Володимир Микита – академік Академії мистецтв України, народний художник України, володар чималої колекції дипломів, премій, інших ознак владного та громадського визнання – постать у закарпатському малярстві, без сумніву, визначна. Про художника говорять його роботи, проте Володимир Васильович – із тих майстрів пензля, кого хочеться і бачити, і чути – буквально. Чи-то через непростий життєвий шлях, чи-то завдяки його довжині( 1 лютого Володимир Микита відзначатиме 81-річчя), чи-то всупереч випробуванням, які дісталися в останні роки, але: його очі пильніше вдивляються в очі співрозмовника, паузи перед відповідями стають довшими, а самі відповіді, просякнуті ностальгічними споминами, наповнені філософським спогляданням. Усе ж його «Цілюю ручки», запалювання сірника дамській сигаретці, нездатність сидіти у її присутності видають ментального джентльмена, якого не зломлять ані роки, ані випробування, ані саме життя.
– Пан Володимире, як воно – жити у статусі метра?
– Не знаю… Метром себе не відчуваю. Можливо, через те, що звання та визнання прийшли несподівано. Навіть зараз, коли називають академіком, мусить пройти якась мить, аби зрозумів – це про мене.
– Хіба визнання художникові не потрібне?
– Художник – особлива людина. Якщо вона обирає шлях творчості, то має йти ним самовіддано. Не можна ставити перед собою матеріальні цінності, як мету. Інакше не буде творчості. Людина навчиться малювати, може навіть стати професіоналом, але творчості – іскри Божої не буде.
– Хіба це не одне й те ж?
– Ви знаєте, десь у 80-ті у мене була нагода побувати в Італії. Я бачив роботи кращих майстрів, я бачив досконалість у повному вимірі. Мені видалося, що це малювали, творили не люди. Очевидно, сам Бог, через них робив нам послання – настільки досконалі творіння великих італійців. Після повернення додому я зо два місяці не міг взяти до рук пензля – навіщо? Але потім, змирившись, скорившись, скромно взявся до роботи.
– Але ж великі жили не лише в Італії…
– Я мав величенне щастя бути учнем таких майстрів. Ерделі, Бокшай, Манайло, Глюк, Коцка… От нещодавно я перегортав альбом Ерделі – колосальний майстер, визначний. Якби ці люди жили в інший час і, можливо, в іншій країні, то про них би знав увесь світ, настільки талановитими вони були, настільки відданими мистецтву.
– А зараз Ви бачите талановитих людей?
– Коли мені задають це питання, я відповідаю: багатьох бачу. У нас дуже багато талановитих людей. Але лише час покаже, ким вони стануть. Творець має мучитися перед полотном, накопичувати емоції, які потім передасть нам через полотно. І нехай воно не буде досконалим у техніці, але ота, майже священна енергетика творця, вона й створює особливу атмосферу, яка вабить і запалює інших.
– А де Ви «збираєте» свої емоції?
– На жаль, через родинні обставини я не можу покинути навіть межі Ужгорода. От з цього приводу дуже сумую. Для мене мандрівки – це мрія дитинства, сенс життя, якщо хочете. Гори, доли, села, люди – це сюжети, типажі, емоції – усе, що є таким важливим і для натхнення, і для наповнення…
– Мандрівки – єдине, чого бракує?
– Е, ні… Намагаюся чим скоріше впоратися із буденними клопотами, аби встигнути до полотна. Розумієте, у мене враження, що я живу лише там, перед полотном, коли малюю. Я відчуваю, що мені не 50, дуже відчуваю, але хочу встигнути ще багато. Приміром, як портретист мрію увіковічнити достойних людей, яких знаю чимало, – тих, хто зробив для краю багато корисного і гарного.
– Вас надихають лише справи?
– Колись мені розповіли легенду про відомого художника, який сказав: «Скоро я помру, бо не реагую на жіночу красу». І через місяць він відійшов. Художник живе красою: тіла, обличчя, неба, лісу… Його може надихати гра кольорів на осінньому листкові. Краса спонукає художника до творчості. А краса є і у вчинках…
– Зараз таких вчинків стає усе менше, чи не так?
– Світ страшно змінився… Не лише у нас – в цілім світі ідуть переміни. Я пригадую рідне Ракошино, в якому – кожний двір кипів роботою. Городи, скотина, обійстя – усе треба було доглянути, кожний в родині знав свою роботу, день був розписаний зранку до вечора. А попри те – усім миром доглядали спільні дороги, територію. Як біров сказав: треба прибрати – усі йшли, кожний двір. Мені здається, такого порядочного села не було. У нас навіть біровів вибирали по 2: русина і мадяра, які по пів терміна працювали за старшого і заступника, потім мінялися. Чи знаєте Ви такі приклади де- інде?
– Тепер впізнаєте своє Ракошино?
– Важко… Але людина тоді залишається людиною, коли вміє серед усіх змін, усіх випробувань не зраджувати собі. Не нити, не стогнати, не просити – залишатися тим, хто є насправді.
– Повернемося до мрії про мандрівки. Чи є країна, яку Ви б мріяли відвідати?
– Моя любов до мандрів з»явилася ще в школі. У нас був чудовий вчитель географії. Мабуть, саме він викликав отаке жадання бачити світ. Я розкажу Вам смішну, на мій погляд, історію. Коли прийшов час мені йти в армію, дві актриси – а представниці цієї професії у той час мали неабияку вагу – вирішили, як кажуть зараз, мене «відмазати». Єдине, що їм вдалося – дізнатися, куди ж я відправлюся. З великим жахом вони мені повідомили пункт мого військового призначення – Сахалін. Я просто підстрибував від щастя: безкоштовно мене повезуть за 12 тисяч кілометрів – я побачу світ! Мої подруги вирішили, що Бог забрав у мене розум. А я був по-справжньому щасливий. І зараз, через роки, я з великою теплотою згадую той час…
– Але куди б Ви мріяли поїхати ще?
– Туди, де можна побачити мистецтво. Мій добрий товариш із Москви має дачу на Канарах і збирався повезти мене туди, підготувавши усі необхідні документи. Але я вибачився. Що я там робитиму: грітиму черево чи малюватиму пальми? Мені це не годиться!
– То що необхідно, аби почувати себе повноцінним і щасливим?
– Дотримуватися системи, обраної колись: у житті, у роботі, у стосунках. І ніколи не падати духом…
– Вам це вдається?
– Вдається…
Справжня мудрість, як на мене, – не у вмінні говорити, а у вмінні слухати. Народний художник України, академік Микита вміє робити і те, і інше. І я обов’язково скористаюся запрошенням відвідати його майстерню, адже нагоди спілкуватися і з метром, і з його творчістю втрачати не можна. Тим паче, що справжніх джентльменів, не ознайомлених із манерами, а на ментальному рівні, у нас так мало, на жаль…
Залишити відгук
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.