєну до нього етикетку «комерційне кіно», навіть в нуль не виходить – після вирахування частки кінотеатрів (50%) та вартості прокатної кампанії (до 15%). Та і практично всі успішні російські фільми теж проходять у «казковій» категорії …

Законсервований час

Є думка, що плин часу у різних країнах не однаковий. Є країни, які ментально у XXI ст., А є ті, що у XVI. Ми ж у сенсі популярного кіно досі живемо в СРСР, і усі наші прокатні перемоги пов’язані з ним: «Висоцький», продовження «Іронії долі», «9 рота». У день виборів по телевізору унікальні цифри демонструє «Москва сльозам не вірить» про радянську Попелюшку, а днями пізніше – «Службовий роман» про радянську Сплячу Царівну. Ці фільми законсервували радянський час, вони несуть образ того світу, для людини навіть по-своєму комфортного: адже там ти ні за що не ніс відповідальності, своєю долею майже не розпоряджався і тому найстрашніша з небезпек – небезпека вибору – тобі не загрожувала … І все це високо цінується нинішньою аудиторією.

Російський глядач безпомилково розпізнає – і непохитно відкидає – будь-яку спробу говорити з ним про серйозні речі, нехай навіть у полегшений спосіб. Будь-яка голлівудська анімація, навіть найневибагливіша, збирає у наших кінотеатрах від $ 40 млн і вище, але лише за умови, якщо вона ніяк, нічим не турбує глядача. Порівняйте: «Мадагаскар-2» – $ 40 млн, а видатний твір – фільм «Валлі» студії Pixar – $ 11 млн. Безглузді звірі, що розмовляють, глядачеві ближчі, вони його «не напружують» прихованим посланням про небезпеки конс’юмеризму і хижацького природокористування. Ось вона де, справжня «помста пухнастих».

Нещодавно у Франції вийшла чудова комедійна драма «Недоторкані», що зібрала немислимі для французького фільму $ 240 млн. Зворушлива історія про відносини чорношкірого хлопця з робітничих передмість з паралізованим мільярдером, в якого він працює доглядальником. У фільмі явною є тема соціальної нерівності. У ньому виразно показаний соціальний контекст. Він про справжню людську драму і містить критичний погляд на стан сучасного суспільства. І все це у духопідйомній упаковці. Американці в особі підприємливого і чуйного Гарві Вайнштейна, одного з головних продюсерів Голлівуду, негайно купили права на рімейк фільму. Я ж замислився: а були б перспективи у російської версії? Але думати нема чого: звісно ж ні. Ніяких. Будь-яка справжність, навіть глазурована, нашому глядачеві огидна. І це, безперечно, тривожний симптом. У найкращому разі – симптом абсолютної депресивної апатії.