Закарпаття очима київських журналістів

Зачастили до нас столичні журналісти, зачастили… Приїхали, познімали, здійняли галас. І все, здається, тільки для того, аби ми самі ж подивилися й потім довго це обговорювали. До прикладу, проект ТРК «Ера» «Країна онлайн» до Ужгорода привезла одна з редакторів цього каналу й моя добра подруга Айна Бадалова. Дуже вже хотілося їй показати всій Україні місто, в якому виросла і яке дуже любить. А позаяк у Києві вона вже давно всім продзижчала вуха про сакури, фестивалі вина, замок і вузенькі вулички, знімальна група пожертвувала своїми законними першотравневими вихідними й приїхала сюди.
Цікаво було послухати, як люди, котрі ніколи не бували на Закарпатті, його охарактеризують. Перше враження, звісно, «Ох, які гори!», друге (це вже після зйомок на фестивалі вина)  – «Ми ще ніколи в житті не бачили такої величезної п’янки!», третє – «Оце цигани? Ого!». Сакури в цьому переліку вже нікого не цікавили, куди більше вразили величезні бутони магнолій, близькість до кордону, коньяк і вечірній Уж.
Після кількох днів перебування в нашому обласному центрі київські журналісти сказали, що залюбки б тут залишилися, а ще зізналися, що в нас зовсім не відчувається провінційність, навіть навпаки – якось все аж надто по-іншому. Звісно, почути таке було приємно. Кому ж не хороше, коли хвалять їхній дім?
І от другий свіжий приклад – проект «Нового каналу» «Ревізор». З його творцями мені спілкуватися не довелося, тож дізнатися, чи були вони так само приємно вражені Закарпаттям, не маю змоги. У самій же програмі, яку нині смакують усі, кому не лінь, на самому початку можна почути слова Ольги Фреймут: «Ми перебуваємо у справжньому потойбіччі». Якось трохи моторошно, бо незрозуміло: ведуча мала на увазі «по той бік Карпат» чи справді угледіла в нас такі кардинальні відмінності від решти України?
Що цікаво: чимало опитаних мною людей не побачило нічого хорошого ні в досить хвалебних сюжетах «Країни онлайн», ані в доволі критичних розвідках «Ревізора». Бо ми, закарпатці, вже якось звикли до того, що наш край постійно возвеличують, тому похвала першої програми нічим особливим не здивувала, а критика другої здивувала, але вже неприємно.
Чула я й інші думки, мовляв, тільки в нас можуть так задоволено спостерігати за тим, як твоїх знайомих (сусідів, колег, конкурентів) критикують і виставляють в негарному світлі на всю країну, а треба ж бути патріотами, стояти за своїх горою і так далі, і таке інше…
Може, й так, але годі вже жити в рожевих окулярах, тішачи себе тим, що туристи від нашого краю просто до тями від щастя не приходять. Природною красою і архітектурними цінностями, які поволі руйнуються від бездоглядності, ми свого статусу унікального куточка України не утримаємо. Потрібно дещо більше, ніж просто усвідомлення того, що живемо на прекрасній і дуже перспективній землі. Самокритика, самоповага, самовдосконалення і ще багато різних «само», які говорять про те, що кожен із нас повинен почати з самого себе. Скажете: зависока планка? Зовсім ні, бо, якщо хочемо жити в унікальному місці, маємо самі бути унікальними.