Для чого в газову трубу пхають сир

Україну обнулять

Відносини України й Росії щодо питання газу нагадують відомий анекдот: «Кум газує, я рулюю – їдемо, кум на плоті, я на дроті – висимо». Росія все більше «піддає газу» – днями ще чотирьом вітчизняним виробникам сиру заборонили ввозити свою продукцію до сусідів. Цього разу в категорії нон-ґрата опинилися Баштанський і Лозовський сирзаводи, «Бель Шостка України» та Хмельницька молокобаза. Про це повідомив керівник Росспоживнагляду Геннадій Онищенко. Причина та сама: мовляв, зразки продукції цих заводів не відповідають чинному російському законодавству. Тож тепер уже сім українських підприємств не можуть експортувати сир до Росії. Загалом наші північні сусіди загальмували продаж понад 30 тонн цього вітчизняного продукту.

Україна натомість намагається якось стабілізувати ситуацію. Проте ключовим тут є саме «якось». Адже недарма дедалі більше експертів відзначають цікаву випадкову невипадковість: сирна війна розгорілася під час урегулювання питання ціни на газ для України. Бо ж далі тиснути на нас саме в такий «продуктовий» спосіб Росія не зможе. У травні вона має стати членом Світової організації торгівлі. А в СОТ за порушення правил торгівлі передбачені серйозні штрафи.

Принаймні хронологія подій збігається з точністю мало не до дня. Спочатку офіційний представник «Газпрому» Сергій Купріянов заявляє: «Після реалізації всіх запланованих «Газпромом» газотранспортних проектів: «Південний потік» з максимальною продуктивністю, «Північний потік» з додатковими новими нитками, враховуючи вже наявні у власності компанії транспортні потужності в Білорусії і в Чорному морі, транзитне значення України для експорту російського газу дорівнюватиме нулю». Того ж дня російський президент Дмитро Медведєв доручив «Газпрому» розпочинати будівництво «Південного потоку», орієнтуючись на прокачування 63 мільярдів м3 газу в рік. Все це робиться за чіткою схемою: знизити залежність від української ГТС при постачанні палива до Європи.

А вже за два дні Вер­ховна Рада України мала розглядати питання про реформування наф­тогазового комплексу, зокрема повинно було йтися і про можливу приватизацію «Нафтогазу». Й одразу ж після цього фортель, про який мовилося: заборона ввозити сир на територію Росії ще кільком українським виробникам. Звичайно, Москва заперечує, що ці два питання якось пов’язані. Але зрозуміло, що Кремль намагався тиснути на Київ, аби останній ухвалив зручне для неї рішення. Бо ж те, що сусіди, так би мовити, сплять і бачать, як контроль на українською ГТС перейшов до їхніх рук, ні для кого не секрет. 

Найперше, отримавши віжки від вітчизняної газотранспортної системи, сусіди убезпечать себе від певного роду ультимативності: адже Україна під час обговорення газового питання вже не зможе витягувати з рукава перевірений «транзитний» козир.

Проте в нашої держави залишається ще одна серйозна перевага, на яку мусить зважати Росія: ми залишаємося однією з найбільших у Європі системою газових сховищ. Днями НАК «Наф­тогаз України» вів перемовини з німецькою компанією про зберігання газу в українських підземних резервуарах. Про це повідомив заступник голови правління «Нафтогазу» Вадим Чупрун. З його слів, європейським споживачам варто розглянути можливість використання українських ПСГ для власного газу, щоб уникнути проблем дефіциту постачань палива в періоди його пікового споживання. «Ми готові запропонувати Європі ресурси українських ПСГ для зберігання її газу, – відзначив чиновник. – До речі, деякі компанії проявили дуже серйозний інтерес. Нині якраз тривають переговори з однією з німецьких компаній, яка зацікавилася й запропонувала свої умови».

«Нахом’ячимо» газу для Європи

Чому ЄС проявляє підвищений інтерес до українських сховищ, можна зрозуміти, проаналізувавши останні події. Не­щодавно експерт Інституту енергетичних досліджень Юрій Корольчук, своєю чергою, встановив «Газпрому» дуже влучний діагноз – газовий інфаркт. Бо ж одночасні холоди в Росії, Україні та Євросоюзі показали нездатність російського монополіста збільшити видобуток й не думати про «якісь» 50–60 млн кубометрів на добу. Хоча при цьому Москва однаково вимагає від України збіль­шувати закупівлі блакитного палива.

Тож, можливо, з огляду на всі останні події, помалу вдасться зрозуміти, чому ситуація розвивається з такою карколомною швидкістю. Тим більше, що не­давно Європа висловила чергове незадоволення Кремлем, бо ж у морози масове зменшення обсягів постачання газу до ЄС проілюструвало, що «Газпром» замало інвестує в розширення видобутку блакитного палива, а Росія неефективно його використовує.

Виконавчий директор Східного комітету німецької економіки Райнер Лінднер зауважив, що ймовірна причина таких перебоїв з російським газом, на його думку, полягає в тому, що «Газпром» не виконав своїх обіцянок про великомасштабні інвестиції в освоєння нових родовищ і в розбудову інфраструктури». Таким чином, нинішня криза посилила постійні сумніви Європи щодо того, чи є «Газпром» достатньо надійним постачальником – як для внутрішніх, так і для зовнішніх споживачів.

Росія намагається, так би мовити, якнайшвидше вбити двох зайців – не дати Україні домовитися з Європою та зберегти чималу ціну за своє паливо. 

Якщо ж урахувати, що Вік­тор Янукович наголосив: прийнятна і справедлива ціна для України на російський газ – 250 доларів, то наразі нема жодного компромісного варіанту щодо його вартості для нашої держави, а заборона на експорт українського сиру – це звичайний метод посилення тиску для того, аби Київ швидше погодився на умови, вигідні тільки для Росії.

Проте не варто забувати, що 2012-й – рік парламентських виборів в Україні й президентських у Росії, тож всі ці газово-продуктові «танці» потрібні ще й для того, аби вибороти якомога більше балів в електорату, і поступитися в газовому питанні без шкоди для іміджу не зможе жодна сторона. Ось тільки заручниками в цих іграх, як завжди, залиша­ються звичайні люди обабіч кордону.