Різдво в Карпатах

Відзначення релігійних свят у Закарпатті завжди вирізняється особливими колоритними традиціями і звичаями. Тим більше, що у нашому краї кожний район святкує по-своєму: навіть у селах є своєрідні неписані «правила святкування», притаманні тільки одному населеному пункту. Що вже й говорити про гірські райони – тут звичаїв, традицій і забобонів навіть більше, ніж треба. Кожне свято у горах відзначають по-особливому. А от Різдво – одне із найцікавіших, найрадісніших і найбільш колоритних.

У селі Лазещина, що у Рахівському районі, про близький прихід Різдва нагадують протягом останнього тижня посту: під вечір, коли вже стемніє, з різних куточків села чути звуки трембіти. Так гуцули сповіщають про наближення одного із найвеличніших празників – Різдва Христового.

Приготування до свята – не така вже й проста справа. Ґаздині печуть особливі «колачі» (випічка з маковою або горіховою начинкою), прибирають в хаті і чекають на 6 січня – Святий вечір.

Вважається, що родина має зібратися за святою вечерею, як тільки перша зірка на небі засяє. Традиційно для вечері готується 12 страв. Звичайно, найголовнішою є кутя. Але для гуцулів є ще кілька страв, які обов’язково мають бути на різдвяному столі. Це сливки (чорнослив, зварений як на компот, але подається не у графині чи глечику, а у великій глибокій тарілці), луплена ріпа (картопля, зварена у мундирі і, відповідно, почищена), пісні голубці, гриби і пироги (вареники). Ще на святковому столі повинні бути напередодні спечені колачі, а під них, за старою традицією, ґаздині клали пучок сіна (частіше – отави («молодої» висушеної трави, виростала вже після попереднього скошування), а туди – кілька монет. Сіно нагадує нам про ясла, в яких лежав новонароджений Христос, а копійки кладуть для того, «щоб гроші водилися».

Ще гуцули перев’язують ніжки стола ланцом (ланцюгом) – «щоб родина трималася купи». І не сідають вечеряти до тих пір, поки не вділять трохи із кожної страви маржині (худобі), бо вона перша бачила маленького Ісуса. Тому ґазда спершу заносить у шталів (хлів) їжу і частує нею тварин.  

Колядники починають веселити хати і сповіщати про народження Христа як тільки стемніє. Зазвичай колядують під вікном, попередньо запитуючи «Слобід колядувати?» («Чи можна колядувати?»). Після коляди господарі запрошують колядників до хати, частують чимось смачненьким, дарують солодощі і, звичайно, гроші.

Опівночі за місцевим часом в церкві починається служба Божа. По її завершенні під храмом трембітають, а потім по селу чути веселу і гучну колядку – по хатах ходить велика церковна коляда: збирається кілька чоловіків (групи від 6 до 20 осіб) обов’язково з трембітою, баяном або акордеоном і, вибравши собі відповідну перію (те, що у місті мікрорайон), ходить селом, заглядаючи до кожної хати, незалежно від того, чи у віконцях світиться, чи ні: кожна сільська хата має бути виколядувана, навіть якщо господарів немає вдома. Через кілька днів після різдвяних свят ті, хто колядував у церковній коляді, влаштовують ділиницю – вирішують, куди, на що і кому підуть наколядовані кошти. Як правило, більшу частину віддають церкві.

Зранку 7 січня вулицями починають бігати дияволи – дітлахи, переодягнені у чортенят з дзвіночками, палицями і свистками. Вони зупиняють перехожих і вимагають заплатити гроші, «бо багато гріхів є», «щоб у пекло не забрали».

Через два дні (9 січня) гуцули святкують Штефана (день святого Стефана). Тоді ще родичі ходять одні до одних у гості, хто не встиг поколядувати – ще колядує. Але празники не закінчуються: чекають Василя (Старий Новий рік, 14 січня). Остаточно новорічно-різдвяні свята у горах завершуються аж на Водохреща. Ґаздині знов готують вечерю, але, як правило, менше, як 12 страв, за столом збирається вся родина і разом зустрічає свято Хрещення Ісуса Христа. У церкві освячують воду, а потім місцевий священик за три дні відвідує всі сільські хати – кропить святою