Василь Шеба в музейній справі, м’яко кажучи, не новачок. Саме він у вже далекому 71-му минулого сторіччя очолив Закарпатський музей народної архітектури та побуту. А заклад у той час був одним із перших аналогічних на теренах величенної країни. Згодом, у 1988-му став керівником Закарпатського краєзнавчого музею. З того, радянського, часу Василь Станіславович залишається господарем клопітного «замкового» господарства…
– Чого Ваша робота потребує більше: наукової витримки, дослідницького талану чи менеджерського хисту?
– Знаєте, музейна справа – надзвичайно специфічна. Коли я прийшов сюди, то музей перебував у дуже занедбаному стані. Наведу один лише приклад. Приміщення замку використовувалися на 10%. Звичайно, чимало слід зробити ще, але для порівняння – зараз 90% площі музею – фактично, у розпорядженні відвідувачів. Для цього знадобилося, ой, як немало чи-то господарських, чи-то менеджерських зусиль. З іншого боку – у нас працюють вузькопрофільні спеціалісти, і для того, щоб їх підтримувати, розуміти суть їхньої роботи, необхідно бодай трохи розбиратися у багатьох речах… Це непросто…
– Переживши вже кілька епох, я маю на увазі – ідеологію, Ви можете сказати, коли було легше?
– Я пережив не лише ідеологічні епохи, зважаючи на власний вік… Скажу, що за радянського періоду музеям було певною мірою легше. Планова політика і беззаперечне виконання прийнятих «нагорі» рішень допомагали чимало. При створенні музею архітектури і побуту, приміром, усі будівлі було перевезено господарським коштом. Кожний район Закарпаття зобов’язаний був допомогти. Але спрацьовувало не лише зобов’язання, адже всі розуміли, що від їхнього старання залежатиме, як район буде представлений на рівні області. І намагалися зробити це якнайкраще.
– Зараз не так?
– Зараз дещо інакше, мушу сказати – на жаль. За ці 20 років ми не отримали, практично, жодної копійки. Лише у 2006-му, завдяки нашому земляку Віктору Балозі, якого підтримав тодішній прем’єр Янукович, отримали кошти, які допомогли «встояти» нашій вежі, інакше…
– Хіба ж наші меценати, чи бодай ті, хто захлинаються від публічної любові до Закарпаття, не допомагають?
– Меценатство – гарна річ. Завдяки йому створено найкращі музейні колекції царської Росії, як ми знаємо з історії. Що ж до меценатства нашого зразка, то приведу один приклад. Здається, 1996-го була спроба влаштувати 1-й благодійний бал. При вході до зали ми поставили скриньку для пожертв і я, входячи у приміщення, кинув туди гривню. Бал пройшов гарно, всі були задоволені, а після його закінчення ми витягли зі скриньки ту, мою гривню…
– То як же виживати?
– А тут повернемося до першого Вашого питання. Музей, без сумніву, повинен мати потужну наукову базу, але він мусить працювати і на себе, бо має багато потреб. Приміром, свого часу ми встановили ліхтарі, які й понині освітлюють територію замку, завдяки нашим залізничникам, для яких проводили екскурсії….
– Бартер?
– Так, бартер. Потім законодавство дещо послабило пута, і ми отримали додаткові можливості. Люди ж приходять до музею не на одну годину – раніше вони стелили принесені із собою коврики, приносили із собою водичку, їжу. А зараз мають можливість усе це придбати у кафе чи на терасі. Приміщення нинішнього кафе було захламленим і не використовувалося, практично. Для його очищення та ремонту знадобилися чималі кошти і не з державної кишені, зауважу. Тераса починалася як подіум для виступів під час свят, а потім її захистили від дощу. Згодом з’явився винний погреб… Усе це, доволі невелике господарство приносить музею щорічно 300 тисяч гривень від аренди – кошти немалі! Цьогоріч до нас приїжджали колеги з Угорщини, які можуть порівняти музей зразка минулого сторіччя і вже нинішнього Так от, вони сказали: «Ви вже нас переплюнули». Знаєте, приємно чути, що роботу колективу визнають і ми рухаємося у правильному напрямку.
– Але ж музей – це не лише комфорт…
– Звичайно. Мушу визнати, що я розумію: ми багато втрачаємо. Хоча намагаємося поповнювати наші запасники та експозиції постійно…
– Як?
– Завдяки археологічному відділу, спільно з університетом. До речі, маємо одну із найбагатших археологічних експозицій в Європі. Далі, дещо нам приносять люди. Останнє таке поповнення відбулося буквально днями. Нам запропонували колекцію старовинних приладів і після консультацій та оцінки ми прийшли до висновку, що будемо брати. Дуже нам допомагає наша митниця – після конфіскації та обов’язкових у цьому випадку процедур те, що заслуговує і має на те право, потрапляє до краєзнавчого музею. Окрім того, наші співробітники їздять областю, ходять, шукають. Тільки от знаєте, дуже мало залишилося. Люди ж живуть зараз по-іншому. І ніхто не ремонтує взуття чи зашиває одяг – купують нове. У моєї сестри, якій вже 75, у шафі висить народний одяг – від хустки до чобіт. А вона не віддає, каже: «Як умру…». Але таких, хто береже, надто мало…
– То може віддати музеї, на які в держави не вистачає коштів, у приватні руки?
– Практика передачі музеїв в оренду – прийнятна в усій Європі. Нехай не повністю – заклад, а його певну частину. Ну, не забере орендатор із собою приміщення, не вивезе. Але! За умови чіткого дотримання вимог у частині збереження історичної, археологічної цінності. А в нас, знаєте, багаті люди не завжди мають і повагу до історії, і культуру, яка допоможе цю історію зберегти. Але практика залучення приватних коштів та ініціативи, вочевидь, заслуговує уваги. І ми вже маємо гарні приклади. Подивіться на Паланок! Я добре пам’ятаю, у якому стані він був, а зараз – зміни очевидні!
– А Вам не доводилося зустрічатися із ставленням, куди Ви, мовляв, із музеями – людям їсти немає чого…
– Скажу відверто – ні, на жодному з рівнів. Треба ще дуже багато зробити – це очевидно! Але те, що ми минулого року мали понад сто тисяч відвідувачів нашого музею, проти кількох десятків впродовж минулих років, вселяє в мене певний оптимізм. Адже музей – це скарбниця. І пам’яті, і історії, і культури. І від того, в якому вони стані, як вони ставляться до свого скарбу, як представляють його відвідувачам, як їх зустрічають, залежить багато. Ми щось втрачаємо у своїй ідентичності, мені здається. Наша культура надто залежна від чужорідних звичаїв, традицій… І мені дуже боязко, що через кілька десятиріч цю епоху можна буде представити одним-єдиним музейним експонатом – папірцем із портретом американського президента…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.