Дещо про розкладний стільчик для учасника АТО, або Я зла на маршрутки

Сьогодні несподівано провела експеримент. У справах проїхалася в маршрутці Ужгород-Мукачево і назад. В двох різних. Ситуація варта опису.
1. Квиток у касі не встигла узяти, бо автобус уже вийшов на машрут, спрямували мене в будку біля шлагбаума. Тітонька оголосила вартість квитка 21 грн.15 коп. і видала його. Я була єдиним пасажиром в цій рейсовій маршрутці. Ще подумала, як вони не відмінили рейс. Але найцікавіше почалося далі. За шлагбаумом водій відразу набрав зо 20 чоловік. Кому пішли гроші? Зрозуміло, не в касу автостанції. От тому у нас і ціни на проїзд такі високі. Бо кожен показує нерентабельність поїздок, при тому собі в кишеню кладе хорошу суму. А російськомовна агітка взагалі вивела з рівноваги. Змиріться і буде вам щастя.
2. Назад на станцію зайти не встигла. Гіперактивний водій-приватник перехопив на півдорозі. Саме мене йому бракувало, щоб заповнити всі місця. Уже в маршрутці з"ясувалося, що проїзд до Ужгорода коштує 25 гривень. Бог з ним, сама винна. Але, коли водій узяв ще одного пасажира і витягнув з-під свого крісла розкладний стільчик, у мене очі на лоб полізли! Чоловік виявився атошником, радий був, що їде в гості до друзів і смирено віддав 25 гривень. Водій загріб, навіть оком не моргнув. От так і їхали: я, втиснувшись четвертою на сидінні для 3-х і атошник поперед мене, активно підскакуючи на своєму стільчику. 
Просто бридко, не по-людськи. Як навести порядок у цій сфері? Ваші рецепти…