Цікавість ужгородців до цієї будівлі вразила сьогодні. Розігнали подію деякі сайти, що анонсували "відкриту екскурсію" цокольним поверхом. Вкинули і сенсацію. Не дуже, але яка вже була. Про кухню єзуїтів. Вирішив подивитись.
Таких зацікавлених набралося стільки, що екскурсія для мене втратила сенс. Чекаю на дописи тих, хто потрапив.
Сам же ж згадав, що знаю про цю будівлю з юнацьких років.
Тоді вона належала УжДУ. Вперше потрапив туди на першому курсі університету. Спочатку в бібліотеку. Легендарне місце. На дверях вас зустрічав чоловік-інвалід, здається, Володя. Чомусь завжди сердитий. І ви відразу починали почувати себе у чомусь винним. Посилювала відчуття бібліотекарка, відома не гірше за найодіозніших викладачів. Прізвище її було Шніцер. Дуже строга. Дуже. Вся атмосфера бібліотеки, а особливо великої читальної зали, підкреслювала всю твою нікчемність та мізерність. Але ми не здавалися. Пам’ятаю, на мене з однокурсником там напав таких дикий сміх, що закінчилося відвідинами деканату.
Трохи згодом я записався на фотогурток. От він і був у цокольному поверсі. Скверик перед бібліотекою в місті молодь прозвала "поповкою". В тій частині цокольного поверху, що виходила вікнами в "поповку", розташовувалася слюсарна майстерня. Там стояли грандіозні за розміром токарні станки. Коли вони включалися, чути було на верхніх поверхах.
Друге крило, що мало вікна на нижню вуличку, займала університетська фотолабораторія. Тут стояли величезні барабани промислового "глянцевателя", професійні фотозбільшувачі, столи для фоторепродукцій, проявочне обладнання. Господарем фотолабораторії був Олександр Воронцов. Дивне для угорця прізвище. Бачили ми тут і відомого фотографа Єндрика.
Якщо до того фотографував я по-аматорськи, то з того часу почав опановувати професійні прийоми. За що дякую Саші Воронцову. Нещодавно зустрів його. Він живе десь на Белінського. Фотографію закинув. На хліб нею майстрам тих часів заробити можна, але соромно. В попиті зараз те, що в їх часи фотографи вважали шарлатанством. Саша чесний. Тому і пішов з професії. Фотографувати "локації" і декорації, а не обличчя людей, їх портрети — не з його життя.
Вже через кілька років, коли очолював телестудію університету, знімав перший в історії телефільм про університет. Частина присвячувалася бібліотеці. Завітав до її директорки Олени Почекутової. Вперше потрапив у свята святих. Тоді чоловік десять у світі знали про наявність тут першодруків. І Почекутова не дозволила мені знімати їх. Боялася, що зникнуть. Багато чого так і зникло.
Нема вже строгої, але тямущої Шніцерки. Нема хромого Володі на дверях. Винесли станки та книги. Будівля стала палацом. Цікаво, як там? Я б дуже хотів подивитися. Порівняти з різницею в 40 років. Написав би про враження. Може ще колись вийде.
Залишити відгук
Для отправки комментария вам необходимо авторизоваться.