Початок календарної зими вирішили з друзями-альпіністами відзначити невеличким походом на Явірник. По дорозі до гірського туристського притулку, перейшовши у Великому Березному міст через Уж, потрапляємо на дуже колоритну вуличку: хати тут переважно не обштукатурені (хоча при цьому часто мають пластикові вікна та супутникові антени), паркани й тини похилені або взагалі відсутні.
Маленький струмочок, з якого беруть воду для господарських потреб, закиданий різним сміттям й непотребом. Останнього вистачає й на берегах, подвір’ях та вздовж самої дороги. Мешканці цього «мікрорайону» колоритні.
Смагляві маленькі карапузи серед грудня ходять в коротеньких маєчках під дощем, їх дещо старші товариші (років 8-9) бадьорим кроком чимчикують з повними пляшками пива та однією пачкою солодкого печива… Ще старші зацікавлено та трохи насторожено оглядають чужинців-туристів…
Та найбільш вразили мене не ці замальовки із життя глибинки. В (усіх!) дворах цієї ромської вулички у день нашої подорожі (а була це субота) на парканах, воротах, хвіртках, тинах, мотузках, гіллях дерев висіло випране шмаття. Червоні, білі, рожеві, зелені, коричневі і кольору хакі сорочки та штани мерехтіли нам кілька кілометрів аж до останньої хати. Складалося враження, що напередодні уся вулиця зібралася для проведення якогось ритуального «великого прання».
У неділю, повертаючись з гори, ми побачили те ж саме шмаття, яке, щоправда, вже не сушилося, а мокло під дрібним грудневим дощиком.
Закралася думка: а може воно й не мало сушитися? Можливо у такий спосіб ці веселі за вдачею люди, розфарбовують у яскраві барви сірі й одноманітні зимові пейзажі?
Залишити відгук
Для отправки комментария вам необходимо авторизоваться.