Дмитро Тужанський: угорській громаді Закарпаття потрібні гарантії їхніх прав та увага української влади як до повноцінних громадян

Київ погано розуміє потреби нацменшин, зокрема угорської, а також Закарпаття як регіон, його особливості, приділяє йому обмаль уваги, натомість вішає на його мешканців образливі бірки «сепаратист», «контрабандист».

Це дуже популярна думка останніх місяців не тільки на Закарпатті, а й у всеукраїнському контексті.

Її як мантру повторюють вже не перший рік закарпатці, у тому числі представники угорської громади краю, бо ця думка дуже близька до правди.

На цій же думці з азартом акцентують й угорські урядовці та дипломати, принагідно зауважуючи, що їхня країна навпаки дуже багато уваги приділяє не тільки закарпатським угорцям, а всьому Закарпаттю, не тільки інвестує в нього та дотує, а й навіть «забезпечує інституційну стабільність». І це також правда, як би парадоксально й образливо для української сторони це не звучало.

Однак останні заяви з Угорщини та ця їхня стабільно надмірна конфліктність свідчать у тому числі про те, що Будапешт не так вже й далеко втік від Києва у розумінні справжніх потреб і проблем угорської громади та Закарпаття загалом.

Ще гірше, якщо угорська сторона насправді розуміє їхню суть, але збирається експлуатувати ці проблеми в політичних цілях, свідомо не вирішуючи їх, а лише загострюючи.

Справа у тім, що угорській громаді Закарпаття потрібна не блокада євроатлантичної інтеграції України, не спостережна місія ОБСЄ в регіоні. Їй потрібні гарантії їхніх прав, наразі в першу чергу мовних та освітніх, та увага української влади як до повноцінних громадян. Цього потребує все Закарпаття.

І в тому проекті рішення Венеційської комісії, який Сергій Сидоренко показав мені, і який зрештою виявився остаточним, є ці гарантії у вигляді дуже чітких рекомендацій.

Зізнаюся, для мене було несподіванкою прочитати настільки змістовне рішення щодо 7-ї статті.

На мою думку, ці рекомендації можуть і мають стати початком порозуміння між Києвом і Будапештом, якщо звісно ж обидві сторони цього порозуміння прагнуть.

Насправді, рішення Венеційської комісії не проукраїнське і не антиугорське. Воно в інтересах обох сторін, бо дозволяє їм вивести двосторонні відносини, діалог на інший, якісніший рівень. Це тверезий погляд на питання, яке стало приводом для загострення у двосторонніх відносинах.

Бо рішення «Венеціанки» у першу чергу в інтересах національних меншин, зокрема угорської.

Власне, як і український закон про освіту та його 7 стаття, ціль якого точно не асимілювати етнічних угорців чи румунів, не обмежити їхні права, а нарешті почати вибудовувати якісні та тверезі, системні та послідовні взаємовідносини з нацменшинами.

Беззаперечно, вирішальним буде те, як цей закон буде імплементовано, яким буде закон про середню освіту, чи знайдуться ресурси, кошти, зусилля, кадри, амбіції це зробити якісно. І це вже дуже велика відповідальність, яка лежить на українській стороні.

Власне як і відповідальність за все Закарпаття, якому попри це загострення та відверту байдужість останніх років, дали надію – на увагу, розвиток, інвестиції, співпрацю. Візити та заяви Лілія Гриневич, Павла Клімкіна цьому підтвердження. Десь вони навіть створили надмірні очікування, і це логічно.

Але дуже важливо, аби Закарпаття також було до цього готове – у першу чергу ментально, інтелектуально, емоційно.

В Ужгороді та Мукачеві, Берегові та Виноградові, Хусті та Тячеві давно запевняють, що готові.

У мене ж є власна відповідь на це питання.